Виокремлення саме частин (а не рівнів, блоків, аспектів, сторін, інших утворень) дозволяє з'ясувати внутрішню будову, структурну організацію правової системи.

І хоча у літературі існують точки зору щодо наявності таких структурних підрозділів правової системи: інституційний, організаційно-структурний, поведінковий, духовно-культурний аспекти (В.І. Гойман-Червонюк [98, с. 195]); нормативні, організаційні, соціально-культурні аспекти, сторони (В.Д. Попков [79, с. 300]); суб'єктно-сутнісний, інтелектуально-психологічний, нормативно-регулятивний, організаційно-діяльнісний, соціально-регулятивний рівні (В.Д. Перевалов [112, с. 463-464, 483-484]); інституційна, нормативна (регулятивна), ідеологічна, функціональна, комунікативна підсистеми (О.Ф. Скакун, Н.М. Оніщенко [61, с. 259; 68, с. 67]), проте ці утворення не розглядаються як об'єктивно необхідні, зумовлені закономірностями внутрішньої будови правової системи структурні частини. Як відзначалося закономірно ж розміщені інституційна, функційна та нормативна частини є об'єктивно зумовлені внутрішньою будовою правової системи, саме вони забезпечують існування системи як цілісного явища. Використання категорії "частина" та виявлення правових явищ, що утворюють частину правової системи суспільства свідчить про застосування системного методу, а використання інших категорій (рівень, аспект, сторона тощо) - про аналіз правової дійсності із використанням інших методів та методологічних підходів.

Суб'єкти права утворюють інституційну частину правової системи.

Поняття "частина" означає момент, фрагмент цілісності, що виражає її специфічність" [306, с. 377]. У цьому розумінні елементи можуть утворювати частини системи, проте з цього не виходить, що всі частини правової системи складаються з елементів, вони можуть складатися з інших правових явищ, що не мають мінімальних властивостей правової системи, хоча і можуть самостійно здійснювати ряд функцій правової системи.

Інституційна частина є детермінуючою основою причинно-наслідкових зв'язків у правовій системі, а відтак і двох інших частин функційної та нормативної. У взаємодії ці три частини утворюють структурну організацію правової системи, яка і є системоутворюючим фактором. Але питання про детермінуюче значення інституційної частини не повинно підмінятися питанням про так звані головні частини - всі вони є рівнозначними, необхідними з точки зору доцільної внутрішньої будови (структури) правової системи, їх значимості. Разом з тим головні системоутворюючі зв'язки формуються лише суб'єктами права (бо вони є елементами системи). А тому не можна погодитися з позиціями деяких авторів щодо визначення "центру", центрального місця для того чи іншого правового явища у правовій системі суспільства. Так, Ю.О. Тихомиров таким центром вважав конституцію держави [307, с. 36], а Л.М. Бельсон, В.П. Сальніков, Л.Б. Тіунова, В.І. Екімов - саму державу [308, с. 90]. Інші ж автори центром системи вважають її нормативну основу - право [38, с. 65-66; 111, с. 16; 309, с. 159].

Деякі автори вважають, що у сучасних умовах відбуваються принципові зміни у багатьох демократичних правових системах світу (напрям на побудову правової держави, забезпечення прав людини), а тому центром правової системи має бути людина, її права та інтереси [310, с. 24].

Проте жодна з цих позицій не є прийнятною, бо якщо правова дійсність, що аналізується на засадах системного підходу, тоді жоден суб'єкт права чи будь-які інші компоненти не можуть претендувати на головну роль. Адже це може призвести до порушення закономірностей розвитку правової системи (в якій всі елементи розміщуються за певними "системними" законами і є рівнозначними). Всі інші компоненти, що входять до системи, виконують функції, спрямовані на існування системи як єдиного цілого. Люди та їх об'єднання були, є і будуть завжди елементами соціальної системи, а отже, і правової. Але поряд з ними існують і інші елементи, в т.ч. держава. Остання є складноорганізованим суб'єктом, який покликаний виражати інтереси всього суспільства в цілому. Реалізація правового статусу держави здійснюється через створювані нею органи: правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні. Недержавним організаціям держава створює умови для здійснення ними своїх юридичних функцій. Інші суб'єкти мають відповідний правовий статус як самостійні елементи правової системи. Ця самостійність визначається згаданими вище властивостями.

Поряд з цим, структура правової системи включає не тільки суб'єктів права (елементів правової системи), але й зв'язки між ними. Насамперед це стосується причинно-наслідкових та функційних зв'язків, які є виразом системно-структурного зрізу. Як відзначалося у попередніх підрозділах, причинно-наслідкові зв'язки виражають відносини між елементами, що пов'язані внутрішньою необхідністю. Таким чином, з інституційною частиною тісно пов'язана функційна частина. Функційна частина - це сукупність зв'язків між суб'єктами права.

Відповідно до сучасного поняттєво-термінологічного апарату соціології зв'язок розуміється як більш загальне, родове поняття, яке покладено в основу суспільного відношення. Суспільні відносини трактуються як зв'язки між людьми, форма їх взаємодії, спосіб здійснення людської діяльності тощо [311; 221, с. 509; 222, с. 312; 256, с. 64; 312, с. 23; 313, с. 338; 314, с. 103; 315, с. 58; 316; 317, с. 47; 318; 319]. Вони утворюють систему зв'язків суспільства, його внутрішню структуру. Процес їх розвитку здійснюється самими суб'єктами (людьми та їх організаціями) від суспільних зв'язків до фактичних відносин і через них - до суспільних відносин. Останні є найбільш розвинутою елементарною формою соціальної взаємодії, найбільш розвинутим видом зв'язку, частиною соціальної системи суспільства. У цьому полягає соціальна цінність та сутність суспільних відносин. Це у свою чергу визначає і підхід до правових відносин, які є особливою формою та різновидом суспільних відносин.

В сучасному правознавстві існує безліч підходів до визначення поняття правового відношення. Воно трактується як вид суспільних відносин, врегульованих правом [320, с. 269; 321, с. 7; 322, с. 77; 304, с. 414; 109, с. 128]; специфічний зв'язок (співвідношення) між суб'єктивним правом та юридичним обов'язком [323; 324, с. 416; 313, с. 338; 99, с. 59; 106, с. 66]; як форму соціальної взаємодії суб'єктів права [311; 325, с. 58; 100, с. 279].

Ю.Г. Ткаченко вважає, що правових у власному розумінні відносин не існує, а є лише правовий спосіб регулювання суспільних відносин [319, с. 102].

Найбільш важливим підсумком у розвитку поняттєвого апарату теорії права є розуміння правовідносин як форми соціальної взаємодії суб'єктів права, оскільки воно (розуміння) висвітлює роль цих суб'єктів у виникненні та здійсненні правових відносин. Правові відносини залежать від ініціативи та поведінки людей (суб'єктів) - сторін цих відносин, тому вони є завжди результатом дії (взаємодії) його сторін. Це є суттєвою ознакою правовідносин, і при її відсутності виключається будь-яка можливість виникнення останніх.

Важливим видається і питання про зв'язок правового відношення та юридичної норми. В юридичній літературі, як відзначалось вище, пріоритет закріплювався, як правило, за юридичною нормою, все  зводилось до зв'язку юридичної норми та правових відносин як причини та наслідку з прямим перенесенням характеристики юридичної норми на правове відношення.

Хоча існували й інші погляди. Так, Є.В. Бурлай юридичну норму називав лише моделлю суспільних відносин (зафіксованим зразком діяльності) [326, с. 9] та визначенням останнього похідним від першого. С.Ф. Кечекьян вважав, що не завжди норми законодавства можуть охопити всі сторони юридичного життя суспільства, його соціально-економічну практику [15, с. 24]. Фактичні відносини, які можуть переводитися у статус юридичних, наприклад, судовим рішенням, утворюють основу, з якої потім формується юридична норма [327, 42-43].

Якщо ж правові відносини розуміти як спосіб реалізації властивостей суб'єкта (а ми вказували раніше, що до таких його властивостей відносяться права та обов'язки), тоді юридичну норму можна характеризувати як засіб, в якому визначаються умови виникнення таких відносин.

При аналізі правових відносин як відповідних структурних зв'язків правової системи необхідно звернути увагу на предметні, функційні та генетичні зв'язки.

Як згадувалося раніше, суспільні відносини є системоутворюючими зв'язками, так як входять до структури суспільства. Існуючий в юриспруденції поділ на фактичні та правові відносини виражає, перш за все, їх генетичний зв'язок.

Процес опосередкування суспільних відносин юридичною формою у результаті визнання їх державою виражає і предметний зв'язок. Гносеологічно він проявляється у тому, що фактичні відносини є предметом правових. Гносеологічний зв'язок фактичного та правового відношення - це зв'язок змісту та форми, первинного та вторинного. В онтологічному аспекті правове відношення є офіційною моделлю фактичного відношення (що закріплена у правовій нормі). Воно має ті ж предметні та системні атрибути, тобто є взаємозв'язком соціальних суб'єктів. Специфіка полягає лише у тому, що суб'єкти правовідносин повинні бути правосуб'єктними.

У реальному житті правовідносини здійснюються суб'єктами лише у межах моделі, зафіксованої у правовій нормі. Таким чином, здійснюється перехід із реальної системи у нормативну і навпаки (але тільки в межах нормативної моделі).

Те, що стосується функційних (динамічних) зв'язків, полягає у наданні юридичної форми суспільним відносинам шляхом закріплення за суб'єктами прав та обов'язків. Правове відношення ніби стає, таким чином, універсальною формою або засобом впорядкування суспільних відносин, що сприяє утворенню та функціонуванню соціальної системи суспільства. Правові відносини, які вже виникли, опосередковують інші види суспільних відносин, виступаючи системним фактором для утворення цілісної соціальної системи суспільства. Саме через правові відносини (модельовані суспільні зв'язки, що накладаються на поведінку людей), суспільство утворює соціальну систему як цілісне явище, розвивається та вдосконалюється. В результаті і правова система, що відповідає рівню розвитку суспільних відносин, соціальній системі суспільства, стимулює її розвиток, забезпечує цілісність. А в разі невідповідності - поглиблює соціальні дефекти, розриває системоутворюючі зв'язки, дестабілізує суспільство. Правові відносини у правовій системі, як і у соціальній системі суспільства в цілому, відіграють структуруючу роль. Вони сприяють забезпеченню цілісності системи, правопорядку і суспільному порядку в цілому. Сам процес структурування системи є цілеспрямованим.

Правові відносини опосередковуютьсчя через правову діяльність. Зв'язки між елементами системи виникають на підставі діяльності суб'єктів права і знаходять свій вияв у правових відносинах.

У науковій літературі діяльність трактується по-різному: і як спосіб існування людей; і як інформаційно-спрямована активність живих систем тощо [222, с. 114; 328, с. 15; 329, с. 87; 330, с. 32; 331, с. 7; 332, с. 97-98; 264, с. 4-5; 333, с. 58], це ж стосується і її структури [334, с. 142; 335, с. 14; 314, с. 71; 336; 337, с. 82; 338; 339, с. 268; 340; 341, с. 23].