Організація міліції Російської Федерації тісно пов’язана з системою державного устрою. МВС Росії є вищою ланкою управління галуззю внутрішніх справ. В суб’єктах Російської Федерації (республіках, краях, областях, округах, містах союзного значення) утворюються міністерства внутрішніх справ суб’єктів Федерації та управління (головні управління) внутрішніх справ. Керівництво їх діяльністю здійснюється міністрами внутрішніх справ суб’єктів Федерації і начальниками (головних управлінь) управлінь внутрішніх справ, які призначаються на посаду і звільняються з посади міністром внутрішніх справ РФ. Структура органів внутрішніх справ неоднорідна в залежності від рівня, який займає той чи інший підрозділ. Ці відмінності визначаються необхідністю врахування національних і місцевих факторів, різним обсягом завдань, що виконуються, обстановкою та умовами, в яких діють ці органи [120, с. 9-10]. Міліція в Росії ділиться на кримінальну та міліцію громадської безпеки. Муніципальна міліція Головного управління внутрішніх справ м. Москви є структурним підрозділом цього управління. В 2001 році ГУВС м. Москви було передано всі її права і обов’язки як юридичної особи [143].

В Литві перетворення радянської міліції в литовську поліційну інституцію виявилось складним процесом. Мета реформування міліції в 1990 році частково полягала в децентралізації урядового контролю за поліцією, шляхом створення окремих систем державної і муніципальної поліції. Ці два типи поліції отримали різні функції. Передбачалося, що державна поліція буде розкривати злочини і підтримувати громадський порядок на державному рівні, а муніципальна поліція – підтримувати громадський порядок і запобігати злочинності на місцевому рівні.

Впровадження такої подвійної системи не мало успіху, переважно через те, що муніципальна поліція залишилася підпорядкованою головним начальникам державної поліції, а також через організаційні проблеми, які підточували систему паралельно. Внаслідок цього, спосіб функціонування системи залишився стандартним, а її спрямування на пошук рішень, які б відповідали місцевим потребам, виявилось безрезультатним. Крім цього, свою роль відіграли й людські ресурси та фінансові проблеми. Вищі посадовці муніципальної поліції постійно звертались за підтримкою та інструкціями до департаменту поліції. Муніципалітети були нездатні забезпечити достатні фінансові ресурси своїй муніципальній поліції, і зарплати, які ними виплачувались, були нижчими за зарплати колег по державній поліції, котрі працювали в тому ж будинку. У 1994 р. Міністерство внутрішніх справ відновило фінансування муніципальної поліції. і вона ввійшла до новосформованої служби попередження, на яку, зокрема, покладалось завдання запобігання злочинності [144, с. 58-59].

Аналізуючи невдачу поліцейської реформи в Литві, слід відзначити схожість проблем з проблемами сучасного процесу формування місцевої міліції в Україні. Характерними ознаками подібності процесів реформування є:

• невирішені проблеми фінансування;
• невпорядкованість функцій підрозділів та їх дублювання;
• суть радянської моделі міліції, яка полягала в тому, щоб звеличити функцію кримінального переслідування над функціями підтримки громадського порядку, запобігання злочинності та надання соціальної допомоги [144, с. 60].

Це підтверджується результатами проведеного нами опитування, в ході якого найбільшою потенційною проблемою ефективності управління місцевою міліцією 64,5 % респондентів-працівників міліції вважають недостатню оплату праці (Додаток Б).

Отже, як бачимо, аналіз зарубіжного досвіду свідчить про існування різних підходів: в одних країнах громадський порядок забезпечується державною поліцією (наприклад – Швеція), в інших муніципальною поліцією (наприклад. США, окремі провінції Канади), у третіх – і державною, і муніципальною поліцією. При цьому в європейських (континентальних) країнах (зокрема, Франції, Чехії, Польщі) останнім часом намітилася тенденція до підвищення ролі місцевого самоврядування у здійсненні правоохоронної функції. Це дістало виявлення у створенні в системі місцевого самоврядування спеціальних правоохоронних організацій (муніципальної поліції) зі спеціальними статутними завданнями й особливим статусом, покликаних забезпечувати охорону громадського порядку в межах території населеного пункту. Як правило, муніципальна поліція функціонує паралельно з державною поліцією і тісно з нею взаємодіє [129, с. 467].

Застосування демократичних принципів у процесі формування місцевої міліції в Україні вимагає визначення основних елементів демократичної поліцейської діяльності. На сьогоднішній день найбільш вичерпно опис демократичної поліцейської діяльності було розроблено Бейлі (Bayley, 2001), при роботі над грантом Національного інституту юстиції. Бейлі описав чотири нормативні передумови про те, що повинні робити поліцейські організації, щоби сприяти переходу до демократичної поліцейської діяльності. Вони включають наступне:

1. Пріоритетом роботи поліції повинно бути служіння як потребам окремих громадян, так і суспільним групам.
2.  Поліція повинна відповідати перед законом, а не перед урядом.
3. Поліція повинна захищати права людини, особливо ті, які необхідні для вільної політичної діяльності, що є відмінною рисою демократії.
4. Поліція повинна бути прозорою у своїх діях [145, с. 33-34].

Процес вдосконалення статусу ОВС України обумовлюється необхідністю нового погляду на проблему адміністративно-державного управління відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів професійної діяльності правників, зокрема службовців поліції (міліції).

Як вважає О.М.Бандурка, такими міжнародно-правовими документами є:

• Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 16.12.1966 р.
• Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 16.12.1966 р. та підписаний Україною 19.10.1973 р., набрав чинності 23.03.1976 р.
•  Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поведінки або покарання, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1984 р., підписана Україною 26.01.1987 р., набрала чинності 26.06.1987 р.
• Мінімальні стандартні правила поведінки з ув’язненими, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 31.07.1957 р.
• Стандартні мінімальні правила ООН щодо заходів, не пов’язаних з ув’язненими (Токійські правила), прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1990 р.
• Головні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами для підтримання правопорядку, прийняті резолюцією на VIII Конгресі ООН про запобігання злочинності й поводження з правопорушниками від 7.09.1990 р. [146, с. 21].

Враховуючи подібність вихідних умов країн колишнього СРСР та усвідомлюючи необхідність реформування правоохоронної системи в цих державах 7 грудня 2002 року на двадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-участнць СНД прийнято “Модельний закон про поліцію (міліцію)” [147].

Процес інтеграції міжнародних норм та застосування міжнародних стандартів, які регламентують діяльність поліції (міліції), викликаний умовами часу, які зумовлюють необхідність прийняття ряду інших стандартів.

Такими стандартами є загальні деонтологічні нормативи, норми і принципи, які дозволяють, зобов’язують, рекомендують і призначені для спеціалістів в галузі права незалежно від державних меж їх професійної діяльності з метою гуманізації суспільних відносин, укріплення законності і правопорядку в кожній країні світу [148, c. 366]. Зазначені деонтологічні нормативи, норми та принципи закріплюються в положеннях Резолюції № 690 Парламентської асамблеї Ради Європи “Декларація про поліцію” (Страсбург, 8 травня 1979 р.) [149]; “Віденській декларації про злочинність і правосуддя: відповіді на виклик XXI століття” [150].

Особливу увагу слід приділити міжнародно-правовим актам, які закріплюють стандарти діяльності правоохоронних органів. Зокрема, суттєві зміни у процесі підготовки поліцейських та організації їх діяльності відбулися після прийняття Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятого Генеральною Асамблеєю  ООН у 1979 р. Як зазначено у ньому: “Служба суспільству включає в себе, зокрема, надання послуг та допомоги тим членам громади, які з особистих, економічних та соціальних чи інших причин надзвичайного характеру потребують термінової допомоги” [151].

Така постановка питання в країнах Європи не могла не привести до позитивних результатів. Соціологічні опитування в ЄС вказують на високий рівень довіри до поліції. Зокрема, перше місце в шкалі довіри громадян посідає поліція (70 %), випереджаючи збройні сили (58 %), систему освіти (56 %), телебачення і радіо (53 %), систему соціального страхування (49 %), місцеву владу (47 %). А в Україні – рівень довіри населення до міліції значно нижчий і становить, за даними служби “Соціс Гелап”, 20 %. Довіру СБУ висловили 26 % опитаних, судам та прокуратурі – відповідно 23 % і 21 % [152, с. 11].

Отже, можна стверджувати, що прийняті вище міжнародно-правові акти, Європейський кодекс поліцейської етики (2001 р.) [153], а також міжнародне співробітництво, що розвивається у галузі впровадження норм і принципів поліцейської деонтології в практику діяльності поліції країн світового співтовариства засвідчують міжнародне визнання системи норм поведінки як загальноприйнятого нормативно-орієнтуючого соціального інституту.

Можна погодитися з думкою С.В. Лихачова та Г.А. Данильченка, що вивчення світового досвіду дозволяє визначити деякі умови ефективного функціонування поліції (міліції): 1) наявність відповідної правової бази, яка виражає волю суспільства щодо поліції (міліції); 2) чітке управління поліцією (міліцією) з боку вищої національної та регіональної адміністрації; 3) соціальна довіра; 4) укомплектованість особовим складом і наявність у нього здібностей, адекватних завданням, що вирішуються; 5) достатнє фінансування та оснащення необхідними засобами озброєння, зв´язку, транспорту, криміналістичної техніки тощо. Зазначені умови є обов´язковими, рівнозначними та універсальними, тобто їх наявність необхідна в будь-якій країні, хоча все, що пов´язано з функціонуванням поліції (міліції), має національну специфіку [116, с. 110].

Діяльність поліції (міліції) в демократичних країнах світу щодо забезпечення прав і свобод людини здійснюється в межах моделі “служіння громадськості”, що передбачає проактивну позицію поліцейських структур, які спрямовують свою діяльність на попередження, профілактику порушень прав і свобод людини. Реформування МВС України повинно привести до впровадження означеної моделі організації діяльності у сфері забезпечення прав і свобод людини [154, c. 14].

Тому, вважаємо, що за умов процесу реформування галузі внутрішніх справ в Україні, необхідно застосувати такі основні положення, які випливають з характеристики закордонного досвіду організації роботи децентралізованих підрозділів поліції країн світу, а саме: