Однією з центральних проблем є визначення заохочувальної норми в кримінальному законодавстві. Від підходів до цієї правової дефініції залежить, принаймні, які саме кримінальні норми той чи інший дослідник відносить до заохочувальних, чи виділяє, окрім заохочувальних, нетипові, регулятивні, компромісні чи інші види кримінально-правових норм.

Пріоритет у постановці питання про виділення самостійної групи заохочувальних норм у кримінальному праві належить

В.  М. Галкіну, який зазначав, що "...кримінальне право має в своєму арсеналі заохочувальні норми, котрі, з урахуванням специфіки цієї сфери правової дійсності, націлені на сприятливе соціальне переорієнтування осіб, вчинивши злочин, на стимулювання добровільного запобігання, нейтралізації або зменшення негативних наслідків злочинів... та відносив їх тільки до норми, які регламентують умови звільнення від кримінально-правових наслідків злочину в разі позитивної посткримінальної поведінки винного" [45, с. 94]. Але це зовсім не значить, що цією проблемою не цікавилися попередники, тому що про "заохочення доброчинців", про нагороди як засоби запобігання злочинів, про примноження "доброчинних вчинків" згадується ще в працях

Ч.  Беккаріа [46, с. 143]. Відомий фахівець у галузі кримінального права - М. Н. Гернет писав, що настане час, коли суспільство, яке міркує зараз тільки про покарання, потурбується про нагороди і заслуги, і, може статися, що той, хто не піддається впливу покарання, піддасться впливу нагороди, особливо якщо вона присуджена своєчасно, в момент вагання людської волі у виборі між правомірною і злочинною поведінкою" [47, с. 191].

Незважаючи на досить значну кількість робіт з проблематики кримінально-правового регулювання, на жаль, і досі не визначено місце заохочувальних норм у кримінальному законодавстві. В науці сформувалося два протилежні погляди на заохочувальні норми як самостійний різновид кримінально-правових норм. Представники першого погляду не визнають за ними самостійного права на існування, інші ж, навпаки, вказують, що заохочувальні норми мають право вважатися самостійною групою норм у кримінальному законодавстві.

З точки зору О. С. Пиголкіна та В. С. Основіна, заохочувальні норми не мають правових підстав утворювати самостійну групу кримінально-правових норм. У сучасній літературі найбільш розвинуто цю позицію обгрунтовує С. С. Алексєєв. Ґрунтуючись на загальновизнаному поділі правових норм на забороняючі, зобов'язуючі та управомочуючі, вчений ставить під сумнів самостійність юридичної природи заохочувальних норм [48, с. 20]. У цьому контексті він рекомендує розглядати заохочувальні норми як різновиди зобов'язуючих або управомочуючих норм. "До групи заохочувальних приписів, - зазначає С. С. Алексєєв, - входять два різновиди зобов'язуючих норм (норми, що встановлюють основний обов'язок по відношенню до поведінки, яка стимулюється заохоченням; норми, що встановлюють обов'язок того чи іншого органу у звісних умовах здійснити заохочення) та два різновиди управомочуючих норм (норми про право особи на отримання заохочення; норми про право компетентного органу призначити заохочення" [48, с. 80]. На нашу думку, таке окреслення заохочувальних приписів, з точки зору соціального впливу на адресатів правової норми, припустиме, якщо мається на меті класифікація за особливими критеріями. Але це не повинно ставити під сумнів особливості кримінально-правового регулювання суспільних відносин шляхом заохочення. Вважається, що в зазначеній позиції дійсно існують одночасно управомочувальний й зобов'язувальний суб'єкти (адресати норми), але з точки зору соціально-регулятивного впливу, спеціального призначення заохочувального припису, управомоченість і зобов'язаність штучно висунуті на передній план. Не погоджуючися з точкою зору

С.  С. Алексєєва, I. E. Звечаровський звертає увагу, що у формальному, вербальному вираженні заохочувальні приписи можуть бути сформульовані і як зобов'язувальні, і як управомочувальні норми [49, с. 67].

Розвиток такого розуміння заохочення знайшов прихильників у деяких дослідників кримінально-правової норми. Так, Т. В. Пле- нова вважає, що функція заохочення суспільно-корисної поведінки виконується не тільки зобов'язувальними та управомочуваль- ними, а й заборонними нормами кримінального права. При цьому заохочувальні приписи, що, на думку автора, закладені в змісті заборонних норм, загалом не змінюють характеру кримінально- правового впливу на суспільні відносини, що виникають у цьому випадку [50, с. ll-12].

До прихильників іншого погляду, тобто визнання заохочувальних норм самостійним видом кримінально-правових норм, належать В. М. Баранов, Ю. В. Баулін, В. О. Єлеонський, I. E Зве- чаровський, I. А. Тарханов та ін.

Так, Ю. В. Баулін, визнаючи самостійний різновид заохочувальних норм у кримінальному законодавстві, визначає, що відмінною властивістю досліджуваних норм є заохочувальний метод їх соціального впливу на свідомість і волю з метою схвалення й стимулювання корисного для людини, суспільства чи держави варіанта поведінки [39, с. 90]. І. Е. Звечаровський у загальному вигляді визнає, що заохочувальна норма кримінального права має бути визначена як правовий припис, у якому закріплюється конкретна міра кримінального заохочення. Характерною рисою заохочувальних норм є те, що вони, насамперед, стимулюють виконання юридичних обов'язків, що були покладені на суб'єкта [49, с. 50]. В. О. Єлеонський стверджує, що заохочувальні норми створюють самостійний різновид правових норм, відокремлююча особливість яких полягає в чіткому виявлені правового зв'язку між схвальною законом поведінкою та кримінально-правовим заохоченням. Реалізація заохочувальних норм, вважає цей дослідник, здійснюється в рамках своєрідних кримінально-правових відносин, котрі суттєво відрізняються від традиційних правовідносин тим, що виникають між особистістю і державним органом з моменту вчинення особою схвальної кримінальним законом поведінки з приводу усунення або пом'якшення реального або потенційного кримінально-правового обтяження [51, с. 10].

Іншої точки зору дотримується Х. Д. Алікперов, який зазначає, що заохочувальні норми кримінального права відрізняються від інших норм цієї галузі права тим, що схвалюють, стимулюють соціально корисну поведінку осіб, що вчинили злочин, шляхом пом'якшення їм кримінально-правового обтяження. їх специфіка полягає в тому, що вони визначають юридично не обов'язкову, але соціально бажану поведінку, породжують обов'язок або право відповідних органів застосувати заохочувальну акцію. Особливістю погляду цього правника є виділення, поряд із заохочувальними, кримінально-правових норм, що допускають компроміс. Ці норми, з погляду автора, суттєво відрізняються від заохочувальних тим, що за допомогою заохочувальних норм кримінального законодавства держава прагне, насамперед, до виправлення засуджених. У той же час автор визнає, що заохочувальні норми і норми, що допускають компроміс, мають деякі спільні ознаки. Це, передусім, метод правового регулювання. Як заохочувальні норми, так і норми, що допускають компроміс, не примушують до відповідної поведінки, а лише стимулюють її шляхом пом'якшення або усунення реального чи потенційного кримінально-правового обтяження [24, с. 49-50, 53-56].

Близьку за змістом думку висловлює Г. О. Усатий, який поряд з заохочувальними нормами виділяє й компромісні норми, які, на його думку, гарантують особі, яка вчинила злочин, звільнення від кримінальної відповідальності або пом'якшення покарання за умови виконання нею визначених законом позитивних посткри- мінальних вчинків, які сприяють реалізації основних завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю [52, с. 8].

Р. М. Мелтонян доходить висновку, що заохочувальна кримінально-правова норма - це самостійний різновид кримінально- правових норм, які визначають установлені державою правила поведінки, дотримання яких стимулюється виключенням, пом'якшенням або повним усуненням кримінально-правового обтяження у зв'язку з соціально-схвальною поведінкою особи [53, с. 11]. Майже тотожнім до вищенаведеного поняття є визначення, яке дає І. А. Семенов. Він вважає, що заохочувальна кримінально- правова норма позначає відповідне правило поведінки, дотримання якого стимулюється пом'якшенням або повним усуненням кримінально-правового обтяження у зв'язку із соціально-схвальною поведінкою особи [54, с. 6].

Ці автори майже єдині в погляді на заохочувальні норми як на такі, що, по-перше, складають самостійних різновид кримінально-правових норм поряд з заборонювальними нормами кримінального законодавства; по-друге, основним стимулювальний вплив на свідомість особи; по-третє, за умови виконання правових приписів пом'якшують або усувають кримінально-правове обтяження.

У цілому погоджуючись із таким поглядом на правову природу заохочувальної норми, все ж підкреслимо наступне. Заохочувальні норми є кримінально-правовими. Деякі автори пропонують визнавати кримінально-правовими виключно норми, що встановлюють злочинність та караність суспільно-небезпечних діянь [55, с. 174-175]. Такий підхід суттєво збіднює арсенал правових засобів вирішення кримінально-правових конфліктів. Він вихолощує з них виховний, попереджувальний елемент, нівелює стимулювання добровільного запобігання, нейтралізації або зменшення негативних наслідків злочинів. "Тому кримінально-правовими є будь-які норми, які відокремлюють злочинну поведінку від незлочинної, в тому числі й норми, які регулюють правомірні вчинки, зовні підпадаючи під ознаки якогось злочину" [39, с. 85].

Заохочувальні норми по відношенню до заборонних кримінально-правових норм є похідними, вторинними. Вони породжуються й розвиваються в рамках основного кримінально- правового відношення, що виникає у зв'язку з вчиненням певного злочину. За межами цих відносин ні в часі, ні в просторі заохочувальні кримінально-правові відносини не існують і існувати не можуть. Вони за певних умов трансформують ці відносини в позитивну площину, породжуючи внаслідок соціально-схвальної поведінки особи, яка передбачена заохочувальними правовими приписами, право або обов'язок держави у вигляді уповноважених органів (судів) пом'якшити чи взагалі усунути кримінально- правове обтяження.

Заохочувальні норми реалізуються в рамках відповідних кримінально-правових відносин. Суб'єктами цих правовідносин (адресатами) є особи, що вчиняють (при незакінченому злочині) або вчинили злочин (при закінченому злочині) та держава через уповноважені органи правосуддя (суди). Змістом виступають права та обов'язки визначених суб'єктів, що містяться в приписі відповідної заохочувальної кримінально-правової норми (статичний аспект) та відповідно позитивна, соціально-схвальна поведінка особи й відповідна реакція держави у вигляді пом'якшення або повного усунення кримінально-правового обтяження (динамічний аспект). Наприклад, згідно з приписом ч. 4 ст. 289 КК "Звільняється від кримінальної відповідальності судом особа, яка вперше вчинила дії, передбачені цією статею (за винятком випадків незаконного заволодіння транспортним засобом із застосуванням будь-якого насильства до потерпілого чи погрозою застосування такого насильства), але добровільно заявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки".

Таким чином, заохочувальні норми є самостійною групою кримінально-правових норм, що складається з правових приписів, які, з одного боку, надають право особі, що вчиняє або вчинила злочин, на соціально-схвальну, позитивну поведінку, а з другого боку, породжують право або обов'язок держави усунути чи пом'якшити кримінально-правове обтяження.

Класифікація заохочувальних норм на види також є спірним питанням. Дослідники запропонували декілька класифікацій, котрі в основі застосовують, на наш погляд, два види класифікаційних критеріїв: інституційний та функціональний.