Комерційні суди, як особливі суди для розгляду торгових спорів, увійшли в звичай з давніх часів. Вказівку на їх існування зустрічаємо ще у давніх народів, але справжній розвиток вони отримують тільки в середньовіччя. Цьому сприяла, зокрема, прихильність того часу до створення для кожного стану своїх окремих судів.

У житті народів економічний фактор завжди відігравав значну роль. Турбота про матеріальне благополуччя в давні часи, як і тепер, підштовхувала людину до економічної діяльності. Ускладнюючись з розвитком суспільства і, у свою чергу, впливаючи на розвиток, економічна активність створювала з часом систему складних господарчих відносин. Таким чином, торгівля як особливий різновид людської діяльності, спрямована на посередництво між виробниками і споживачами була результатом економічного життя. Згадування про особливі суди для справ, які виникають з морської торгівлі, можна зустріти в глибокій давнині. Так, Геродот свідчив, що в Єгипті іноземним купцям надавалося право вибирати зі свого середовища суддів для розгляду справ з морської торгівлі. В Афінах, часів Демосфена, навіть існував особливий морський суд - ,навтодіки,.

Поступово розвиваючись, торговий обіг створив з часом свою особливу сферу, з своєрідним світом інтересів і відносинами сторін - учасників торгів, які відрізнялися від відносин і інтересів загальногромадянських. Для врегулювання цих відносин виникли особливі норми і були створені спеціальні судові установи, які стали на сторожі торгових правовідносин. Ці судові установи відрізнялись від існуючих судів і відповідно духу торгівлі, її рухомості і універсальності, застосовували і особливий різновид процесу. Явища ці відзначались вже в античному світі: так, наприклад, в Давньому Римі, в період його розквіту, поряд з загальноцивільним процесом - ,actio,, існував і особливий вид процесу - ,recuperatio,, який застосовувався у торгових справах. Особливостями цих спеціальних форм судочинства були широке застосування звичаїв, відсутність формалізму і швидкість розвитку.

В результаті падіння давньоримської держави, подальший розвиток цього інституту торгової юрисдикції призупинився і з часом злився з загальноцивільним процесом.

Знову ідея торгового суду відродилась лише в епоху середньовіччя, але вже за інших умов і в іншій формі. Поява комерційних судів була викликана особливим складом тогочасного життя, його корпоративним розчленуванням, коли кожний стан намагався створити свою власну юрисдикцію.

При повній відокремленості станів кожна окрема особа не могла відчувати себе захищеною від свавілля, навіть в часи Відродження, не приєднавшись до якої небудь корпоративної групи, яка, захищаючи її життя, була б спроможною захистити і її матеріальні інтереси. Поміж таких громадських союзів відокремлено існував і купецький стан міст ,Status mercatorum,, який зосередив у свої руках поряд з поліцейською і адміністративною і судову владу над своїми членами. В подібних судах розглядались спори між членами гільдій і цехів з усіх справ взагалі, при цьому суддями були особи які вибирались з цього ж середовища. Раніше, ніж в інших країнах, купецтво виділилось у відокремлений стан в Італії і, дякуючи цьому, в Італії раніше ніж в інших країнах з`явились і спеціальні торгові суди. В середні віки Італія відігравала провідну роль не тільки в духовному житті Європи, але також і в сфері промисловості і торгівлі.

Італійські торгові суди поділялися на два різновиди: ,curiae maritimae, - суди, де розглядалися спори, що виникали з морської торгівлі, і ,consoli dei mercanti, - суди станові, що відправляли правосуддя у купецькому середовищі.

З Італії ідея торгового суду з часом розповсюдилась на всю Європу. Першою країною, де ідея торгового суду отримала подальший розвиток, була Франція. Там, вже на початку ХІІ століття з`явились так званні ярмаркові судові установи - ,conservations des foires,, які розглядали спори між купцями, що приїздили на ярмарки. Ці суди носили характер тимчасових установ, оскільки існували лише під час проведення ярмарок. Постійні комерційні суди, під назвою адміралтейських ,amirautes, і власне купецьких ,juge et consuls,, з`являються у Франції значно пізніше, на межі століть і, знову ж таки, були народжені потребами морської торгівлі. Перший з таких купецьких судів був створений у Парижі в 1563 році.[23, с.85].

У наступні епохи ця особлива торгова юрисдикція міцно закріпилась за купецьким станом, чому суттєво сприяла королівська влада. Наслідком такої політики був цілий ряд королівських указів, які остаточно признали право купецького стану на особливий суд. Найбільш важливий, поміж таких указів, був виданий у 1683 році ,Ordonnance de commerce,, і він фактично узаконював діяльність комерційного суду. Цей суд носив становий характер, що проявлялося, перш за все, в тому, що підсудність справ цим судам була поставлена в пряму залежність від приналежності сторін до купецького цеху, а по-друге, що суддями в таких судах були виключно купці. Єдиним представником урядової влади був лише секретар, який слідкував під час відправлення правосуддя за дотриманням законності.

З таким становим устроєм торгові суди проіснували до кінця XVIII століття. Розвиток промисловості вимагав реорганізації станових союзів, рамки яких гальмували економічний розвиток Європи.

Новий комерційний суд, як суд, що розглядав усі торгові справи, незалежно від приналежності учасників спору до купецького стану, був створений замість станових, морських і ярмаркових судів, знову ж таки, у Франції наприкінці XVIII ст. Ідею створення такого суду підтримав третій стан, який переміг у часи Великої французької буржуазної революції. Ця революція підірвала становий розподіл суспільства, скасувала цехову організацію і проголосила принцип свободи торгівлі. З цього часу купецтво, як замкнутий стан, перестало існувати спочатку у Франції, а згодом і в інших країнах Європи. Відтепер, приналежність до купецького стану визначалася вже не тільки формальною припискою до корпорації того чи іншого міста, а фактичним заняттям торгівлею як професією, яка до того ж, стала для всіх доступною. У зв`язку з цим змінився і сам характер комерційних судів. Із судів станових, купецьких, вони перетворилися у спеціальні судові установи, підсудність стала визначатися майновим станом і торговим характером спірних правовідносин за умови повної рівності сторін перед законом.

Найбільш повне поширення комерційні суди отримали за часів Наполеона, коли торгові закони Франції були систематизовані в окремий законодавчий збірник. За Наполеона Торговий устав (Code de commerce) був виділений з цивільного кодексу, а комерційні суди, в свою чергу, були виділені з системи загальних судів. Торговий устав Франції став чинним з 1 січня 1808 року.

Система французьких комерційних судів мала вплив на інші країни Європи. Разом з Кодексом Наполеона 1804 року комерційні суди поширилися на Бельгію, Голландію, Іспанію, Італію, Польщу, а також Російську імперію. В одному тільки Варшавському герцогстві було створено дев'ять комерційних судів, які іменувалися там торговими трибунами.

У деяких німецьких містах, таких як Магдебург, Нюрнберг, Лейпциг свої комерційні суди існували ще у XVII столітті, що було пов`язано з розвитком міського права на самоврядування. Не зважаючи на власний історичний досвід німецького народу у цій царині, у ХІХ столітті комерційні суди на французький зразок були створені, зокрема, у Баварії, Саксонії, Прусії.

Але, якщо появу комерційних судів на європейський зразок у Російській імперії можна віднести на початок ХІХ століття, то цього не можна говорити про торгову юрисдикцію, яка склалася ще у Київській Русі і пройшла свій особливий шлях розвитку.

Як показують дослідження з історії давньоруського права, у Київській Русі суд не був відокремленим від адміністрації [37, с.60]. Перш за все, це відносилося до общинного управління, яке користувалося правом самоврядування, а отже і правом власного суду. Відповідно до цього, торговий суд концентрувався спочатку в общинах і тільки потім перейшов до державних органів, які вели справи торгівлі і встановлювали торгові збори. Аналіз судової практики того часу свідчить, що як общинні так і державні органи, які здійснювали правосуддя у торгових справах користувалися, майже виключно, звичаєвим правом. Цьому сприяла обов`язкова участь у торговому суді, навіть державному, виборних людей (так званих добрих людей, цілувальників тощо), які вибиралися від всіх станів населення, а отже і від купців.

Вже договори Русі з Візантією містять у собі окремі статті про порядок торгівлі, про особливі права купців, про кораблі з товарами взагалі, і про кораблі, які потерпають від аварії на морі, про долю товарів, які залишилися після померлих без заповіту тощо [45, с. 169 - 177]. У ряді договорів руські купці навіть перераховуються у числі осіб, які приймали участь при їх укладанні [45, с.170].

В Уставі князя Володимира (980-1015 рр.) про церковні суди мова йде про те, що торгові міри і ваги передаються під охорону духовенства і церковних судів. Це було кращим доказом того, що Київська Русь придавала величезну увагу торгівлі і її правовій регламентації. [45, с. 186-188]

У найважливішій пам`ятці давньоруського законодавства, Руській Правді, міститься ряд спеціальних постанов про купців (місцевих торговців), про гостей (мали право торгівлі в різних містах), про договір купівлі-продажу товарів, про відсотки від торгівлі, про банкрутство тощо, що підтверджує думку про відокремленість, вже в ті часи, торгового права від загальноцивільного [45, с. 209-231]. Торгівля мінова поступово замінюється торгівлею грошовою і навіть у певній мірі торгівлею кредитною. Норми Руської Правди доводять практику кредитних угод.

Перше згадування про торговий суд зустрічається в Уставній грамоті новгородського князя Всеволода Мстиславовича 1135 року, яку він надав церкві Св. Іоанна Предтечі на Опоках. При цій церкві була створена Іванівська купецька спілка (,Іванівське сто,) і засновувався торговий суд. Для управління купецькою спілкою князь поставив трьох старост від ,житьїх людей,, тисяцького від ,чорних людей, і двох старост від купців для того, щоб ,управляти їм усіма справами Іванівськими, і торговими, і гостинними, і суд торговий, [46, с.46]. Згадування про торговий суд в даному контексті без пояснень говорить про те, що торговий суд не являвся чимось новим, а був лише розповсюдженням загальновідомої норми на Іванівське купецтво. Призначення ж представників до цього суду не тільки від купців, а й від інших станів, вказує на те, що цей суд був не станово-купецьким, а саме торговим судом у тому змісті, у якому пізніше розумілися суди комерційні.

Псковська судна грамота 1397 року також містить ряд норм, які регулювали торгові справи (про докази в торгівлі, про страту злодія, пійманого на торгу тощо) [47, с. 331-342].

Судебник 1497 року зберіг і підтвердив деякі торгові статті Руської Правди (наприклад, про втрачення чужого товару) і, крім цього, наділив особливими правами деяких представників купецтва (наприклад, гостей великих). Судебник встановив загальне правило, за яким навіть намісники і воєводи не повинні були судити без ,лучших людей, і надав право здійснювати правосуддя над торговцями і ремісниками міським старостам і виборним цілувальникам.

Судебник 1550 року також узаконив виборних суддів, яких обирали також від гостей і купців. На початку XVII століття торгові люди, а отже і суд над ними, були підвідомчі приказу ,большого дворца,.

Соборне Уложення 1649 року поділяло купців на гостей, торгових людей гостинної сотні і торгових людей суконної сотні, а сотні поділяло на статті: велику, середню і малу. Проте, такий поділ купецтва на сотні не був чимось новим, десятинна система застосовувалася ще за часів Київської Русі. Слід відзначити, що Соборне Уложення не містило окремих положень відносно торгового суду.