На думку Ю.А. Дмітрієва, А.А. Євтєєвої, С.М. Петрова, об’єктом правовідносин є те, на що спрямовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки їх учасників, тобто відповідна поведінка суб’єктів правовідносин. А зміст адміністративно-правових правовідносин складають суб’єктивні права і юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин [104, c. 212-213].

Регулювання адміністративних правовідносин відбувається у різних сферах державного управління.

Сам термін „регулювання” походить від латинського слова „regulo” (правило) і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь [105, с. 368].

За метою регулювання буває економічним та соціальним, за формою державного регулювання – політичне і законодавчо-адміністративне [106, с. 376].

Правове регулювання обумовлене об´єктивними та суб´єктивними чинниками, до яких, на наш погляд, можна віднести: а) економічний розвиток суспільства; б) соціальну структуру суспільства; в) правову культуру; г) особливості правового регулювання тощо.

Правове регулювання суспільних відносин в державі є важливим засобом забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Ю.А. Тіхоміров вважає, що адміністративно-правове регулювання, в якості різновиду державного регулювання – це механізм імперативно-нормативного впорядкування організації і діяльності суб’єктів і об’єктів управління та формування стійкого правового порядку їх функціонування. Причому воно, як і саме адміністративне управління, розповсюджується на багато сфер державного і суспільного життя [106, с. 379].

Поняття „змісту регулювання” пов’язане передусім із завданнями і функціями, а „механізм регулювання” – із засобами, кожний з яких має своє призначення для регулювання суспільних відносин. Правове регулювання здійснюється за допомогою виключно юридичних засобів [107, с. 24-25].

Правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, під якими розуміються об´єктивовані і субстанціональні явища, які мають фіксовані властивості, дозволяють реалізувати потенціал права, його силу [108, с. 13].

Як вказує М.М. Іванов: “Управління органами внутрішніх справ не може успішно здійснюватись без використання засобів правового регулювання” [109, с. 5].

Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов´язані з наділенням їх суб´єктивними юридичними правами або покладанням на них суб´єктивних юридичних обов´язків. До основних способів правового регулювання належать такі позитивні способи: зобов´язання (припису), заборони, дозволи [108, с. 127].

Ці способи називають також прийомами правового регулювання. На думку О.В.Кузьменко, вони характеризуються наступним чином:

• дозвіл – прийом правового регулювання, яким визначаються межі можливої поведінки суб’єктів юридичних відносин;
• заборона – спосіб впливу на поведінку суб’єктів правовідносин, шляхом категоричної вимоги утриматися від здійснення певних дій або ж актів бездіяльності;
• припис – закріплення необхідної поведінки суб’єктів, встановлення її єдиного або кількох варіантів, які є обов’язковими для виконання у разі настання обставин, передбачених нормою права [110, с. 88].

На наш погляд, поряд з основними способами (прийомами) правового регулювання, які реалізуються через виконання, дотримання та використання, застосовуються й допоміжні, у співвідношенні з якими формуються методи правового регулювання.

Загальний метод правового регулювання – система закріплених юридичними нормами прийомів правового регулювання (дозвіл, припис та заборона), яка має на меті встановлення бажаного для держави вольового стану суб’єктів соціальних відносин у стосунках між собою та у відношенні до результатів їх поведінки [111, с. 124].

Враховуючи наведене вище, можна стверджувати, що способи (прийоми) правового регулювання виражені в правовідносинах, юридичних нормах, юридичних фактах тощо.

Правове регулювання завжди здійснюється завдяки особливому “інструментарію”, притаманному тільки правовому механізму, призначеного юридично гарантувати досягнення цілей, які ставить законодавець, видаючи або санкціонуючи юридичні норми в межах певних типів – “моделей” юридичного впливу [112, с. 348].

На думку С.С. Алексєєва, як динамічна категорія процес правового регулювання складається з трьох основних стадій:

- перша – регламентація суспільних відносин, яка потребує правового опосередкування;

- друга – дія юридичних норм, в результаті яких виникають або змінюються правовідносини;

- третя – реалізація суб´єктивних юридичних прав та обов´язків [113, с. 34].

Вважаємо, що цим стадіям відповідають три складові механізму правового регулювання: 1) правовідносини; 2) юридичні норми; 3) акти реалізації суб´єктивних прав та обов´язків.

Механізм правового регулювання – це сукупність юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини. При цьому, по-перше, поняття механізму правового регулювання – це категорія, яка повинна охопити всі правові засоби; по-друге, механізм правового регулювання дає можливість системно розділити суспільні явища за окремими ознаками, що в подальшому зводить їх в цілісний механізм, кожна частина якого, взаємодіючи з іншими, виконує свої специфічні функції; по-третє, механізм правового регулювання припускає і характеристику стадій правового впливу, тобто динамічної сторони правового регулювання, що характеризує функцію часу параметра, без якого соціальні системи не працюють [113, с. 78].

І.П. Голосніченко аналізує механізм правового регулювання в якості системи взаємозв´язаних і взаємозумовлених елементів, які поділяються на три групи: засоби впливу, проміжні ланки й об´єкти впливу. До першої з них входять правові принципи, норми, джерела права, правовідносини; до другої – правосвідомість, правова культура; до третьої – акти реалізації норм [114, с. 97-104].

Ю.Н. Старілов, намагаючись подолати “технічність” термінології пропонує традиційний термін “механізм адміністративно-правового регулювання” замінити терміном “система адміністративно-правового регулювання”, яка дозволяє комплексно бачити матерію адміністративного права, дає можливість зрозуміти логіку адміністративно-правового впливу на суспільні відносини, виділити головні елементи організаційно-правового впливу і регулювання цих відносин. Він пропонує до цієї системи відносити такі елементи:

1) адміністративно-правові норми як первинні елементи адміністративного регулювання впливу на суспільні відносини;

2) застосування (трактування) норм адміністративного права суб’єктами права;

3) адміністративно-правові відносини, які утворюються в результаті дій і застосування норм адміністративного права, і які завершують формування цієї системи, а встановлення законних адміністративних відносин є головною метою процесу адміністративно-правового регулювання [115, с. 397-398].

Для визначення змісту правового регулювання діяльності органів місцевої міліції обов´язковим є визначення сфери правового регулювання, тобто сукупності суспільних відносин, що врегульовуються за допомогою права.

Міліція в Україні є одним з основних державних системних утворень, яке глибоко впливає на відносини громадян і держави, відображає багато найважливіших політичних і соціальних цінностей країни. Сфера діяльності міліції – це сфера соціального управління [116, с. 107].

Як вважає А.Т. Комзюк: “Міліція в Україні виконує широке коло завдань та функцій щодо забезпечення правопорядку, захисту прав і свобод громадян, попередження і припинення правопорушень, тому від удосконалення її правоохоронної діяльності значною мірою залежить зміцнення законності і правопорядку в країні. Переважну більшість зазначених завдань міліція реалізує в ході здійснення адміністративної діяльності, тобто під час використання адміністративного законодавства, використання адміністративно-правових заходів впливу до організацій, посадових осіб та громадян” [117, с. 3].

Отже, сферою правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ та органів місцевої міліції, зокрема, є їх адміністративна діяльність.

Адміністративна діяльність в юридичному словнику Блека визначається як практичне управління та керування різними органами та агенціями, які не є частиною державної влади [118, с. 97].

Адміністративну діяльність органів внутрішніх справ можна визначити як специфічну, виконавчо-розпорядчу, підзаконну, державно-владну діяльність з організації та здійснення охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження й припинення злочинів та інших правопорушень [119, с. 8].

А.В. Зубач, А.Н. Кокорєв та Р.А. Русакова вважають, що “адміністративна діяльність міліції – це виконавчо-розпорядча діяльність, яка полягає в організації і практичному здійсненні апаратами, службами і працівниками міліції функцій по охороні громадського порядку, громадської безпеки і боротьбі зі злочинністю адміністративно-правовими засобами” [120, с. 7].

Вказана категорія визначає характер і специфіку механізму правового регулювання діяльності ОММ, у його правовому аспекті, включаючи можливість визнання пріоритету доцільності процесу над формально визначеними процедурами. Механізм регулювання вводить необхідну структуризацію у процеси, пов´язані з діяльністю у зазначеній сфері.

На підставі наведеного вище, можна вважати, що правове регулювання діяльності органів місцевої міліції – це дія права на суспільні відносини у сфері адміністративної діяльності її органів за допомогою юридичних засобів, через систему яких забезпечується розвиток відносин у межах і напрямах, визначених нормами права.

Реформування системи ОВС та її ланок не є самоціллю. Головне в цьому процесі – формування механізмів, за допомогою яких можна адекватно реагувати на процеси в суспільстві, якісно виконувати обов’язки покладені на ОВС [121, с. 136].

Важливим напрямом реформування правоохоронної галузі є вдосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ.

На нашу думку, адміністративно-правове регулювання діяльності місцевої міліції – складне соціальне явище, яке зумовлене існуванням значної кількості проміжних систем. Проте жодна із систем, що пов´язані з процесами регулювання діяльності, не може бути використана без механізму регулювання, тобто функцій, процесів тощо. Система органів місцевої міліції може бути визначена як система суб’єктів правовідносин, система права та об’єктів правовідносин, що надають їй індивідуального характеру. Нормативно-правові акти, що регулюють правовідносини у сфері правоохоронної діяльності, теж становлять певну систему.

Системність правого регулювання діяльності ОММ, за сучасного нормативно-правового забезпечення, є ускладненою об´єктивними обставинами: