У силу безпосередньої участі нотаріусів у спадкових процесах, їх діяльність підпорядковується принципам нотаріальної діяльності і має враховувати особливості спадкових правовідносин. Так, у спадкових правовідносинах відбувається не просто перехід майна від однієї особи до інших осіб, а в одній справі перед нотаріусом проходить життя і смерть людини. Тому особи, які звертаються до нотаріуса, в багатьох випадках засмучені горем втрати близької людини. Тому, крім звичного сприяння цим особам у здійсненні ними прав спадкоємців, потребується особлива тактовність, що має бути не законодавчим, а загальним моральним принципом поведінки нотаріуса, особливо у спадкових справах.

Щодо стану спадкового права на період у шість місяців до видачі свідоцтва про право на спадщину, то в цьому аспекті виникає парадоксальна ситуація, оскільки існує досить значна прогалина, яка виникає за рахунок неврівноваженості питання переходу права власності від спадкодавця до спадкоємців. Так, після смерті спадкодавця спадкове майно фактично втрачає власника і набуде його лише після сплину шести місяців. Якщо взяти до уваги можливі об'єктивні ускладнення, наприклад, сучасний судовий процес, який може тривати більше року, то власник майна може набути відповідний статус лише з видачею свідоцтва про право на спадщину тільки через рік або навіть більше.

Отже, за чинним законодавством протягом шести місяців має місце "вакуум" прав власності на спадщину. До такого висновку дійшов один із авторів при розгляді цивільної справи, коли одна "стороння" щодо спадщини особа в зазначений шестимісячний строк, за словами спадкоємців, відчужувала спадкове майно. Основним правовим аспектом такої ситуації є те, що ця особа спільно проживала із спадкодавцем тривалий час до смерті останнього, але вона не була зазначена в заповіті і не мала права на обов'язкову частку в спадщині. У зазначеному випадку фактично є спадкоємці, зазначені в заповіті, але відповідний статус спадкоємця вони отримають лише з моменту видачі свідоцтва про право на спадщину. При цьому можна говорити, що особа, яка спільно проживала зі спадкодавцем, після його смерті здійснює крадіжку майна або ставити до неї певні вимоги щодо невідчуження майна, коли спільно набуте ними майно не розподілене в законному порядку і нотаріус не вчинив провадження щодо охорони спадкового майна (його опис і офіційне призначення хранителя майна).

У цій ситуації, на наш погляд, доцільно проаналізувати зміст ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за якою під крадіжкою розуміється таємне викрадення майна громадян. Більше того, в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. № 12 роз'яснюється, що об'єктом посягань, передбачених главою VI КК України, є приватна власність громадян, а предметом - майно, належне громадянам37. Отже, в шестимісячний строк Цивільним кодексом України не регламентується право власності на спадкове майно, а також права спадкодавця. У цьому контексті доречно навести норму Конституції, а саме ч. 2 ст. 41, в якій зазначається, що право приватної власності насувається в порядку, визначеному законом.

Отож держава, яка неповно регламентує перехід права власності на спадщину, й повинна брати на себе обов'язок щодо захисту власності в її тривалий "перехідний період". Така функція кореспондується державним нотаріусам, які в передбачених законом випадках мають вживати заходів до охорони спадкового майна (п. 2 ст. 34 Закону України "Про нотаріат"). Але судова практика свідчить про те, що такі заходи не завжди вживаються і це зумовлюється юридичною некомпетентністю спадкоємців, небажанням нотаріусів тривалий час здійснювати опис майна та з інших суб'єктивних і об'єктивних причин. Однак при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус буде змушений зазначати в ньому лише те майно, яке фактично існує, а після цього спадкоємці не зможуть ставити питання про відшкодування завданої їм шкоди щодо того майна, яке їм не належало.

Але нас у такому випадку має цікавити те, що спадщина на період в шість місяців може не мати власника і як наслідок розкрадатись без передбаченої законом відповідальності за це. Тому пропонується на період в шість місяців або до видачі свідоцтва про право на спадщину гарантувати спадкоємцям отримання всієї спадщини, тобто надати їй державної охорони, оскільки саме законодавством для охорони прав усіх спадкоємців передбачається шестимісячний "страховий час" для прийняття спадщини всіма спадкоємцями. Відповідно до вищенаведеного пропонується внести доповнення до ст. 1283 ЦК України такого змісту: "Якщо нотаріусом не було вжито заходів до охорони спадкового майна, спадщина до прийняття її одним або всіма спадкоємцями за законом чи за заповітом знаходиться під охороною держави". У цьому разі правопорушення або злочини будуть розглядатись під кутом зору відповідальності перед державою, а з іншого боку, держава буде охороняти спадщину, яку може успадкувати в передбачених законом випадках або може її отримати після визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК). Для останнього варіанту слід передбачити додатковий строк і внести доповнення до ст. 1283 ЦК України такого змісту: "...спадщина до прийняття її одним або всіма спадкоємцями за законом чи за

заповітом, а також на період до визнання спадщини відумерлою, знаходиться під охороною держави".

До остаточного підрахунку спадкового майна спадкоємцям реально нічого не належить і в багатьох випадках вони не можуть знати, що ж має їм перейти у порядку спадкування, але все майно і права спадкоємця повинні знаходитись під охороною держави, де б вони не знаходились і під управлінням кого вони б не перебували.

Суттєвою прогалиною в міжгалузевому просторі є відсутність зв'язку між нотаріальною процесуальною формою та вимогами Цивільного кодексу України до порядку реалізації спадкових прав. Так, за ст. 1 Закону України "Про нотаріат" нотаріально посвідчені права та факти, що мають юридичне значення, повинні володіти юридичною вірогідністю. Законодавець, виділяючи усні (ст. 43 ЦК України) та письмові правочини (ст. 44 ЦК України), лише визначає такий аспект, що правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ст. 209 ЦК), не звертаючи уваги на певні переваги та юридичні гарантії, що передбачені при посвідченні правочинів в нотаріальному порядку (наприклад, можливість вчинення виконавчого напису на нотаріально посвідченому договорі, який буде підставою для державного виконавця виконати зобов'язання, передбачені договором у примусовому порядку). Відповідне ставлення до нотаріально посвідчених документів спостерігається і на практиці.

Для набрання нотаріальними актами відповідної правової стабільності їм слід надавати певні переваги не тільки як обов'язкової форми для окремих видів договорів, а й забезпечувати їх стабільність шляхом попередження про правові властивості нотаріально посвідчених документів. Так, за ст. 1247 ЦК, у якій передбачено загальні вимоги до форми заповіту, у ч.З йдеться про те, що заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК. Тобто тут має місце обов'язкова нотаріальна форма посвідчення. Отже, на наш погляд, це положення має зумовлювати не тільки наслідки недодержання нотаріальної форми, а й передбачати явні переваги такої форми перед простою письмовою та в широкому застосуванні гарантувати можливість скасування нотаріально посвідчених договорів також лише в нотаріальному порядку при згоді всіх заінтересованих суб'єктів або в судовому порядку при достатніх для цього підставах.

Один із авторів при здійсненні представництва у цивільній справі, в якій розглядалося спадкування за заповітом, зустрівся з випадком, коли іншою стороною робилася спроба ставити під сумнів дієвість заповіту, оскільки, за поясненнями сторони, вона та інші суб'єкти вступили у правовідносини, які регламентуються договором довічного утримання, а заповіт перестав діяти (глава 57 ЦК України). Але слід мати на увазі, що за ст. 745 ЦК України передбачається, що договір довічного утримання як і заповіт повинен бути нотаріально посвідченим. Так, позивач намагався встановити наявність помилки при нотаріальному посвідченні заповіту, що передбачено ст. 229 ЦК України. Слід констатувати, що під час судового засідання не було подано достатніх доказів, які підтвердили б позовні вимоги.

Аргументи та докази щодо великого обсягу наданої спадкодавцю допомоги не можуть бути прийняті до розгляду, оскільки вони не мають прямого юридичного значення в спадковій справі і не можуть бути підставою для однозначного висновку про характер правовідносин. Це положення зумовлює можливість вирішення цієї ситуації з різних правових підстав.

Так, говорячи про нотаріальний процесуальний порядок "стабілізації" тих чи інших правовідносин шляхом посвідчення нотаріального акта, ми маємо завжди брати за основу право громадянина як головний зміст діяльності нотаріальних органів. Отже, особа вправі посвідчити заповіт і вправі його змінити або скасувати частково чи повністю, якщо інша особа, наприклад, не виконує за

усним договором взятих на себе обов'язків. Але при цьому нотаріально посвідчений заповіт не може ставитись під сумнів як справжнє волевиявлення заповідача без достатніх на це підстав і лише нотаріально посвідчений договір довічного утримання (догляду) може безперечно свідчити про характер правовідносин між його суб'єктами доти, доки його не буде скасовано.

Тому на підставі вищенаведених аспектів, нотаріальній процесуальній формі, завдяки її певним властивостям, у Цивільному кодексі мають надаватись певні переваги перед іншими формами посвідчення прав та фактів, що мають юридичне значення. На наш погляд, відповідного посилання на ст. 1 Закону України "Про нотаріат" недостатньо. З цього положення пропонується висновок - нотаріальна форма посвідчення документів не може вважатись лише одним із видів письмової форми посвідчення угод. Це хоча фактично й письмова форма, але, завдяки діяльності неупереджених та юридично грамотних осіб, самостійна форма, яка повинна гарантувати громадянам та юридичним особам певні переваги перед іншими формами і спонукати громадян до безпечного здійснення їхніх прав. Тому вважається правильним, що законодавець закріпив у ст. 205 (Розділ IV. Правочини. Представництво) ЦК: "Правочин може вчинятись усно або в письмовій формі. Сторони мають обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом". Крім того, у ст. 206 ЦК йдеться про правочини, які можуть вчинятися усно. У статтях 207, 208 ЦК закріплено вимоги до письмової форми правочину та перелік правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі. У статті 209 ЦК йдеться про нотаріальне посвідчення правочину. На нашу думку, ст. 209 ЦК можна доповнити додатковою частиною, у якій зазначити, що нотаріально посвідчені правочини мають більшу юридичну вірогідність щодо інших форм їх посвідчення. Крім того, у ст. 210 ЦК зазначається, що у випадках, передбачених законом, правочин підлягає державній реєстрації.

Отже, визначаючи зв'язок між Законом України "Про нотаріат" та Цивільним кодексом, нотаріальна процесуальна форма набуде властивого тільки їй правового і процесуального значення відповідних нотаріальній функції, яка визначена за нею державою. Зрозуміло, що для цього слід суттєво вдосконалити Закон України "Про нотаріат", який сьогодні в основному лише дублює норми Цивільного кодексу, а не передбачає конкретну нотаріальну процедуру здійснення спадкових правовідносин.