Як було вже відзначено, охорону прав і свобод, а також їх забезпечення здійснює широке коло державних органів та установ, чільне місце серед яких належить органам внутрішніх справ взагалі та підрозділам міліції громадської безпеки зокрема. Підтвердженням цього є наявність у Законі України "Про міліцію" серед загальних його положень самостійної норми, передбаченої ст. 5 "Діяльність міліції та права громадян", що визнає пріоритет прав людини у внутрішній політиці України. Тим самим законодавець створив модель взаємовідносин міліції та громадян, яка забезпечує необхідний баланс між правами міліції й правами громадян, на що звертають увагу окремі      дослідники [147].

Соціальна роль міліції в державі зумовлюється її цільовим призначенням, виконуваними завданнями та функціями, формами й методами діяльності, які вреґульовано та закріплено законодавством. Головне ж призначення полягає в здійсненні охорони та захисту людини, її прав, свобод, особистої та майнової безпеки. Тому в цьому напрямі діяльності міліція найбільш показово виступає як суб'єкт забезпечення безпеки та покликана виконувати функцію масового правоохоронного обслуговування населення. Ґарантією дотримання прав громадян є пряма вказівка в законі на те, що міліція діє неупереджено, а свої дії узгоджує тільки з законом. Правовий статус міліції підкріплюється положенням про неможливість виконання нею будь-яких неправомірних дій стосовно громадян.

Аналіз змісту цього положення дає змогу зробити висновок, що воно поширюється й на випадки безпідставного розширення завдань, що поставлені перед міліцією, використання її особового складу не за призначенням, тобто залучення до виконання завдань, не передбачених законом. Разом із тим, кожний працівник міліції, незалежно від покладених на нього обов'язків, повинен ужити всіх необхідних заходів до забезпечення й охорони прав і свобод громадян, підтримання громадського порядку.

Неодмінною умовою функціонування всіх видів прав є політичні права українських громадян, оскільки саме вони складають органічну основу системи демократії та виступають як засіб контролю за владою, як цінності, на які влада повинна орієнтуватися, обмежувати себе цими правами, виконувати й ґарантувати їх. Пошук ефективних механізмів, форм і методів забезпечення реалізації політичних прав людини і громадянина в нинішніх умовах стає дуже важливим завданням правової науки та практики.

У юридичній науці поки що не вироблено єдиної думки щодо надання закріпленим у законодавстві політичним правам і свободам особи реального характеру. Розуміння ж закономірностей забезпечення конституційних політичних прав громадян міліцією досягається за допомогою єдиного і цілісного механізму їх здійснення. Останній, на нашу думку, являє собою комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих передумов, способів і заходів щодо юридично ґарантованої фактичної можливості особи повноцінно здійснювати свої політичні права і свободи. А для ефективного функціонування такого механізму необхідними є досконалий громадський контроль, ознайомлення працівників міліції з загальнолюдськими стандартами прав і свобод людини, їх толерантне ставлення до громадян.

У відомчих актах Міністерства внутрішніх справ України закріплюється порядок забезпечення реалізації чинних правових норм, реґламентуються та встановлюються конкретні межі діяльності всіх служб і посадових осіб міліції щодо забезпечення виконання покладених на неї завдань і обов'язків, а саме: створення умов згідно з міжнародно-правовими принципами реалізації політичних прав і свобод громадян, використання працівниками міліції наданих законом прав працівниками міліції. Одним із таких документів є Кодекс честі працівників органів внутрішніх справ України [177], у якому визначаються вимоги до їх моральних і професійних властивостей та встановлюються основні правила поводження з громадянами.

Заслуговують на увагу й положення закону про те, що міліція захищає права будь-якої людини незалежно від її походження, стану, національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. Але, незважаючи на соціально-правові ознаки особи порушника, викладене дає працівникам міліції підстави для притягнення до відповідальності будь-якої особи, яка вчинила правопорушення.

З метою дотримання рівноваги прав працівник міліції зобов'язаний при зверненні представитися громадянину, а громадянин має право вимагати від працівника міліції показати службове посвідчення. Причому невиконання або відмова від виконання зазначених вимог будь-якою стороною в поєднанні з приниженням гідності є грубим порушенням норми закону, а самі дії кваліфікуються як правопорушення.

Конституція України надає кожній людині право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і покладає на неї обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. Водночас законодавство про міліцію передбачає ґарантії щодо дотримання прав людини в разі втручання міліції в її особисте життя. Так, працівникам міліції забороняється розголошувати відомості конфіденційного характеру, що можуть принижувати честь і гідність людини, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого.

На цій підставі законодавець не включив до переліку обов'язків міліції вимоги про надсилання за місцем проживання, роботи чи навчання особи інформації про факти зловживання нею спиртними напоями, вживання наркотиків, захворювання на СНІД, порушення громадського порядку та сімейно-побутові конфлікти. У випадку порушення вимоги дотримання таємниці особистого життя громадянин має право оскаржити дії працівників міліції, звернувшись до посадових осіб вищих органів або суду.

Закон України "Про міліцію" надає працівникам міліції право тимчасово обмежувати права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути належним чином виконані обов'язки, покладені на них. Зрозуміло, що таке обмеження має застосовуватися тільки відповідно до закону і працівники міліції повинні роз'яснити громадянам його підстави.

Слід додати, що не є посяганням на основні права і свободи заходи з боку державних органів, які спрямовані проти третіх осіб, коли неґативність діянь щодо благ, котрі перебувають під захистом закону, має випадковий характер і якщо неґативні наслідки не можуть бути кваліфіковані як "наближені до посягання". Інша справа, що саме треба розуміти під "випадковим характером". В. Тихий і М. Панов уважають, що людина почуває себе в абсолютній безпеці тоді, коли ступінь ризику для життя оцінюється величиною порядку 106, якщо ж вірогідність фатального наслідку досягає порядку 105 і менше, то такий стан для людини є неприйнятним і небажаним [251, с. 58]. Дійсно, справжня безпека людини може бути досягнута після усунення причин, що створюють небезпечні умови для користування основними правами та свободами, а тому їх прогнозування слід ураховувати як у практичній діяльності правоохоронних органів, які мають право вживати заходів щодо обмеження конкретних прав і свобод, дозволених законодавством, так і на рівні правотворчої діяльності Верховної Ради України, як це практикується в деяких інших країнах [251, с. 59].

Можна сподіватися на те, що сучасна політика України в галузі прав людини стане більш прозорою і демократичною, адже ця сфера реґулюється виключно нормативно-правовим актом тільки вищого юридичного рівня - законами, конституційність яких досить легко визначається органом конституційного контролю. Отже, ніяка відомча чи політична діяльність не є підставою обмеження чи порушення основних прав і свобод людини і громадянина.

Перше і невід'ємне право людини - право на життя. Тобто ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Без дотримання цього права всі інші права не мають цінності та користі, тому воно повинне охоронятися законом. Забезпечення права на життя безпосередньо входить до сфери відповідальності держави за його здійснення, і перш за все працівників апаратів і підрозділів міліції громадської безпеки.

Конституційні норми закріплюють повагу до людської гідності, вони проголошують, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Не слід розуміти як порушення цих конституційних положень надання працівникам міліції громадської безпеки права застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї [209]. Щоб застосування сили було правомірним, необхідними є правові та фактичні підстави, узяті в сукупності. Правова підстава - це наявність складу правопорушень у діях особи, а фактична - необхідність негайного його припинення з застосуванням сили.

Повноваження міліції громадської безпеки щодо застосування заходів адміністративного припинення, які мають спеціальний характер, визначають специфіку підстав їх застосування. Це, як правило, випадки, які потребують припинення протиправних, небезпечних для життя і здоров'я людей дій, коли всі інші форми попереднього впливу на правопорушників не дали бажаних результатів.

Специфіка конкретних завдань та особливості діяльності міліції громадської безпеки з охорони окремих видів суспільних відносин зумовили необхідність виділення в організаційній структурі органів внутрішніх справ спеціальних підрозділів, груп чи окремих працівників, які мають спеціальну підготовку і здатні успішно виконувати певні види адміністративної діяльності. Це дільничні інспектори міліції, працівники патрульно-постової служби, Державтоінспекції, бійці загонів спеціального призначення типу "Беркут" та ін.

Підстави, порядок застосування, а також види спеціальних засобів установлено Законом України "Про міліцію", Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1992 р. Більш детально правила застосування окремих засобів визначено також в актах МВС України.

Удосконаленню правового реґулювання підстав, класифікації та порядку застосування спеціальних засобів сприятиме не тільки Закон України "Про зброю", проект якого знаходиться на розгляді Верховної Ради, а й Закон України "Про спеціальні засоби". Останній, на наш погляд, більшою мірою сприятиме реалізації принципу верховенства права.

Значно ширші повноваження має міліція громадської безпеки щодо забезпечення одного з найважливіших прав людини - права на свободу та особисту недоторканність, яке ґарантоване ст. 29 Основного Закону. Воно неодноразово проголошувалося та закріплювалося міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах. Відповідно до цього права ніхто не може бути заарештованим або триматися під вартою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду та тільки на підставах і в порядку, установлених законом. Так, у зв'язку з матеріалами, що перебувають у провадженні міліції громадської безпеки, її посадові особи можуть викликати будь-яку особу як свідка, якщо є дані, що їй відомі обставини, котрі стосуються справи. Якщо ж свідок, особа, що притягається до адміністративної відповідальності, не з'являться без поважних причин, міліція має право застосувати їх привід.

Привід здійснюється органами внутрішніх справ за вмотивованою постановою, яка оголошується особі, що підлягає приводу. Більше того, за злісне ухилення від явки в міліцію, свідок несе відповідальність за ч. 1 ст. 1853 або ст. 1854 КУпАП, а експерт - за ч. 2 ст. 1853 або ст. 1854 КУпАП.