1.3. Процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження
Сторінки матеріалу:
- 1.3. Процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження
- Сторінка 2
- Сторінка 3
- Сторінка 4
Співвідношення загальних та спеціальних норм цивільного процесуального права. Стаття 235 ЦПК передбачає порядок розгляду справ окремого провадження та по суті є базовою статтею у регламентації окремого провадження як такого. У цій статті містяться норми, що лежать в основі нормативного визначення окремого провадження, крім правових норм, які закріплені у ст. 234 ЦПК. Причому, якщо правові норми ст. 234 ЦПК мають дефінітивний характер, норми ст. 235 ЦПК мають загальнорегламентуюче значення для всіх справ окремого провадження. Статті 234 та 235 ЦПК становлять, так би мовити, загальну частину окремого провадження.
У зв'язку з цим виникає питання про характер норм загального характеру і тих, що регламентують порядок розгляду тих чи інших справ окремого провадження та їх місце у структурі ЦПК.
В. М. Шерстюк при дослідженні проблеми системи цивільного процесуального права доходить висновку, що норми, які містяться у підрозділі "Позовне провадження", різнопорядкові за обсягом дії. За цією ознакою їх можна розділити на дві групи - загальні, що діють у всіх видах судочинства, і спеціальні, радіус дії котрих обмежений лише позовним провадженням[48]. П. Ф. Єлісейкін, який досліджував проблему окремого провадження, відмічав, що норми, які не застосовуються в окремому провадженні, поділяються на ті, які можуть обслуговувати як позовне, так і окреме провадження; норми, які суперечать природі окремого провадження або в застосуванні яких немає потреби, а також норми, які сформульовані для позовних справ, але, тим не менше, підлягають застосуванню в окремому провадженні[49].
На наш погляд, підходи, що запропоновані авторами, в цілому відбивають сутність правової визначеності і регламентації окремого провадження, і тому окреме провадження як різновид цивільного судочинства регламентується нормами, різними за обсягом дії. Перш за все необхідно виділяти загальні норми окремого провадження (статті 234, 235 ЦПК). Крім того, регламентуюче значення мають норми цивільного процесуального права з особливостями, які передбачені ЦПК. Оскільки ЦПК виходить із певної єдності позовного та окремого проваджень, то у ЦПК є норми, що можуть застосовуватися як у позовному, так і в окремому провадженнях. У ЦПК містяться норми, які мають спеціальний характер для тих чи інших справ окремого провадження. Нарешті, у ЦПК є масив норм, які не застосовуються в окремому провадженні.
По суті така законодавча конструкція взаємодії різних за обсягом дії правових норм безпосередньо певною мірою визначається ч. 3 ст. 235 ЦПК, відповідно до якої справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлюються розділом VI ЦПК "Окреме провадження".
Стаття 235 ЦПК містить загальні норми окремого провадження щодо порядку розгляду цих справ. Причому фундаментальний характер для порядку розгляду справ окремого провадження має ч. 3 ст. 235 ЦПК, оскільки її приписи мають системоутворюючий характер.
Частина 3 ст. 235 ЦПК у порівнянні з відповідною ст. 255 ЦПК 1963 р. суттєво скоригована за своїм змістом. Якщо ч. 1 ст. 255 ЦПК 1963 р. передбачала, що справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства з винятками і доповненнями, зазначеними у законодавстві, то ч. 3 ст. 235 ЦПК, закріпивши конструкцію загального та спеціального у правовідносинах, що виникають у окремому провадженні, встановлює винятки щодо змагальності та меж судового розгляду, і свідчить про певну модифікацію конструкції правового регулювання окремого провадження. Можна сказати, що конструкція ЦПК 1963 р. мала каузальний характер і з точки зору юридичної техніки була спрямована на визначення загального співвідношення правил позовного та окремого проваджень, а чинна - більшою мірою зорієнтована на особливості правничого регулювання, що мають, так би мовити, засадничий характер, тобто особливості на рівні принципів цивільного судочинства, і перш за все змагальності. Обсяг та зміст принципу змагальності регламентується ст. 10 ЦПК. Виходячи з вимог ст. 235 ЦПК, положення про змагальність не застосовуються у справах окремого провадження, і тому наголошувати на наявність змагальної форми судочинства в окремому провадженні не має вже ніяких формальних підстав.
У зв'язку з незначною, на перший погляд, корекцією у регламентації окремого провадження виникає питання про підстави та природу таких змін процесуального закону. На наш погляд, законодавець, усвідомлюючи це чи ні, реально заклав і посилив явний дуалізм позовного та окремого проваджень цивільного судочинства, який не був таким за попереднім ЦПК. Цим, власне, піддав сумніву базовий принцип - принцип єдності цивільного процесу та цивільної процесуальної форми, судочинства як єдиної за своєю природою діяльності зі здійснення правосуддя у цивільних справах. Додатково до висловлених нами аргументів щодо унікальності природи окремого провадження як неправосудної за своїми ознаками форми захисту охоронюваних законом інтересів, у зв'язку з іншим авторським підходом до регламентації окремого провадження можна додати, що окреме провадження стало публічним, незважаючи на те, що у його межах здійснюється захист інтересів приватних осіб. Більше того, знівелювання змагальності у цьому провадженні означає корекцію у правовому статусі суду та заявників, заінтересованих осіб як основних його суб'єктів, і спрямування процесуальної діяльності у бік офіційної діяльності суду, а не сторін. Виходячи з цього, урівноваження прав заявника, заінтересованих осіб з правами суду здійснюється через реалізацію процесуальних повноважень суду, а не прав інших учасників окремого провадження, оскільки активність суду є наслідком офіційності судочинства в окремому провадженні. Такий "розворот" законодавця дає підстави для постановки декількох питань: чи діє в окремому провадженні принцип рівності учасників судочинства, якщо він реалізується, перш за все, через принцип рівності сторін та його змагальну форму; межі диспо- зитивності окремого провадження та правомірності взагалі інтерпретації диспозитивності окремого провадження у контексті класичної диспозитивності як першорядної основи судочинства та правосуддя, виходячи з наявного співвідношення прав суду, заявників та заінтересованих осіб; явної розбалансованості норм окремого та позовного проваджень тощо.
Частина 3 ст. 235 ЦПК передбачає також, що в окремому провадженні не діє правило щодо меж розгляду справи. Ця вимога законодавства є логічно пов'язаною з тим, що в цьому провадженні не діє принцип змагальності. У позовному провадженні вихід за межі розгляду справи судом є недопустимим і тягне скасування судового рішення. Так, у вересні 2002 р. X. звернувся до суду з позовом до Національної акціонерної страхової компанії "Оранта" (далі - НАСК) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. У заяві зазначив, що він служив в органах внутрішніх справ України і був застрахований на умовах державного обов'язкового особистого страхування. Унаслідок захворювань, викликаних тривалим перебуванням на службі в зоні підвищеної радіації, став інвалідом III групи. У зв'язку з настанням страхового випадку набув право на отримання страхової суми, виплату якої НАСК прострочила на один рік 10 місяців і тому має виплатити йому матеріальну шкоду, завдану несвоєчасною виплатою страхової суми, розмір якої слід обчислювати із застосуванням індексу інфляції, та відшкодувати моральну шкоду, заподіяну несвоєчасною виплатою страхової суми і перенесеними ним у зв'язку з цим моральними стражданнями.
Першотравневий районний суд м. Чернівці рішенням від 18 лютого 2003 р. у задоволенні позову X. до НАСК про відшкодування матеріальної та моральної шкоди відмовив.
Судова палата в цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області рішенням від 4 червня 2003 р. рішення районного суду скасувала й ухвалила нове, яким позов задовольнила та постановила стягнути з НАСК на користь X. 2 тис. 36 грн.
У касаційній скарзі НАСК порушено питання про скасування рішення апеляційного суду і залишення без зміни рішення суду першої інстанції з посиланням на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
Дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 15[50] ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за заявою (скаргою) осіб, зазначених у ст. 5 цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів.
X. заявив позов із підстав, передбачених статтями 440, 4401 ЦК.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що в цьому випадку відсутні правові підстави для стягнення з відповідача заявлених сум, оскільки установлено, що вини НАСК у несвоєчасній виплаті страхової суми немає.
Скасовуючи це рішення й ухвалюючи нове про стягнення з НАСК різниці між страховою сумою та сумою, нарахованою з урахуванням індексу інфляції, і сумою за прострочення виконання зобов'язання з листопада 1999 по вересень 2000 р., апеляційний суд виходив з того, що між сторонами мало місце грошове зобов'язання, виконання якого прострочив боржник, а тому відповідно до ст. 214 ЦК сума інфляції підлягає виплаті з урахуванням встановленого індексу інфляції.
При цьому суд апеляційної інстанції порушив вимоги ст. 151 ЦПК, оскільки не врахував, що в ході розгляду справи позивач не змінював правових підстав заявленого позову, а суд з власної ініціативи не вправі їх змінювати.
Крім того, згідно зі ст. 2 Закону України від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" індексації підлягають лише ті виплати, які не мають разового характеру (заробітна плата, стипендії, пенсії). Суд не врахував, що виплата страхової суми має разовий характер, а тому індексації не підлягає.
Оскільки районний суд правильно встановив обставини справи, а апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 342 ЦПК, касаційну скаргу НАСК задовольнила: рішення судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області від 4 червня 2003 р. скасувала, а законне й обґрунтоване рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 18 лютого 2003 р. залишила в силі1.
Принагідно звернемо увагу і на те, що ч. 1 с. 235 ЦПК покладає на суд обов'язок роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні цими особами своїх прав, свобод та інтересів та вживати заходів щодо всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин справи. Дана норма виглядає досить складною з точки зору предмета регулювання. Що стосується активності суду у формуванні доказового матеріалу, то ця норма є природною на фоні відсутності змагальності. Втім відносно обов'язку суду роз'яснити права та обов'язки особам, які беруть участь у справі, слід зазначити, що такий обов'язок визначається ст. 27 ЦПК. Що стосується вимоги закону щодо сприяння особам, які беруть участь у справі, у здійсненні та охороні їх прав, то це законодавче положення має досить абстрактний характер та виходить за межі предмета судового розгляду в окремому провадженні і, мабуть, основної функції суду - розглянути справу.
- 1
- 2
- 3
- 4
- наступна ›
- остання »