Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

1.1. Історико-правовий нарис окремого провадження

Сторінки матеріалу:

  • 1.1. Історико-правовий нарис окремого провадження
  • Сторінка 2

У цивільному процесуальному законодавстві протягом майже півтора сторіччя закладена конструкція декількох форм цивільного судочинства - спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу, викликаного необхідністю формулювання спеціальних норм процесуального права. Деякі дослідники пов'язують даний факт із традицією римського права, яка виділяє спірне позовне судочинство та безспірне (добровільне), котра, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав[8]. Як свідчить законотворча практика, така конструкція цивільного процесу набула аксіоматичного характеру і сумніву не піддається. Разом з тим у різні часи в наукових колах, а також у практиці законотворення були висловлювання та приклади, які свідчать про інший підхід до конструювання структури цивільного процесу.

Так, при розробці Статуту цивільного судочинства Росії 1864 р. як критика судочинства за попереднім законом - Зводом законів 1857 р. вказувалося, що одним з істотних недоліків чинного на той час законодавства було проведення різних порядків судочинства. Як відомо, Звід законів передбачав загальний порядок судочинства, чотири головних та шістнадцять особливих. На думку департаменту законів та цивільних справ Державної ради, таке законодавче рішення викликало повільність судочинства та розвиток формалізму[9].

При остаточній редакції Статуту думка департаменту Державної ради була врахована і прийнятий у 1864 р. Статут цивільного судочинства передбачив лише спірний (позовний) порядок здійснення правосуддя у цивільних справах. Разом з тим вже через короткий час були зроблені протилежні кроки: відбулися доповнення Статуту Книгою IV

"Судочинство охоронне", у квітні 1866 р. введена особлива форма судочинства. Таке рішення мотивувалося тим, що необхідно було визначити, крім спірного (позовного) порядку судочинства, і правила неспірного або охоронного порядку. У той же час відзначалося, що змішування цих окремих категорій справ складає одну з надзвичайно суттєвих причин недосконалості цивільного судочинства[10]. У порядку охоронного провадження розглядалися справи: про виклик спадкоємців померлої особи та охорону його маєтку; про поділ спадщини; про введення у володіння нерухомим майном; про викуп родового майна; про засвідчення у безвісній відсутності; про узаконення дітей; про усиновлення та ін. Коло цих справ не завжди було однаковим[11].

Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 р., що діяв на території Західної України, також передбачав диференціацію цивільного процесу. Розділ ІІ цього кодексу, що мав назву "Провадження у судах першої інстанції", містив главу V "Окремі провадження", яка регламентувала особливості розгляду окремих категорій справ: провадження за вексельними позовами, провадження за позовами, які виникають з угод майнового найму, провадження у третейському суді, провадження за позовами про винагороду за збитки, спричинені чинами судового відомства. Крім того, у систему окремого провадження включалося наказне провадження[12].

Радянське цивільне процесуальне законодавство також базувалось на концепті різних форм цивільного судочинства. Перші радянські нормативні акти про цивільне судочинство розрізняли два види цивільного судочинства: позовне та охоронне, яке мало назву окремого без- спірного, або непозовного. Цивільний процесуальний кодекс УРСР (далі - ЦПК УРСР) 1924 р., не даючи визначення позовного та окремого проваджень, закріплював факт наявності так званих справ окремого провадження.

Окреме провадження передбачалось як безспірне провадження. У тимчасовій інструкції Нарком'юсту України від 4 січня 1924 р. (циркуляр № 4) робилася спроба визначити природу окремого провадження. У цьому документі окреме провадження протиставлялося позовному за двома ознаками: а) встановлення права у позовному провадженні та встановлення факту в безспірному порядку; б) можливість заперечень, а отже, і виклик сторін у позовному провадженні та провадження без відповідача в окремому провадженні. У пояснювальній записці до проекту ЦПК РСФРР наголошувалося, що окреме провадження являє такий порядок судового розгляду справ, у яких немає спору про право цивільне між сторонами, а є одноосібне звернення до суду для встановлення певних правовідносин або про визнання наявності тих чи інших прав. Інших джерел, у яких тією чи іншою мірою закріплювалися б законодавчі мотиви, немає[13]. Аналогічним чином робилися спроби доктринального тлумачення законодавства щодо наявності різних видів цивільного судочинства[14].

Незважаючи на виділення в цивільному процесі окремого провадження як відносно самостійного, загальні для усіх справ окремого провадження норми, які б регулювали порядок їх розгляду, не були сформульовані, і ЦПК УРСР закріпив перелік справ окремого провадження та правила їх розгляду. Відповідно до ст. 191 ЦПК УРСР 1924 р. до справ окремого провадження належали справи: а) про розпорядження судом майном померлих; б) про третейські записи та рішення; в) про депозит; г) про видачу судових наказів по актах; д) про розірвання шлюбу, про позови по утриманню та про встановлення прізвища дітей; е) про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; є) про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями.

У подальшому, в ЦПК УРСР у редакції 1929 р., також передбачалось окреме провадження. Відповідно до ст. 218 ЦПК до справ окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про поновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів. Крім того, відповідно до глави 26-а ЦПК 1929 р.

до справ окремого провадження були віднесені справи про розірвання шлюбу.

Як видно, протягом тривалого періоду у цивільному процесуальному законодавстві, яке передбачало наявність охоронних (окремих проваджень), не визначалися критерії цих проваджень, відмінність їх від позовного провадження цивільного процесу. Законодавець тільки давав перелік справ, які віднесені до окремого провадження. Такий техніко- юридичний прийом віднесення певних справ до сфери цивільної судової юрисдикції не мав під собою відповідної концептуальної підстави і в теорії цивільного процесуального права того періоду з цих причин не було знайдено відповідної наукової інтерпретації окремого провадження і головне - законодавчих мотивів його виділення в системі цивільного процесу і віднесення тих або інших справ до цього провадження.

У літературі висловлювалася думка про те, що закріплення в законодавстві двох видів цивільного судочинства обумовлюється тим, що характер окремого провадження визначається відсутністю спору про право цивільне в цьому провадженні, що на відміну від позовних справ, справи окремого провадження розглядаються в спрощеному порядку, і тут не застосовуються деякі інститути позовного провадження (мирової угоди, відмови від позову, третіх осіб та ін.)[15]. Ця думка навряд чи відбиває суть проблеми, оскільки порівняльний аналіз системи справ окремого провадження в різні періоди розвитку цивільного процесуального законодавства показує, що до них належали справи, які з великою ймовірністю об'єднувалися однією ознакою - відсутністю спору про право цивільне. Свого часу був правий Є. В. Васьков- ський, який писав стосовно Статуту цивільного судочинства 1864 р., що охоронні справи є такими різноманітними і різнорідними, і охопити їх одним визначенням неможливо. Доводиться лише констатувати, що провадженню в охоронному порядку підлягають спеціально перераховані в законі категорії справ, і що всі інші справи, в яких ідеться про укладення юридичних угод, про посвідчення, визнання, здійснення і охорону прав приватних осіб, або віднесені до компетенції інших установ (нотаріальних, іпотечних і т. д.), або розглядаються судами в порядку позовного провадження[16].

Традиційна характеристика окремого провадження має певні підстави і перш за все те, що окреме провадження визначається відсутністю спору про право цивільне. Втім цей погляд не відбивав повністю суті проблеми, оскільки порівняльний аналіз системи справ окремого провадження в різні періоди розвитку цивільного процесуального законодавства по суті показує, що до цього провадження належали справи, які не завжди об'єднувались однією ознакою, - відсутністю спору про право цивільне. Дійсно, як приклад, аналіз ст. 218 ЦПК УРСР 1929 р. дозволяє зробити однозначний висновок про те, що в межах окремого провадження були об'єднані різні за природою справи, а предмет судової діяльності в окремому провадженні не був однорідним. Наприклад, у справах про видачу судових наказів суд безспірно підтверджував права кредитора на стягнення грошей без майна. У справах про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах суд давав дозвіл установі, яка учиняє стягнення, при стягненні недоїмок по податках та сум неподаткового характеру, які за законом стягуються в безспірному порядку, якщо виникає необхідність, звернути ці стягнення на поточні рахунки і вклади у кредитних установах. По справах про звільнення особи від військової служби за релігійними переконаннями суд на підставі чинного на той час закону про обов'язкову військову службу вирішував, чи дійсно релігійне вчення секти, до якої належить заявник, забороняє чи забороняло до 1917 р. відбування військової служби і чи дійсно до цього вчення належить заявник по народженню та вихованню.

Як видно з наведених прикладів, предмет судової діяльності по справах, які входили до окремого провадження, досить різноманітний. У першому випадку суд надавав документу виконавчої сили - при видачі судових наказів; у другому - суд давав дозвіл на звернення стягнення у випадку недоїмки на такі специфічні об'єкти, як поточні рахунки і вклади у кредитних установах; у третьому - встановлював факт належності заявника до релігійної секти та звільняв від виконання державного обов'язку - обов'язкової військової служби.