Найважливіше завдання сучасного етапу розвитку української державності полягає у формуванні нової по суті правової системи як необхідної умови набуття Україною ознак правової соціально орієнтованої держави. Вирішення цієї глобальної проблеми неможливе, звичайно, не тільки без правового оформлення чинного законодавства, а й без удосконалення організації правоохоронної діяльності, установлення якісно нових державно-правових інститутів. А це, у свою чергу, привертає увагу до деяких принципів управлінської діяльності, потребує аналізу законів і закономірностей розвитку суспільства в цілому та його окремих систем [242, с. 352].

Зміни, що сталися в політичній, економічній, соціальній і духовній сферах життя суспільства, оголили суперечності між реальними потребами та застарілими формами й методами діяльності багатьох державних і громадських структур, основу функціонування яких становила ідеологія інтересів держави. Відмова ж від такої ідеології та запровадження ідеології служіння людині, на погляд В.Б. Авер'янова, є можливою лише за умови практичної реалізації конституційного принципу верховенства права, який передбачає орієнтацію державних органів на захист прав людини [1, с. 7; 10, с. 12], забезпечення їх пріоритетності над усіма іншими цінностями демократичної держави.

Згідно з цим принципом під час адміністративної реформи в Україні, реформування самого адміністративного права [7, с. 35-36] забезпечення й охорона прав і свобод людини повинні стати не лише першочерговим завданням здійснюваних перетворень, але й найвищою цінністю. Тут також доречно підкреслити методологічне значення принципу верховенства права для розвитку адміністративно-правової науки й удосконалення правоохоронної діяльності. Саме тому з управлінською та поліцейською функціями повинні адекватно поєднуватися правозабезпечувальна та правозахисна функції державного управління.

Аналіз чинного правоохоронного законодавства свідчить про переоцінку змісту поліцейської частини адміністративного права, яка є особливо актуальною для перехідного періоду. Історія двох останніх століть показала, що в більшості країн світу поліцейська держава повільно, але неухильно трансформувалася в правову державу без втрати при цьому її поліцейських функцій [35, с. 46]. Тому своєчасним є утворення за допомогою законів "фільтра", ефективної перешкоди на шляху необґрунтованого втручання до сфери прав і свобод громадян; формування глибоких професійних знань і навичок працівників міліції щодо реалізації на практиці основних принципів і завдань міліцейської служби [51, с. 211-212].

Ґарантом реалізації принципу верховенства права в діяльності міліції повинне стати запровадження в Україні адміністративної юстиції як форми судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади через утворення системи адміністративних судів [7, с. 52-53], розвиток громадського контролю за діяльністю міліції. Останній хоча й закріплено в Законі України "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави" від 19 червня 2003 р., але механізм його здійснення не відпрацьовано, він потребує дальшого нормативного реґулювання. Велике значення також мають заходи щодо виключення монопольного становища держави у сфері прав і свобод громадян. Перші кроки в цьому напрямі передбачено нормами Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" [218], у яких закріплено принцип взаємодії громадських формувань із правоохоронними органами, виконавчою владою та місцевим самоврядуванням у питаннях охорони громадського порядку, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Проголосивши метою розбудову правової держави [11; 50; 92; 209], суспільство повинне прагнути до реалізації загальновизнаних принципів права, без яких його формування не є можливим. За півтора останніх десятиріччя в Україні склалося нове суспільство й утворилася зовсім інша держава. Їх пріоритетом стають загальнолюдські цінності й особисті права людини.

Держава ставить на перше місце сферу прав і свобод громадян та покладає на всі гілки державної влади, у тому числі на виконавчу владу, обов'язки щодо їх захисту й охорони. У правовій державі пріоритетність прав і свобод особистості підноситься до конституційного принципу. Уже перші положення Основного Закону визначають, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. У зв'язку з цим постають проблемні питання щодо з'ясування понять "реалізація" та "забезпечення", "захист" та "охорона" прав громадян.

Втілення прав людини в життя називають реалізацією або здійсненням. Що ж між ними спільного та чим вони розрізняються? На нашу думку, реалізація прав людини є більш чітким та змістовним поняттям, що підтверджують науковці в галузі конституційного права. Одні розглядають її як складний процес щодо перетворення закріплених правовими нормами благ зі стану можливого до стану дійсного користування з метою задоволення власних потреб та інтересів того чи іншого індивіда [255, с. 49]; інші - як втілення особою в життя соціальних можливостей, досягнення передбачених цілей, користування матеріальними та духовними благами для задоволення власних і суспільних потреб на основі синтезу й аналізу [140, с. 8].

Більш цікавою є позиція В.В. Копєйчикова, котрий доводить, що реалізація прав людини має різні значення. Так, коли матеріалізація суб'єктивного права вже відбулася, а людина володіє власністю, використовує її та задовольняє тим самим свої потреби, реалізація права з позиції відносин цієї людини з зовнішнім середовищем пов'язується з усуненням неґативних умов, що заважають або можуть завадити ефективній реалізації вже матеріалізованого її права (як кінцевий результат реального користування соціальним благом). Якщо ж матеріалізація прав людини ще не здійснилася, процес його реалізації полягає в здійсненні особою та її контраґентами дій, що забезпечують створення умов, за яких суб'єктивне право може бути матеріалізоване (як сам процес, що передбачає підготування й створення необхідних підстав для здійснення особою свого суб'єктивного права) [97, с. 15].

І хоча за змістом наведені поняття схожі, на наш погляд, реалізація прав людини - це складний процес, який поєднує втілення в життя конституційних прав самою особою та діяльність державних органів, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій щодо створення належних умов для їх здійснення, безпосередньої охорони та захисту цих прав від протиправних посягань, а у випадках їх порушення - відновлення відповідно до чинного законодавства.

Реалізація прав людини і громадянина здійснюється за допомогою певного механізму, який складається з послідовних дій суб'єктів (стадій): забезпечення реалізації прав людини; безпосередня реалізація прав людини; охорона (захист) прав людини; відновлення порушеного права людини [260, с. 90]. Значне місце на решті стадій реалізації прав людини займають підрозділи міліції громадської безпеки як суб'єкти забезпечення прав і свобод громадян. Права і свободи людини та їх ґарантії становлять зміст і спрямованість діяльності держави. Більше того, вона відповідає перед людиною за свою діяльність.

Якщо звернутися до загальних засад Конституції, то слід зауважити, що на конституційному рівні закріплено найважливіший принцип державного буття: підпорядкування діяльності держави ствердженню й забезпеченню прав і свобод людини. Держава зобов'язується визнавати, дотримувати та захищати основні права й свободи людини. Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування. Тому держава з її апаратом повинна служити перш за все своєму народові.

Наступною характерною рисою Конституції є те, що вона визначає Україну як демократичну державу. А це, у свою чергу, надає громадянам право формувати склад законодавчого органу, обирати Президента України, вирішувати питання місцевого самоврядування та інші. Система закріплених в Основному Законі прав і свобод людини і громадянина свідчить про високий рівень демократії в Україні. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи, багато з яких є визначальними для розуміння України як демократичної держави. Це, зокрема, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів й переконань, свободу світогляду і віросповідання, об'єднання в політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських і місцевих референдумах і таке інше.

Про соціальний характер держави свідчить зміст багатьох конституційних норм, які визначають загальнодержавну політику в соціальній сфері, забезпечують соціальну спрямованість економіки. Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування інтересів всіх соціальних груп населення, а й сприяння їх задоволенню, зміцнення на цій основі соціальної злагоди і єдності народу.

Громадянам України Конституція ґарантує право звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Ці звернення можуть бути з приводу дій чи бездіяльності органів державної влади або місцевого самоврядування, їх окремих посадових осіб. Зрозуміло, що підставами для таких звернень має бути недотримання вимог законодавства з боку відповідних державних органів. Новелою Основного Закону є надання особі можливості звертатися за захистом своїх порушеннях прав чи свобод до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Більше того, після використання всіх передбачених національних засобів юридичного захисту своїх прав кожному надано право звертатися до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Перелічені ґарантії, які відповідають світовим стандартам, можуть надані людині й громадянину лише в правовій державі, якою прагне стати Україна.

Звертаючи увагу на структуру Конституції України, можна помітити, що розміщення розділу "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" слідом за розділом "Загальні засади" і перед розділами про органи влади має підкреслити його важливість і, разом із тим, нове співвідношення між людиною і державою. Зміст цього розділу являє собою комплексну систему, складовими частинами якої є особисті громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні й екологічні права та обов'язки людини і громадянина. Вони в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини [45], Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який ратифіковано Україною [126, с. 32]. Це, у свою чергу, дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система, в основі якої лежить теза: права і свободи людини і громадянина визнано невід'ємними засадами нового конституційного ладу.

На особливу увагу заслуговують положення Основного Закону України про визначення напрямку розвитку прав і свобод людини і громадянина, ґарантованість конституційних прав і свобод, неможливість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, а також їх скасування. Згідно з положеннями ст. 157 Конституції України категорично забороняється вносити до неї зміни чи приймати нові закони, що порушують права і свободи громадян.