Для більш повного і детального розгляду умов створення Одеського комерційного суду вважається необхідним дати характеристику соціально-економічного і політичного становища Одеси від часів її заснування до середини ХІХ століття. Ряд унікальних особливостей становлення і розвитку цього міста, багатонаціонального складу його населення, особливості ставлення до міста з боку центральної влади Російської імперії дозволять усвідомити особливості формування в ньому комерційного суду у досліджуваний період.

Дійсно, більш ніж двохсотлітнє існування Одеси потребує звернення до історії міста, яке має величезне значення не тільки для Росії XIX століття, але і для нинішньої України. Багато вчених, зокрема В. Надлер, відзначають, що ,на противагу величезній більшості російських міст, що майже не мають за собою історичного минулого, Одеса має свою історію, у значній мірі дуже цікаву, [71, с. 2].

Виникнення Одеси відноситься до тієї епохи російського державного життя, коли містобудування було у великій моді, коли на російській землі міста ,виникали в такій же кількості, як гриби в літню пору, [72, с. 136-150, 138-139]. У цей період державні мужі бачили користь від утворення численного і багатого класу міщан. Але разом з тим ці державні мужі вважали, що, варто тільки захотіти і розпорядиться начальству, і міста самі собою з'являться, розростуться і розбагатіють. Особливо яскраво це проявилося у часи правління Катерини II, коли держава вважала себе досить сильною і всемогутньою, щоб не допустити ніякої громадської, а тим більше приватної ініціативи у розв'язанні державних справ. Передбачалося, що обов'язок будувати і збагачувати міста повинен лежати винятково на уряді і підлеглих йому адміністративних органах. Найчастіше це відбувалося у наступний спосіб. Уряд наказував заснувати на визначеному місці місто і призначав в якості ,будівельника, якого-небудь адміністратора, здебільшого людину, що не мала ніякого уявлення про умови, необхідні для побудови, успішного розвитку і процвітання міста. Часто вибиралися місця не пристосовані для містобудування, зверталася увага лише зовнішню сторону справи, складалися плани не тільки майбутнього міста, але і планувалась кількість соборів і церков, призначалися місця для заводів і фабрик. Іноді навіть доходило до того, що визначали кількість майбутніх жителів ,созидаемого ими, по воле великой монархии, града, [73, с. 78].

Природно, що дуже багато з таких творінь адміністративної сваволі ставали мертвонародженими й існували деякий час винятково на папері. Деякі тягнули жалюгідне існування і тільки тому, що були обрані адміністративними центрами. Люди втікали з таких міст, заподіювався збиток державній скарбниці, хоча і поповнювалися кишені будівельників і чиновників.

Одеса являє собою досить рідкісний виняток серед маси цих штучних і ефемерних творінь. Вона виникла випадково, чи, краще сказати, вона стала продовженням тих поселень, що здавна існували на її землі. У цьому допомагають переконатися результати археологічних досліджень таких археологів, як Д. Келлер, І. Стемпковський, Ф. Брун, а також архівні матеріали і монографії таких учених, як К. Скальковский, К. Смольянінов, В. Надлер та ін.

На їхню думку, греки відкрили шлях у Чорне море, яке прозвали Негостинним [74, с. 104-107]. Тут, на узбережжі, вони наткнулися на напівдиких жителів. Нація смілива, досить розвита стала експлуатувати дикунів. Зав'язалася торгівля, і незабаром на берегах Чорного моря з'явилися грецькі колонії: Фанагорія, Пантікапей, Феодосія, Херсонес, Ольвія, Тірас, гавань Істрян [75, с. 196-209]. Остання знаходилася на місці сьогоднішньої Одеси. Пізніше, у XIV столітті, на місці гавані Істрян було виявлене містечко Хаджибей, чи Качубей, татарського походження. Воно, напевно, було закладено ще в XIII столітті, у часи завоювання причорноморських земель татарами. Після розгрому литовськими князями татарських орд вони заволоділи Хаджибеєм. Правда, вже в середині XVI століття ця територія знову переходить у руки татар. Як відзначає К. Скальковский, це видно з договору, що був укладений між польським королем і ханом Сагиб-Гиреєм. У ньому вказується, що хан дозволяє купцям королівським і литовським брати в Хаджибеї сіль і вивозити її після сплати визначеного мита [76, с. 30-39]. Наприкінці XVI століття так зване ,городище Аджибейське, являло собою купу руїн поруч із солоними озерами. За право добувати сіль у цих озерах постійно відбувалися зіткнення з козаками [77, с. 160-188, с. 165].

Уже Петро I після невдалого військового походу на Прут дозволив запорізьким козакам самостійно налагоджувати стосунки з татарами, що заселяли околиці Хаджибея. У результаті цього кроку, як писав О. Бєлецький ,30 років по тому після Бєлградського миру козаки спалили більшість будівель Хаджибею і забрали в його околицях коней більш 20 000 штук, рогатої худоби 1000, овець 4000 штук і 180 верблюдів, [78, с. 136].

Пізніше в околицях селища Хаджибей почала зводитися нова фортеця з назвою Єни-Дуня, тобто Нове Світло. У липні 1774 року вона була захоплена російськими військами, але за Кучук-Кайнарджийському мирним договором була повернута Туреччині разом з Хаджибейським лиманом. Правда, на цьому війна не закінчилася, а продовжувалася аж до 1791 року. У 1789 році Хаджибей знову був узятий козаками, а 29 грудня 1791 р. у Ясах був укладений трактат вічного миру і дружби між Росією і Портою [79, с. 92]. У завойованому Хаджибеї стояли російські війська і, саме в цей час тут виникло невелике міське поселення. Усвідомлюючи вигідне географічне становище, придбаних у результаті мирного договору земель, розташованих між ріками Буг і Дністер, Катерина II наказала вивчити цю територію, поділити її на повіти і при необхідності розпочати будівництво міста. Незабаром катеринославський губернатор Василь Каховський повідомив Катерині II, що на досліджуваній території існує селище Хаджибей, ,на коем полагается быть городу, [80, с. 261], на що Катерина II в одному зі своїх указів вже в 1794 році відповіла: ,Желая распространить торговлю российскую на Черном море и уважая выгодное положение Гаджибея… признали Мы нужным устроить тут военную гавань вместе с пристанью для купеческих судов, [81, с. 272]. Для побудови військової гавані було обране місце на Чорному морі між устями Дністровського лиману і ріки Дністер, а на місці колишнього татарського поселення Хаджибея було вирішено заснувати місто Одесу. Можна констатувати, що ,прозорливість Великої Імператриці Катерини II заклала підвалини міста Одеси на руїнах незначної турецької фортеці, [82, с. 64]. Багато істориків вважають, що Одесою місто назване в пам'ять давньоеллинського селища Ордісоє чи Одісоє, яке знаходилось неподалік від Хаджибея [83, с. 32]. Доречним було б привести тут і слова Катерини II, зафіксовані в її рескриптах від 27 травня 1794 року. В першому, на ім`я графа П.А. Зубова зазначалося: ,Желая распространить торговлю российс­кую на Черном море и уважая выгодное положение Гаджибея и сопряженные с оным многие пользы, признали мы. нужным устроить там военную гавань купно с пристанью для купе­ческих судов... Повелеваем открыть свободный вход в Ходжибейскую гавань купеческим судам как наших поданных, так и чужестранных держав, коим в силу трактатов с империей нашей существующих можно плавать по Черному морю, дозволяя привозить и погружать для вывоза товары, законами не запрещенные с платежом по черноморскому та­рифу. Устроение в сем месте таможни и карантина почи­таем мы необходимо нужным..." [84, с. 27].

Будівництво порту, з заснуванням при ньому міста, доручалося віце-адміралу Де-Рибасу, в помічники якому був призначений інженер-полковник Де-Волан.

В іншому рескрипті імператриця так висловила свою державну волю: "Мы надеемся, что вы не только приведе­те в исполнение это благое намерение наше, но, ведая, как процветающая торговля способствует благоденствию на­родному и обогащению государства, постараетесь, дабы со­зидаемый вами город представлял торгующим людям не одно лишь безопасное от непогоды пристанище, но защиту, одоб­рение, покровительство и, словом, все зависящие от вас в делах их пособия, что без сомнения приведет к тому, как торговля наша в тех местах процветает, так и город сей наполнится жите­лями в скором времени" [85, с. 35]. За своєю суттю цей рескрипт уже тоді створював правове поле для організації в Хаджибеї комерційного суду.

У відповідності з царським указом місто Одеса приписувалося до Тираспольського повіту Херсонської губернії і знаходився під управлінням особливого градоначальника чи поліцмейстера. На посаду поліцмейстера в липні 1795 року був обраний секунд-майор Григорій Кір'яков, якого одночасно було призначено і комендантом міста. Все керівництво будівлею фортець, гавані, заселенню міста належало графу Зубову, але внаслідок того, що він постійно знаходився в столиці, цю роботу проводили віце-адмірал Де-Рибас і Ф.П. Де-Волан. Перед ними стояло досить складне завдання: на порожньому місці треба було заснувати місто, заселити його і побудувати три гавані.

Але ще складнішим завданням було заселення міста. По-перше, територія, недавно завойована, у будь-який момент могла стати театром нової війни. По-друге, ця місцевість знаходилася на далекій відстані від інших населених пунктів. Місто складалося з двох форштадтів: військового і грецького, а вони були заселені менше ніж наполовину. Треба відзначити, що у військовому флоті, який діяв проти турків, служило багато греків, поміж них були і ті, які служили на власних крейсерських судах і після військової компанії залишилися без справи. Усім їм було дозволено оселитися в Одесі. Поселенцям надавався ряд пільг, якими сподівалися залучити ще більшу кількість бажаючих. Їм було відведено 15000 десятин землі і надані кошти для обзаведення власним господарством, щоправда, з наступним поверненням. Пізніше з них намагалися сформувати грецький дивізіон у складі 300 чоловік з визначеною кількістю офіцерів. Їхнім попечителем став підполковник Кесеоглу. Також було дозволено селитися в Одесі і колишнім запорізьким козакам, з наданням коштів для заведення господарства.

Запорукою майбутніх успіхів економічного розвитку Одеси було те, що на відміну від інших регіонів Російської імперії тут не було кріпосного права. Більшість переселенців були втікачами від сваволі поміщиків. Іншу частину населення складали ті, чиє минуле мало сумнівну репутацію; стікалися вони до Одеси з усіх куточків Російської імперії і Європи, оскільки тут вони набували статусу вільних жителів. У своєму бажанні в найкоротші терміни побудувати торговий порт на берегах Чорного моря ,творці Одеси раді були усім, навіть злочинцям, тільки б вони залишалися тут, [86, с. 27].

Для залучення до Одеси торгових людей і промисловців Де-Рибасом були встановлені значні пільги і навіть видавалася грошова допомога з державної скарбниці для тих переселенців, які будували у місті фабрики і заводи, відкривали магазини або займалися іншими корисними промислами.

Весною 1795 року Де-Рибас добився від центральної влади затвердження проектів щодо будівництва в Одесі п'ятдесяти трьох камінних будівель з торговими лавками при них. Для торгівлі продовольчими товарами був створений вільний ринок, довгі роки відомий в Одесі як ,Старий базар,, а для промислових товарів були відведені ряди на майбутньому Олександрівському проспекті. Торгові місця роздавалися усім бажаючим і через рік тільки кам`яних лавок в Одесі було вже 398, дерев`яних 143. Крім цього, в Одесі нараховувалося 17 складів для збереження хлібного зерна. Було побудовано шість вітряків і два млини на кінній тязі, макаронна фабрика, парфумерна фабрика, вапняний і два цегельних заводи [42, с. 221-222].