1.2. Основні принципи спадкового права та їх аналіз

Сторінки матеріалу:

  • 1.2. Основні принципи спадкового права та їх аналіз
  • Сторінка 2

Основними законодавчими актами, що впливають на реалізацію спадкових прав, є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про нотаріат". При всій віддаленості Конституції України від конкретики спадкових правовідносин неможливо не відчувати гуманістичний вплив конституційних принципів на розвиток і вдосконалення чинного законодавства. При цьому поряд із забезпеченням дії конституційних принципів у спадкових правовідносинах галузеві принципи також складають свою систему основних положень, що мають закріплюватись у законодавчих нормах. На сучасному етапі розвитку правової науки вже виділено і проаналізовано теоретичні основи принципів права України, питання їх взаємодії тощо, але, враховуючи навіть загальний, а не конкретний характер дії принципів права, доцільно основоположні концепції виділяти для подальшого забезпечення їх дії у всьому нормативному акті*. У теорії спадкового права науковцями також виділено властиві йому принципи.

Тому перед тим, як звертатись до конкретних принципів, спробуємо визначити, яку основну тенденцію закладено державою у законодавство про спадкування. З цього аналізу випливає тривіальний і досить гнучкий висновок, що держава не надає переваг жодному із суб'єктів спадкування, які в тій чи іншій мірі заінтересовані у його наслідках. Так, дотримуючись загального принципу цивільного права - диспозитивності, спадкодавцю надано право визначати спадкоємців у заповіті, однак з позиції гуманності він не може позбавити права спадкування тих осіб, які матеріально залежали від нього при його житті.

Тобто державою підтримується у спадкових правовідносинах принцип гуманізму щодо незахищених верств населення, який бере свої витоки із Сімейного кодексу, а саме - з аліментних зобов'язань, і він переважає принцип диспозитивності і свободи заповіту. Отже, хоча спадкове право - це відокремлений в окремий розділ інститут цивільного права, але він входить до загальної системи права і повинен узгоджуватись із нею. Крім того, будь-який інститут або галузь права, за загальним принципом, повинні відрізнятись внутрішньою узгодженістю понять, доктрин розвитку і наявністю власних принципів, створювати і впливати на законодавство з метою усунення суперечливих норм закону.

Слід також у зв'язку з конституційним принципом щодо гарантованості прав осіб (ст. З Конституції) переосмислювати зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема у спадкових правовідносинах. Тут мається на увазі зміна точки зору всіх державних органів, у тому числі законодавчих, виконавчих та інших, на власника відповідного права з позиції авторитаризму та прерогативи державних інтересів над інтересами окремої особи до прямо протилежного - підпорядкування діяльності державних органів правам і інтересам окремих громадян. Тобто вся система законодавства має бути за цим положенням суттєво переорієнтована на забезпечення прав та інтересів осіб. Це положення нині й відтворено у чинному ЦК, а саме - суттєве збільшення черг спадкоємців за законом, визнання спадщини відумерлою тощо. Але, безумовно, ця концепція має суттєво вплинути на практику і регламентацію діяльності державних нотаріальних органів, які досі працюють в основному за таким принципом у спадковому процесі: справа реалізації спадкових прав - це справа самих спадкоємців, а нотаріус лише посвідчує певні юридичні факти і "оформлює" права. Отож для цивільного права має бути загальним принцип забезпечення охорони прав усіх суб'єктів цивільних правовідносин, а для нотаріусів - принцип сприяння особам у здійсненні їхніх прав.

Аналізуючи спеціальні принципи спадкового права, неможливо не звернути увагу на такі принципи, як розумність і справедливість, які давно мають місце у загальній класифікації принципів права зарубіжних країн, наприклад, Нідерландів. Саме ці два принципи проходять через усю систему права Нідерландів і визначають такі її особливості, як моральність, нерепресивний соціальний клімат даної країни тощо. Ці самі принципи нині знайшли своє відображення у Цивільному кодексі України, а саме у ст. З до загальних засад цивільного законодавства віднесено справедливість, добросовісність та розумність. Крім того, такі принципи, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, свобода договору та судовий захист цивільного права та інтересу можуть бути поширені на спадкування та на основі їх будуть формуватися специфічні принципи спадкового права. Так, наприклад, принцип неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом, має безпосереднє відношення та повинен враховуватися при вирішенні питання про усунення від права на спадкування (ст. 1224 ЦК), принцип свободи договору (ст. 627 ЦК) - при укладенні спадкового договору, укладенні договору про зміну черговості спадкування тощо.

Але при врахуванні можливого застосування суду присяжних в Україні, коли моральні аспекти справи набудуть більшого значення, нині змінюється ставлення як фахівців у галузі права, так і пересічних громадян до понять розумності, добросовісності і справедливості, свободи договору в праві України. Ці принципи є свідченням демократизації нашого законодавства, яке спрямовується нині на реальний захист прав фізичних та юридичних осіб, гарантованих їм Конституцією.

Інституту спадкового права, крім загальних принципів, мають бути властиві свої внутрішні принципи, які деякими авторами, на нашу думку, неправильно сприймаються. Не може принцип права ґрунтуватись на одній нормі закону - це суперечить його змісту. Наприклад, оскільки принцип забезпечення прав та інтересів обов'язкових (необхідних) спадкоємців ґрунтується на ст. 1241 ЦК України і не має подальшого регламентування, в цьому випадку діє лише право, визначене окремою статтею закону, і називати це право принципом немає підстав. Принцип має відрізнятись від окремої норми закону або окремого права своєю суттю - спрямованістю на відтворення в законі певної ідеологічної (політичної) концепції, яка, за словами Явича Л.С., не тільки пронизує кожну ланку механізму правового регулювання, а й відбивається у специфіці цих ланок. Тому загальним має бути принцип охорони прав та інтересів усіх суб'єктів спадкових правовідносин з урахуванням конституційного принципу рівності всіх суб'єктів перед законом. Виділяючи в даному випадку окремим принципом захист лише певної категорії осіб в одній статті закону, ми фактично робимо виняток із правила, а принцип права - це саме правило, що закріплюється в законі шляхом відтворення його і несуперечності йому всіх норм закону. Дійсно, особи, що належать до необхідних (обов'язкових) спадкоємців, потребують особливого захисту їхніх прав, що повинно стати принципом спадкового права, але для цього треба суттєво змінити регламентацію їх правового статусу в Цивільному кодексі України. Отже, слід визнати доцільним відмежування галузевих принципів - охорони прав та інтересів усіх суб'єктів спадкових правовідносин, основ правопорядку і моралі, диспозитивності - від принципів, властивих інституту спадкового права.

Суттєвої уваги заслуговує принцип універсальності спадкового правонаступництва, який виділяють в юридичній літературі, і його характерні ознаки. Під цим принципом розуміють те положення, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину незалежно від того, в кого вона перебуває, і що певні її об'єкти не відомі спадкоємцю в момент прийняття спадщини; що до спадкоємця переходять не лише права, а й обов'язки; неприпустиме прийняття спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями; що перехід прав та обов'язків не повинен мати ніяких проміжних ланок, крім випадків, передбачених законом, він має здійснюватися безпосередньо від спадкодавця до спадкоємця. Тобто в цьому контексті, на наш погляд, робиться спроба об'єднати всі особливості, що характеризують процес спадкування, в єдиному "принципі".

     Насамперед слід зауважити про штучність словосполучення "спадкове правонаступництво". Правонаступництво передбачає заміну в правовідносинах однієї повноважної особи іншою, а універсально це в спадковому процесі не відбувається. Зокрема, спадкоємці відповідають по боргах спадкодавця, що виникли в цивільних правовідносинах, відповідають не в повному обсязі, а лише в розмірах отриманої спадщини. Не всі особисті немайнові права спадкодавця можуть успадковуватись, а також права на окремі речі спадкодавця.

Спадкоємці для отримання прав на спадщину мають здійснити передбачені законом дії, а не отримують спадщину безпосередньо від спадкодавця. В остаточному рахунку прийняття спадщини не проходить "автоматично", а передбачає виявлення волі спадкоємцем.

Отже, погодитись з існуванням принципу спадкового правонаступництва та його правовим змістом важко, оскільки його автори узагальнюють у ньому положення як матеріального, так і процесуального характеру. Принцип універсальності має відтворюватись у законодавстві і не суперечити іншим принципам цивільного права та процесуальним принципам. Отже, можна говорити про різнобічне відтворення принципу в різних галузях права, але не про збірність різних особливостей законодавства в один принцип. Тим більше викликає сумнів термін "універсальність" у застосуванні до прав осіб хоча й з об'єктивної позиції, але залежної від суб'єктивних факторів їх реалізації.

Викликає суттєві зауваження також принцип врахування не тільки дійсної волі, а й припустимої волі спадкодавця, що кладеться в основу цього принципу його авторами. Для того, щоб в разі відсутності заповіту припускати волю спадкодавця щодо розподілу спадщини за законом, необхідною умовою має бути знання спадкодавцем норм законодавства, належності певних близьких йому осіб до певних черг спадкоємців за законом тощо. Крім того, це положення суперечить загальному і основному принципу цивільного права, який зумовлює зв'язок між волевиявленням особи та тими наслідками, яких особа бажає досягти. Тобто у такому випадку принцип диспозитивності суперечить припустимій волі спадкодавця, оскільки, маючи на увазі диспозитивність, ми неодмінно маємо її пов'язувати із свідомим, вільним волевиявленням. Якщо порівняти припустиму волю спадкодавця з реальним розподілом спадкового майна, то вона суперечитиме або знов має припускати зміну черговості закликання до спадкування. Так, ст. 1259 ЦК України пропонується надати спадкоємцям право нотаріально посвідченою угодою визначати черговість закликання до спадкування, що також не може бути передбачено спадкодавцем. Тому, на наш погляд, відсутність заповіту після смерті спадкодавця можна загалом трактувати лише як бездіяльність останнього. Для підтвердження висновку, що ця бездіяльність була свідомою, необхідно мати відповідні юридично вагомі докази. Тобто переважна більшість осіб, які не пишуть заповітів, навіть не задумуються про це або помирають раптово.

Спеціальним принципом спадкового права в юридичній літературі визначається принцип сімейно-родинного характеру спадкування, за яким в основі законодавчого визначення черг спадкоємців та осіб, що мають право на обов'язкову частку, лежить ступінь родинних відносин. Отже,цей принцип має узгоджуватись із Сімейним кодексом та традиціями українського народу. У цьому ж джерелі йдеться також про такі принципи спадкового права: принцип свободи заповіту; принцип свободи вибору спадкоємців, які закликаються до спадщини; принцип охорони основ правопорядку і моралі, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо спадкування; принцип охорони спадщини від будь-яких протиправних чи аморальних посягань.