1.3. Процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження

Судова ж колегія обласного суду не виконала вимог закону - не залучила до участі у справі представника фінансового органу, оскільки за відсутності спадкоємців за законом і заповітом спадщина переходить до держави. На майно, що залишилося після смерті О., видано свідоцтво про право на спадщину державі. За таких обставин заява Т. підлягає залишенню без розгляду із роз'ясненням їй права звернутися до суду з позовом на загальних підставах.

Керуючись статтями 336, 337 ЦПК, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила: протест заступника Голови Верховного Суду задовольнити; рішення судової колегії у цивільних справах Ворошиловградського обласного суду від 28 жовтня скасувати, а заяву Т. залишити без розгляду[57].

В останній своїй практиці Верховний Суд України спеціально підкреслив, що згідно з п. 1 ст. 234 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності не- оспорюваних прав. Відповідно до положень ч. 5 ст. 234 цього Кодексу суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК України).

Суть цієї справи зводилася до того, що у жовтні 2006 р. К. звернувся до суду із заявою про встановлення факту батьківства. У заяві заявник вказав, що народився 3 березня 1950 р. у м. Ужгороді, його батьком є М., який не перебував у шлюбі з матір'ю, але визнавав своє батьківство, хоча й не встиг зареєструвати його в органах РАЦС. У травні 2006 р. М. помер, і встановлення факту батьківства необхідне для отримання спадщини. До участі у справі суд допустив заінтересовану особу - Б.

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 31 січня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 11 квітня 2007 р., у задоволенні заяви відмовив. У касаційній скарзі К. просив скасувати ухвалені в справі судові рішення та задовольнити його заяву, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Звертаючись до суду із заявою, К. зазначив мету, з якою просив встановити факт батьківства, - необхідність отримання ним спадщини після смерті М. Заінтересована особа Б., щодо якої рішенням суду встановлено факт спільного проживання із М. однією сім'єю, заперечувала проти задоволення заяви і права заявника на спадщину. Наведене свідчить про те, що під час розгляду справи за заявою К. у порядку окремого провадження виник спір про право на спадщину М., який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження. Зазначені обставини та вимоги ч. 6 ст. 235 ЦПК залишилися поза увагою судів як першої, так і апеляційної інстанцій, тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК, із залишенням заяви К. без розгляду. Тому, керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу К. задовольнила частково: рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 31 січня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від

11 квітня 2007 р. скасувала, заяву К. про встановлення факту батьківства залишила без розгляду1.

Наслідком безспірності окремого провадження та його унікальності у структурі цивільного судочинства є те, що справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди (ч. 5 ст. 235 ЦПК). Третейське судочинство є однією з процесуальних форм захисту приватного права і альтернативою для цивільного судочинства на підставі того, що і третейське судочинство, і цивільне судочинство мають у принципі тотожні предмети правового захисту.

У рішенні Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (справа про завдання третейського суду) від 10 січня 2008 р. зазначається, що одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду (абзац перший п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24 лютого 2004 р. № 3-рп/2004). Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 6 вказаного Закону).

У цій справі порушувалося питання щодо відповідності положень абзацу сьомого ст. 2, ст. 3 Закону частинам 1, 5 статей 124, 125 Конституції України з тих причин, що в цих нормах Закону начебто фактично закріплюється статус третейських судів як органів здійснення правосуддя.

Конституційний Суд України дійшов висновку про відповідність Конституції України зазначених положень Закону, обґрунтувавши його тим, що правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ (п. 3 мотивувальної частини

Ухвали Конституційного Суду України від 14 жовтня 1997 р. № 44-з). Згідно з положеннями ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (підп. 4.1 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004). Тому в контексті ст. 55 Конституції України органи судової влади можуть здійснювати функцію захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування.

Таким чином, третейські суди не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції[58].

Неможливість розгляду справ третейським судом, і як наслідок - неможливість передачі справ окремого провадження на розгляд третейського суду, випливає із компетенції третейських судів та визначається договірною природою угоди про третейський розгляд[59]. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про третейські суди" до третейського суду за згодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Ці випадки передбачені ст. 6 названого Закону:

  1.  справи у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;
  2.  справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;
  3.  справи у спорах, пов'язаних із державною таємницею;
  4.  справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);
  5.  справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;
  6.  справи, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;
  7.  інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;
  8.  справи, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Безспірність окремого провадження цивільного судочинства визначає і те, що справи окремого провадження не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди (ч. 5 ст. 235 ЦПК). Що стосується цієї норми, то вона не має реального регламентуючого ефекту, оскільки за визначенням на підставі загальної конструкції правового регулювання окремого провадження з точки зору співвідношення загальних та спеціальних норм цивільного процесуального права, за умов відсутності у даному провадженні спору про право та сторін у справі, правові норми про мирову угоду та наслідки її укладення не є діючими в окремому провадженні.

Інші особливості окремого провадження. Для процедури окремого провадження за загальними правилами цього провадження судові витрати по справі не відшкодовуються. Відповідно до ч. 7 с. 235 ЦПК у справах окремого провадження при ухваленні судового рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. За логікою цієї норми, заінтересовані особи в окремому провадженні звільняються від судових витрат. Тому застосування цієї статті можливе лише у системному зв'язку із загальними нормами, які регламентують судові витрати. Доречно також зауважити, що інститут судових витрат як загальний інститут цивільного судочинства має спеціальні норми, які передбачають підстави та випадки звільнення від відшкодування певних судових витрат (ст. 81 ЦПК). У контексті цього очевидно, що ч. 7 ст. 235 по суті дублює у формі загальних відсилок більш конкретну норму, що міститься у ст. 81 ЦПК. Так, відповідно до ч. 4 ст. 81 ЦПК не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

  1. обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  2.  надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
  3.  надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  4.  обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Порушення справ окремого провадження здійснюється поданням

заяви. Зміст заяви повинен відповідати вимогам ст. 119 ЦПК. Проте до змісту заяви по конкретних справах окремого провадження ставляться свої вимоги, що зумовлено специфікою справ, які розглядаються судом.

ЦПК передбачає особливості підготовки справ окремого провадження, які зумовлені специфікою кожної категорії справ і відображені в спеціальних статтях ЦПК, які регламентують порядок розгляду справ окремого провадження.

В окремому провадженні відсутні інститути сторін (позивач та відповідач), третіх осіб, немає позову. Не діють такі інститути позовного провадження, як зустрічний позов, відмова від позову, визнання позову, мирова угода та ін.