Неоднорідність окремого провадження як самостійного провадження у структурі цивільного процесу ще більше посилилась у зв'язку з прийняттям Постанови ЦВК і РНК СРСР від 11 квітня 1937 р., яка скасувала адміністративний і встановила судовий порядок вилучення майна у колгоспів, кустарно-промислових артілей та громадян на покриття недоїмок по державних і міських податках, обов'язковому окладному страхуванню, обов'язкових натуральних поставках та штрафах^[17]. Поряд із цим Конституція СРСР 1936 р. передбачала можливість судового оскарження неправильностей у списках виборців. Порядок розгляду цих справ був встановлений Інструкцією НКЮ СРСР від 5 травня 1938 р.^[18] У подальшому постановою РНК СРСР від 24 листопада 1942 р. "Про відповідальність за невиконання обов'язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі колгоспними дворами та одноосібними господарствами" передбачалось залишення у силі судового порядку звернення стягнень за недоїмках^[19]. Такі зміни в законодавстві того періоду, встановлення спеціальними нормативними актами порядку судового розгляду цих справ знову порушили питання про їх природу і віднесення до того або іншого виду судочинства, передбаченого ЦПК. І незважаючи на те, що встановлювався особливий порядок розгляду цих справ, і він принципово відрізнявся від позовного та окремого проваджень, передбачалося, що цей порядок є порядком "окремого провадження". Разом з тим очевидно, що перелічені категорії справ, які були віднесені до судової юрисдикції, за своєю юридичною природою відрізнялися від тих, які в той час у цивільному процесуальному законодавстві були віднесені до справ окремого провадження, оскільки ці справи (справи по недоїмках та справи про оскарження неправильностей у списках виборців) по суті виникали з адміністративно-правових відносин.

У теорії цивільного процесуального права того часу цей факт сприймався як даність. С. М. Абрамов, наприклад, виходив з того, що цивільне процесуальне законодавство знає два види судочинства: позовне і окреме. Позовне провадження застосовується у справах, у яких суд розглядає і вирішує спори про право цивільне між сторонами спору - між двома суб'єктами цивільних правовідносин. У порядку окремого провадження суд розглядає і вирішує справи, в яких немає спору про право цивільне. Розбиваючи всі справи окремого провадження на чотири категорії, С. М. Абрамов до першої категорії справ окремого провадження відносить справи по скаргах на неправильність у списках виборців, до другої - справи, що розглядаються судом на підставі Постанови ЦВК і РНК СРСР від 11 квітня 1937 р., до третьої - скарги на дії нотаріальних органів, до четвертої - справи про встановлення фактів, від яких залежать виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян, а також справи про встановлення суб'єктивних цивільних прав у безспірному порядку^[20].

Такий стан речей призвів до того, що в подальшому, аж до прийняття Основ цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., розгорнулася гостра полеміка з цієї проблеми. Більшість учених дотримувалася думки про єдність окремого провадження, яке включало як безспірні справи, так і справи, що виникають з адміністративно- правових відносин, віднесені до судової юрисдикції, і в яких також, як і у традиційних справах окремого провадження, на їх погляд, відсутній спір про право^[21]. Деякі процесуалісти вважали, що об'єднання вказаних справ у межах окремого провадження, навпаки, є непереконливим^[22].

Ідея про необхідність спеціальної регламентації провадження по справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, і виділення цього провадження в самостійний вид, поряд із позовним та окремим, все-таки стала домінуючою і знайшла закріплення в Основах цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік. Основи встановили порядок розгляду справ по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядалися за загальними правилами судочинства, крім деяких винятків, установлених законодавством Союзу РСР і союзних республік (ст. 1 Основ). Таким чином, Основи не стали винятком і сприйняли концепцію різних форм проваджень у цивільному процесі. При цьому позовне провадження кваліфікувалося як загальна процедура цивільного судочинства. Що стосується провадження по справах, які виникають з адміністративно- правових відносин і справах окремого провадження, то вони підпорядковуються загальним правилам цивільного процесу, однак за деякими винятками та доповненнями. За логікою Основ, таке співвідношення загальних і спеціальних правил цивільного судочинства створювало специфічний правовий режим, інакше кажучи, процесуальний порядок розгляду і вирішення цих справ по суті.

Розмежування трьох форм провадження у цивільному процесі було сприйнято і розвинуто у ЦПК союзних республік. Більше того, це законодавче рішення знайшло підтримку та подальшу розробку в працях вчених-процесуалістів. ЦПК 1964 р. до справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, відніс справи по скаргах на неправильності у списках виборців, по скаргах на дії органів та посадових осіб у зв'язку з накладенням штрафів, про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню (ст. 236 ЦПК). До справ окремого провадження було віднесено обмежене коло справ - справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про визнання громадянина померлим, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні (ст. 254 ЦПК).

У ЦПК України 2004 р., на відміну від попереднього цивільного процесуального законодавства, визначено три форми проваджень цивільного процесу в суді першої інстанції: наказне провадження, позовне провадження та окреме провадження. Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, було виключено у зв'язку з прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України^[23]. На цей час до справ окремого провадження віднесені справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення неправильно зазначених відомостей в актах цивільного стану; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та ордерні цінні папери; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; надання психіатричної допомоги в примусовому порядку; про визнання речей безхазяйними; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ст. 234 ЦПК).

Що стосується теоретичного осмислення окремого провадження цивільного судочинства, то стан теорії цивільного процесуального права залишився майже незмінним щодо того, що воно кваліфікується як різновид цивільного процесу з певними особливостями. У теорії цивільного процесуального права конструкція форм позовного і окремого проваджень, що передбачені в ЦПК, обґрунтовувалася, головним чином, наявністю особливого предмета судового захисту і особливого порядку розгляду тих чи інших справ, який, на думку багатьох авторів, пояснюється їх специфічною матеріально-правовою природою. Такі підходи підводили, зокрема, до висновків, що за правилами, які встановлені для розгляду справ у порядку окремого провадження, не може бути вирішена справа про встановлення юридичного факту, якщо з ним пов'язане вирішення спору про право. В останньому випадку справа втрачає ознаки окремого провадження і не може розглядатися за правилами і в тому режимі, який визначений для справ окремого провадження^[24] .

Таким чином, існування окремого провадження у цивільному процесі є традиційним для вітчизняного процесуального законодавства. Коло справ окремого провадження цивільного судочинства змінювалося від кодифікації до кодифікації, що свідчить про унікальність цього провадження, складність визначення концептуального критерію його законодавчого регулювання. Категорично свого часу по суті висловився лише С. М. Абрамов, який зазначав, що буржуазні вчені вважають, що взагалі не можна знайти критерій розмежування позовного та охоронного проваджень, тому вирішення питання про те, що віднести до позовного, а що - до охоронного судочинства, залежить від розсуду законодавця та вирішується з урахуванням доцільності та практичної корисності^[25]. Із цим можна погодитися частково. Річ не у тім, що досить складно знайти критерії законодавчого розмежування позовного та окремого проваджень, а у тім, що законодавець розширював судову підвідомчість і при цьому не були чітко зрозумілими підстави таких законодавчих рішень.

Крім того, можна зауважити на те, що у процесуальному праві зарубіжних країн конструкція окремого провадження не має широкого застосування, оскільки судова юрисдикція має, так би мовити, конфліктний характер і поширюється лише на спірні правовідносини приватних осіб. Інший підхід відбивається у процесуальному законодавстві пострадянських країн, законодавство яких стало наступником традиції, закладеної Статутом цивільного судочинства Росії 1864 р., який передбачав існування охоронного провадження цивільного судочинства.