Ю.О. Тихомиров до правової системи відносив такі елементи: 1) цілі та принципи правового регулювання; 2) основні види правових актів та їх об'єднання; 3) системоутворюючі зв'язки, що забезпечують взаємодію всіх елементів та цілісність системи [299, с. 33]. Пізніше він пропонував розділяти два явища - 1) правову систему, що склалася історично, та 2) систему законодавства, що є продуктом національної діяльності, форм виразу нормативного матеріалу.

Це викликало заперечення М.І. Матузова, який вважав, що для визначення внутрішньої будови права або законодавства є традиційні категорії: "система права", "система законодавства", а тому немає потреби вводити нове поняття [33, с. 22].

Цікавою видається думка В.Д. Перевалова, згідно з якою системний підхід дозволяє виділяти п'ять рівнів правової системи з відповідним елементним складом: 1) суб'єктно-сутнісний (суб'єкти права); 2) інтелектуально-психологічний (правосвідомість); 3) нормативно-регулятивний (норми права); 4) організаційно-діяльнісний (відносини, діяльність); 5) соціально-регулятивний (законність, правопорядок, правова культура) [102, с. 463].

Поряд з цим, розширення структури правової системи викликає застереження, якщо це відбувається в результаті змішування елементів правової системи з іншими правовими явищами, яким не притаманні властивості елемента.

Труднощі у визначенні елементного складу правової системи не є випадковими. Це пояснюється тим, що елементи правової системи не завжди можуть розглядатися як структурно виокремлені утворення, що пов'язані внутрішньою організаційною залежністю. Тому, вирішуючи завдання виокремлення елементів, необхідно виходити із знань про відмінні ознаки "елемента системи", про те, що кожний елемент є носієм мінімальних атрибутивних властивостей системи і не містить тих, що зберігають субстанційні якості цілого.

Як вже відзначалося раніше, із багатоманіття властивостей правової системи важливим є виокремлення тих, які є основними, незмінними (субстанційними).

Правова система суспільства як важлива частина соціальної системи є цілісним утворенням, в якому поєднуються соціальні, системні та правові властивості, серед яких системні є субстанційними. Це означає, що правова система суспільства є не тільки результатом життєдіяльності людей, але й формою організації соціальних зв'язків, а тому характеризується соціальною спрямованістю.

В.П. Кузьмін вказує, що в цілому соціальні властивості можуть визначатися як властивості, що корисні для людини і суспільства [190, с. 83].

Правова система суспільства, маючи соціальні властивості, виконує функції, що необхідні та значимі для людей та їх об'єднань.

Головне призначення такої системи полягає в тому, щоб визначити та закріпити статус суб'єктів відповідно до ролі, яку вони відіграють у суспільстві; забезпечити соціальну взаємодію суб'єктів - людей; встановити соціальні зв'язки, які зумовлюють діяльність, необхідну для досягнення цілей; закріпити і відтворити суспільні відносини; відрегулювати їх шляхом створення моделей поведінки.

Соціальні властивості притаманні й елементам правової системи, які є корисними для суспільства (є цінністю для нього) та спрямовані на збереження, відтворення, узгодження, регулювання і розвиток суспільних відносин, що є субстанцією будь-якої соціальної системи та її частин. Саме на основі соціальних відносин в "суб'єкт-суб'єктних" зв'язках виникають правові властивості, які в такому плані будуть похідними від соціальних.

Правові властивості соціальних явищ не є чимось зовнішнім по відношенню до суб'єктів та їх взаємодії, до суспільних відношень, а формуються і проявляються у них. І виникають вони, реагуючи на ускладнення соціальної структури, формування такої соціально-політичної організації як держава (що має свої відмінні від суспільства інтереси) появу автономності суб'єктів тощо. Все це потребувало встановлення відповідної форми (способу) організації та впорядкування суспільних відносин, чим власне і є право. Особливість даної форми проявляється через такі властивості права, як нормативність, загальнообов'язковість, формальна визначеність, системність, примусовість.

І якщо по відношенню до суспільних відносин право є специфічним способом їх впорядкування, організації, то відносно правової системи та її складових воно є явищем, що забезпечує правову єдність, автономність в оточуючому соціальному середовищі. Правові властивості фіксують сутнісну сторону залежності суб'єктів, їх правовий статус, що проявляється в стійких координаційних та субординаційних зв'язках.

Що ж стосується системних властивостей правової системи суспільства, то їх як правило, виокремлюють у дві основні групи: 1) функційні властивості, що зумовлені соціальною природою даної системи; 2) загальносистемні властивості, що характеризують специфіку, особливості будь-якої правової системи [190, с. 112].

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що не всі правові явища можуть бути елементами правової системи. Кожний із елементів є не тільки носієм мінімальних властивостей правової системи, але й відрізняється від інших елементів. Реальними елементами правової системи є суб'єкти права (фізичні та юридичні особи, держава, соціальні спільності). Вони є носіями прав та обов'язків, мають визначені правові статуси у суспільстві, що базуються на їх фактичних соціальних статусах. Їх самостійність у даній системі визначається наявністю фактичної можливості бути носієм прав та обов'язків завдяки зовнішній виокремленості, персоніфікованості та волевиявній здатності, а також завдяки набутим властивостям суб'єктів права на основі правових норм [300, с. 31]. Останнє не зменшує значимості суб'єктів права як самостійних елементів системи, так як генетично первинною є можливість бути фактичним носієм прав і обов'язків.

У вченні про суб'єкта права й до сьогодні найбільш вразливим є його трактування як юридично-діяльнісного феномена. Найчастіше юридично-діяльнісному суб'єкту відводиться роль пасивного відтворювача змісту позитивного права, тобто усвідомлювана діяльність суб'єкта є ніби другорядною щодо об'єктивного права.

Особа як діяльнісний суб'єкт ніби зникає, коли юридична теорія формує поняття "правоздатність", "юридична особа", "правовідносини" тощо. І лише в порівняно невеликій кількості випадків крізь об'єктивне право "проглядає" особа, яка є носієм правосвідомості та суб'єктом правової діяльності. Це стосується таких юридичних понять, як "дієздатність", "юридичний акт", "помилка (обман)", "вияв волі за допомогою інших осіб", "представництво", "правопорушення" тощо. Тому необхідною умовою правильного трактування поняття суб'єкта права як елемента правової системи є розвиток теорії особи в юриспруденції [301, с. 85], особи як юридично діяльнісного суб'єкта.

Отже, суб'єкт права буде визнаватися елементом правової системи тоді, коли буде персоніфікованим та наділеним правосуб'єктністю, необхідними юридичними властивостями. При цьому властивості суб'єкта соціальної системи поглинаються юридичними властивостями. Це, зокрема, стосується і правосвідомості суб'єкта, під якою у юридичній літературі, як правило, розуміють систему почуттів, поглядів, уявлень, понять, оцінок та установок з приводу чинного або бажаного права [302, с. 18, 19; 303, с. 187; 57, с. 49; 304, с. 302].

Отже, сама правосвідомість хоча і є важливою властивістю суб'єктів у правовій взаємодії, проте не відповідає тим ознакам елемента системи, про які йшлося вище (не є носієм "суб'єкт-суб'єктних" зв'язків, не є відособленою від такого елемента, як суб'єкт права тощо). Таким чином, правосвідомість не може розглядатися як самостійний елемент правової системи суспільства.

Це стосується й інших правових явищ, які характеризують ті чи інші аспекти правової системи, але не можуть розглядатися як її елементи, так як у них відсутні ознаки останніх. І хоча в юридичній літературі існують точки зору, згідно з якими суб'єкти права входять до складу правової системи (О.А. Гаврилов, Т.В. Кухарук, М.І. Матузов, Н.М. Оніщенко, В.Д. Перевалов, І.В. Петеліна, О.Ф. Скакун, О.П. Семітко), проте викликає застереження те, що названі автори не аргументують вибір елементів та включають їх до елементного складу поряд з іншими правовими явищами. Тобто до складу правової системи включаються різнопорядкові правові явища. Системний аналіз передбачає виявлення однопорядкових правових явищ, і лише ті з них, що мають необхідні властивості для досягнення мети правової системи (правопорядку), можуть бути елементами. Мета та структура правової системи зумовлюють появу юридичних властивостей у людей та їх об'єднань (елементів соціальної системи), завдяки яким вони стають здатними до цілеспрямованої юридичної діяльності, можуть уособлювати ознаки правової системи, вирізнятися між собою, забезпечувати стійкі зв'язки, тобто набувають властивостей суб'єктів права.

Отже, елементами правової системи можуть розглядатися лише суб'єкти права, саме завдяки їх персоніфікованості та правосуб'єктності. Вони є єдиними елементами правової системи, а не поряд з іншими. Із взаємодії суб'єктів права виникають інтегративні властивості правової системи, забезпечується її функціонування.

Не можна беззастережно погодитися з позицією В.Д. Перевалова, що реальними елементами правової системи є людина та її об'єднання [112, с. 463-464, 483-484]. В даному випадку може мати місце змішування правових явищ з неправовими. Адже, щоб стати елементами правової системи вказаним суб'єктам необхідно особистісно-соціальні ознаки перевести в юридичні. Правда, цього не заперечує і сам В.Д. Перевалов, який визначає їх як сукупність правових явищ, а також вказує, що такими елементами є не просто люди, а громадянин (інші фізичні особи) та їх об'єднання (держава, громадські організації, акціонерні товариства та інші юридичні особи), що наділені правами та юридичними обов'язками, але при цьому не використовує сталий у юридичній науці термін "суб'єкт права".

Викликає заперечення і позиція О.П. Семітко щодо визнання суб'єктів права "головним компонентом, ядром" правової системи [102, с. 471]. З позицій системного аналізу суб'єкти права, як елементи правової системи, своєю взаємодією забезпечують стан рівноваги та цілісності, який може досягатися лише між однопорядковими явищами - елементами системи, жоден серед яких не може бути головним, основним, центральним чи другорядним. Крім цього, у суб'єктів права відсутні переваги щодо тих правових явищ, які виконують інші функції та мають інше призначення у системі, але не є її елементами. Виокремлення суб'єктів права як "ядра, центра" правової системи позбавляє правову систему властивостей "правової" і "системи", перетворює у беззмістовну абстракцію, порушує категоріально-поняттєвий ряд (апарат) системного аналізу.

Взаємодія суб'єктів права утворює структуру правової системи, при цьому стабільність зв'язків забезпечується правовими засобами. В міру ускладнення правової системи в ході її розвитку виокремлюються певні частини, що зумовлені об'єктивними закономірностями (властивостями) її внутрішньої будови і є об'єктивно необхідні для існування правової системи як єдиного цілого. Взаємозалежність, спосіб взаємодії, порядок розміщення яких визначає спрямованість правової системи на досягнення правопорядку.

Такими структурними частинами правової системи суспільства є інституційна, функційна, нормативна [305, с. 9-10]. І це не проста сукупність частин, а об'єднання взаємодіючих, взаємозалежних, розміщених в закономірному порядку частин цілісного утворення.