На державному рівні пропонуються і більш радикальні заходи. Наприклад, Міжвідомча комісія з питань фінансової безпеки при Раді національної безпеки і оборони України [425] внесла 28 листопада 2002 року до Кабінету Міністрів України пропозицію щодо: 1) підпорядкування Міністерству фінансів України Державної податкової адміністрації (державної податкової служби), Державної митної служби, Державного казначейства України; 2) утворення єдиного органу державного фінансового контролю - Агентства фінансової безпеки (АФБ) України як органу виконавчої влади із спеціальним статусом, підпорядкованого Мінфіну України на базі ГоловКРУ [390], Державного департаменту фінансового моніторингу, податкової міліції, а також, можливо, підрозділів Державного департаменту боротьби з економічною злочинністю МВС України, діяльність яких стосується розкриття правопорушень, пов'язаних з державними фінансами [355]. Але аналіз пропозицій не дозволив визначити, яка ж державна структура буде боротись з іншими економічними злочинами. Проте підстави для такого подання є, фінансовий контроль в Україні здійснюються неефективно, а позитивний досвід розвинених країн майже не використовується [238].

Не дивлячись на деякі спроби удосконалення діяльності міліції, нині існуюча організаційна структура МВС України залишається досить громіздкою. Особливо це стосується апарату управління, тому оптимізація структури правоохоронних органів, у тому числі й органів внутрішніх справ, повинна базуватися на раціональному розподілі функцій як по вертикалі (за рівнями управління), так і по горизонталі (між підрозділами і службами). Для кожного рівня повинен бути чітко визначений цільовий напрям діяльності структур і функціональне наповнення. Основну увагу при цьому потрібно приділяти стратегічному управлінню системою та керівництву і координації діяльності структур системи в цілому [8, 160].

Перспективним напрямом удосконалення організаційних структур повинна стати оптимізація структурних утворень, яка дозволить створити умови для ліквідації функціонального дублювання, більш чіткого розмежування компетенції і відповідальності між підрозділами, поліпшення координації їх діяльності, істотного скорочення посад начальницького складу, а також економії матеріальних і фінансових ресурсів [233, 220].

Що стосується слідчого апарату, що займається розслідуванням економічних злочинів, то він у даний час функціонує у межах чотирьох відомств: прокуратури, органів МВС, СБУ та податкової міліції, і при наявності необхідних фінансових і кадрових ресурсів було б доцільним розглянути питання про зосередження слідчого потенціалу у межах окремого самостійного відомства, наприклад Слідчого комітету. Існують і інші пропозиції структурного удосконалення правоохоронних органів по боротьбі з економічною злочинністю, але при цьому не враховується, що при виборі напрямів діяльності правоохоронних органів допускається підміна понять "напрями діяльності" і "функції" правоохоронних органів [445].

Передусім від функцій необхідно відрізняти основні напрями діяльності правоохоронних органів. Не можна визнати тотожними функції та основні напрями правоохоронної діяльності. Ці категорії знаходяться у різних площинах і взаємодоповнюють загальну характеристику як організації, так і роботи правоохоронних органів. Якщо функції пов'язані із завданнями, які вирішують правоохоронні органи у боротьбі зі злочинами у сфері економічної діяльності, та іншими правопорушеннями, то основні напрями визначають мету діяльності правоохоронних органів, що випливають із загальної правової політики держави [222].

Правильним рішенням виявилася деполітизація правоохоронних органів: вони повинні слугувати народу, що проголошено Конституцією України, а також керуватися у своїй діяльності правовою політикою держави як частиною соціальної політики. Призначення їх керівників також не можна пов'язувати з політичною діяльністю [235].

Проте основні напрями організації і діяльності правоохоронних органів, що деталізуються в різноманітних системах правової політики держави (цивільно-правової, кримінально-правової, адміністративно-правової, процесуальної, кримінально-виконавчої та ін.), у перехідний період, на жаль, сприйняті багатьма громадянами як отримання необмеженої свободи дій, включаючи ігнорування законів, які визначають межі законослухняної поведінки. Не стали прикладом дотримання законів і державні інституції у відносинах із своїми громадянами.

В.П. Бахін та М.С. Карпов у своїх дослідженнях зазначають, що діапазон основних недоліків у діяльності держави по боротьбі зі злочинністю розподілився від глобальних - відсутність цілеспрямованої і предметної діяльності державних органів по боротьбі із злочинністю, до приватних (але важливих) - невиплата зарплати. До трійки головних причин незадовільної діяльності по боротьбі зі злочинністю найчастіше відносять: підвищення рівня професіоналізму злочинності, корумпованість державних структур, низький рівень матеріально-технічного забезпечення діяльності правоохоронних органів [16].

Діяльність правоохоронних органів повинна базуватися на сукупності законів і нормативних актів, спрямованих на створення необхідного правового поля для захисту всіх сфер життя країни, в тому числі економічної її безпеки на основі примусу.

Так, ще німецький філософ І.М. Фіхте у своєму вченні про право співставляти його розвиток з політичною системою суспільства прямо пов'язував управління з примусовими правовими засобами. Виховний вплив примушення він розцінював, звісно, високо, дотримуючись переважно етичної, природно-правової теорії держави. Поліцейський характер впливу держави необхідно розглядати як виховний засіб. Політико-правові засади у Фіхте мають примусово-виховний характер, а мету світової історії, за словами Ю. Вейнгольда, він бачить у соціальній педагогіці, поступовому вихованні "людства для більш ефективного впливу" з боку владних структур за напрямом своєї діяльності [29].

Відомо, що багато держав, наприклад таких, як Велика Британія, США, Франція, досить чітко дотримуються принципу розподілу влади: законодавчої, виконавчої, судової. Суть такого принципу полягає у взаємній незалежності цих гілок влади, у забезпеченій системі "противаг" і процедур, що підвищують їх відповідальність, максимально скорочують можливість зловживання владою та корупції, які можуть стати умовами розвитку економічної злочинності у будь-якій державі. Виходячи з цього, можна зазначити, що правоохоронні органи та їх діяльність необхідно оцінювати з позиції суті названого принципу. При цьому слід мати на увазі не тільки правоохоронні органи, але і функції, які вони виконують для отримання заданих результатів, що досягаються шляхом реалізації відповідних основних функцій: конституційного контролю; здійснення правосуддя; прокурорського нагляду; попередження злочинів та інших правопорушень; оперативно-розшукової діяльності; розслідування злочинів; виконання судових рішень; надання юридичної допомоги та захисту у кримінальних справах. У сукупності ці функції характеризують поділ компетенції правоохоронних органів і певним чином впливають на їх структуру. Дослідження функції попередження злочинів у сфері економіки в діяльності правоохоронних органів показало, що вона займає особливе місце. Серед правоохоронних органів немає такого, що був би спеціально створений для її реалізації, тому дану функцію зобов'язані виконувати всі без винятку правоохоронні органи, так як здійснення будь-якої іншої правоохоронної функції так чи інакше в кінцевому результаті слугує попередженню злочинів та інших правопорушень. Але це не виключає, а навпаки - припускає цілеспрямовані дії правоохоронних органів для реалізації цієї функції поряд з іншою основною, якщо вона існує. Такий обов'язок безпосередньо передбачений законом, наприклад, для органів, які здійснюють як основні функції оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового розслідування і правосуддя.

Деякі однакові функції виконуються різними правоохоронними органами при розмежуванні їх підвідомчості, підслідності або підсудності: функцію оперативно-розшукової діяльності щодо викриття економічних злочинів виконують органи внутрішніх справ, органи служби безпеки та податкової міліції; функцію дізнання - також органи міліції, безпеки та податкової міліції; функцію розслідування при провадженні досудового слідства - слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції; функцію правосуддя - суди загальної юрисдикції у цивільних і кримінальних справах, господарські суди.

У цілому слід зазначити, що спеціальною правоохоронною діяльністю є діяльність спеціальних служб (оперативних підрозділів) в інтересах безпеки суспільства і держави, забезпечення кримінального судочинства з підстав та у межах, визначених національним законодавством [115].

Функцією, що виконується, визначається місце правоохоронних органів у системі органів влади й управління. Так, Конституційний Суд України [401] та Верховний Суд України із системою судів загальної юрисдикції і військових судів, Вищий господарський суд України і нижчі господарські суди представляють судову владу в країні - одну з трьох гілок влади.

Надзвичайно важливу роль в організації боротьби з економічною злочинністю відіграють узагальнення Верховним Судом України судової практики розгляду кримінальних справ з економічних злочинів. У них аналізуються причини недоліків судової та слідчої практики, прорахунків при документуванні економічних злочинів, даються рекомендації щодо їх усунення. Рішення пленумів Верховного Суду України сприяють укріпленню законності в оперативно-розшуковій діяльності та при здійсненні досудового слідства у кримінальних справах з економічних злочинів, які визнані досить складною категорією справ щодо знаходження і закріплення доказів [111].

Розглядаючи сутність діяльності правоохоронних органів України, потрібно зазначити, що предмети судової та правоохоронної діяльності дещо збігаються, оскільки захист та охорона права, припинення правопорушення, відновлення права у спірній ситуації потребує вивчення як юридичного, так і соціального складу фактів і правових відносин. Проте юрисдикція судових органів із завершенням чергового етапу судово-правової реформи набуває певної відмінності, вона бере на себе все більше компонентів юрисдикції правоохоронних органів. Ця тенденція простежується і в прийнятому Верховною Радою України 21 червня 2001 року Законі № 2537-ІІІ "Про внесення змін до Законів України "Про міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", спрямованому головним чином на уточнення прав і демократизацію діяльності правоохоронних органів. Зокрема, запропонована даним Законом редакція статті 3 Закону України "Про попереднє ув'язнення", конкретизуючи проголошене у статті 29 Конституції України загальне положення, встановлює новий порядок і процедуру арешту та взяття під варту, згідно з яким підставою для попереднього ув'язнення є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу взяття під варту [413].

За доктринальною концепцією, що походить ще з радянських часів, і прокуратура, і суд здійснювали контрольно-наглядові повноваження, що утворювало своєрідний механізм забезпечення законності арешту та взяття під варту, особливо осіб, які скоїли економічний злочин. Суд і прокуратура виступали гарантами свободи і недоторканості особи. У зв'язку з передачею суду виключних повноважень вирішувати питання арешту і взяття під варту коло гарантів законності у питаннях свободи та недоторканості особи обмежилося.