У соціальній системі діяльність є сутнісною ланкою, вона виступає також передумовою появи нової властивості соціальної організації (інтегративної якості, що є властивою тільки для системи в цілому) - формування суспільства, що складається з людей. Тому саме людська діяльність є головною сутнісною ознакою цілісного явища, вона може бути основою для розуміння суспільства як системи взаємодії людей.

Самостійним видом соціальної діяльності є правова діяльність [342, с. 38].

Існують різні підходи до поняття останньої [343, с. 41; 344, с. 109]. Як правило, під правовою діяльністю розуміється сукупність дій держави, інших організацій, громадян у зв'язку зі створенням та реалізацією юридичних норм, використання інших засобів для вирішення певних соціальних завдань [345, с. 17]. Визначальною ознакою правової діяльності Б.І. Пугінський назвав "внесення організованості в іншу регульовану діяльність" [346, с. 15].

У літературі існують різні підходи і щодо видів юридичної діяльності. Так, М.Й. Байтін, І.С. Самощенко вважають, що є три основні типи юридичної діяльності: правотворча, правовиконавча (оперативно-виконавча) та правоохоронна [347, с. 85-86; 348, с. 263]. А.В. Міцкевич виділяє ще й контрольно-наглядну діяльність компетентних органів [349, с. 75-76]. В.М. Горшеньов розрізняв правотворчу, правозастосовчу, установчу, контрольну діяльність [350].

В.Н. Карташов вважав, що існують такі типи юридичної діяльності: правотворча, правозастосовча, інтерпретаційна, контрольна, координаційна, систематизаційна [351, с. 90-9-101]. Поряд з цим, він відзначає, що виникнення та існування кожного типу юридичної діяльності об'єктивно зумовлено необхідністю задоволення конкретних суспільних потреб та вирішення соціальних завдань. Кожний з цих видів діяльності має визначену специфіку в складі суб'єктів, характері дій, засобах та способах їх реалізації, отриманих результатах, внутрішніх та зовнішніх формах, функціях психологічних аспектах тощо.

У змістовному плані правова діяльність поділяється на правотворчу, правозастосовчу, правотлумачну та правореалізаційну. Особливе місце серед них належить правотворчій діяльності, за допомогою якої здійснюється конструювання юридичних моделей соціальної поведінки (тобто, організації соціальних зв'язків) [352].

Поза правовою діяльністю, поза активністю суб'єктів (людей та їх організацій) немає ні генезису, ні розвитку, ні цілісності, ні функціонування правової системи. Саме через людську діяльність, через дії суб'єктів право стає соціальною реальністю.

Правова діяльність відображає динамічний аспект, структурованість, зв'язок прав та обов'язків суб'єктів, забезпечує функціонування правової системи.

Оцінюючи діяльність людини чи іншого суб'єкта у правовій сфері як із соціальної, так і з юридичної позицій можна говорити про правомірну чи неправомірну поведінку (відповідно до правових приписів). Переважна більшість суб'єктів правової системи вчиняють правомірну поведінку.

Правомірна поведінка є зв'язуючою ланкою між правовою нормою і соціальним ефектом, на досягнення якого ця норма розрахована. Сукупність всіх правомірних дій - це, по суті, є втілення правопорядку у суспільстві. Через правомірну поведінку суб'єктів здійснюється управління суспільством, функціонує вся правова система, реалізуються особами права та обов'язки. Основна маса правовідносин, що існують у соціальній, зокрема, правовій системі засновані на правомірній поведінці.

Соціальним та юридичним антиподом правомірної поведінки є правопорушення [57, с. 84; 324, с. 526; 304, с. 485; 313, с. 408; 100, с. 580], тобто неправомірна поведінка.

Правопорушення є юридичним фактом, на підставі якого виникає охоронне правовідношення, це суспільне відношення між суб'єктом та державою, суспільством, яке забезпечує охорону, захист, а в разі необхідності відновлення порушених правових зв'язків, взаємодій між суб'єктами права.

Застосовуючи заходи державного примусу до правопорушника, суспільство забезпечує нормальне функціонування як правової системи, так і соціальної системи в цілому.

У силу формальної визначеності права, правові норми фіксують ознаки та відношення держави, суспільства до неправомірної, небажаної поведінки суб'єктів, так і вказівку на заходи її попередження або припинення. Коли правопорушення як юридичний факт породжує охоронне правовідношення (в межах якого реалізується юридична відповідальність, тоді ж починає здійснюватися і правозастосовча діяльність компетентного органа, який є однією із сторін таких відносин.

Вищезгадане дає підставу вважати, що неправомірна поведінка (зокрема, правопорушення) порушує правові зв'язки між суб'єктами правової системи, що загрожує її належному функціонуванню. А тому суспільство вживає через відповідних суб'єктів заходів, щодо попередження таких порушень, використовуючи різні засоби, до яких відноситься і юридична відповідальність. Фіксуючи ці заходи у правовій нормі і реалізуючи через діяльність судових, правоохоронних та інших органів, держава забезпечує досягнення належного правопорядку, функціонування правової системи. Адже ця система, як і соціальна система в цілому, функціонує належно завдяки стабільним правовим зв'язкам між елементами - суб'єктами (які назовні виражені через правовідносини). А стале порушення правових зв'язків між суб'єктами може сприяти руйнуванню, або в кращому варіанті деформаціям системи.

У соціальній системі завжди функціонують відповідні заходи, які запобігають її руйнуванню. Якщо мова йде про сучасну розвинуту соціальну систему, основна роль по формуванню таких засобів відводиться такій її підсистемі як правова. Саме на правову систему покладається головне завдання - формування належного правопорядку у суспільстві, забезпечення регулюючої ролі права, здійснення прав та обов'язків суб'єктами права, виникнення необхідних для людини та суспільства правовідносин. Тому вона не включає явища, що хоча й мають соціальну природу, але спрямовані на руйнування соціального та правового цілого (наприклад, правопорушення). Асоціальні та антисоціальні явища не входять до правової системи, яка відображає стійкі зв'язки між елементами; вони (явища) існують поза цими зв'язками і спрямовані на їх порушення, руйнування.

У межах стабільно-функціонуючої правової системи створюється модель взаємодії суб'єктів права (форма майбутніх правовідносин), яка фіксується у юридичній нормі та виражається назовні через певне джерело (зовнішню форму) права. Ця норма і виступає посередником у виникненні правових відносин.

Таким чином, інституційна та функційна частини тісно взаємодіють з нормативною частиною правової системи, яка забезпечує виникнення зв'язків між суб'єктами права, за допомогою правових засобів.

На думку Д. Ллойда "Право - це одна із могутніх рушійних сил цивілізації у людському суспільстві. Розвиток же цивілізації в свою чергу повсюдно супроводжувався поступовим розвитком системи правових норм та одночасним створенням механізму для їх регулярного та ефективного застосування" [353, с. 7].

Тому право покликане виконувати ті соціальні функції, які чекає від нього суспільство, а його вдосконалення повинно сприяти тому, щоб воно завжди відображало соціальну реальність сучасного світу.

Система юридичних норм як формалізоване, інституційне та об'єктивоване утворення забезпечує у суспільстві врегулювання відносин та досягнення такої мети як правопорядок.

Юридичні норми у правовій системі є засобом регулювання людської поведінки. І саме визнання їх такими засобами є найбільш поширеним у юридичній літературі [57, с. 68; 354, с. 41, 44; 324, с. 355; 326, с. 22; 355, с. 55; 100, с. 217; 356, с. 93; 304, с. 369; 77, с. 28].

Водночас це є різновид соціальної норми, який мaє суттєві особливості та відмінні ознаки: по-перше, норма права є загальнообов'язковою; по-друге, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою; по-третє, є формально визначеною; по-четверте, потребує письмової форми; по-п'яте, може утворювати систему норм (яка є єдиною у суспільстві).

Поряд з цим, важливою видається і розмежованість норми права та нормативного припису як і з точки зору внутрішньої їх будови, так і з позицій встановлення їх місця та ролі у системі права та системі законодавства. І якщо норма права є правилом поведінки, то припис - це логічно та граматично завершене судження, яке фіксується у відповідних зовнішніх формах (джерелах) права.

Так, проф. С.С. Алексєєв називає нормативний припис - логічно завершеним та формально закріпленим державно-владним велінням [355, с. 55].

І саме об'єктивація його у нормативно-правових актах та інших джерелах права надає йому загальної обов'язковості.

За допомогою нормативних приписів формуються юридичні норми. Крім того існують приписи, які не приймають участі у формуванні норм права. Це приписи, що містять визначення понять, принципи, цілі правового регулювання тощо.

Види нормативних приписів в основному збігаються з видами норм права. Поряд з цим вони мають і інші види.

Реально норма виражається назовні лише через нормативний припис відповідного джерела права.

В той же час, норма права є моделлю відповідного правила поведінки суб'єкта. Юридична норма моделює не тільки правило поведінки, але і стан суспільних відносин, їх особливості об'єктивний та суб'єктивний склад. Закріплені через нормативний припис у джерелі права, ці моделі суспільних відносин, поведінки суб'єктів дають досить цілісну картину соціальної дійсності, що опосередкована правом.

Завдяки цій інформації та особливому характеру моделювання суспільних відносин юридична норма (через припис) набуває регулятивних можливостей.

Все це дає підставу визнати правову норму первинним елементом системи права, а нормативно-правовий припис - системи зовнішніх форм (джерел) права, зокрема системи законодавства. І система права, і система законодавства є самостійними правовими явищами, і в той же час входять до правової системи суспільства.

У юридичній літературі утвердилась думка, що система права це структура права, що виражає внутрішню узгодженість та єдність юридичних норм, розподіл їх на галузі та інститути [100, с. 231; 357, с. 343; 313, с. 314; 57, с. 59-60].

Основна мета цього поняття полягає у системній характеристиці позитивного права через пояснення одночасного інтегрування юридичних норм та їх диференціації на галузі та інститути.

Таким чином, основними структурними частинами системи права є інститут та галузь права, які об'єднують такі елементи як норми права.

Основними критеріями класифікації галузей та інститутів права у юридичній літературі визнаються предмет та метод правового регулювання, які містять свої структурні компоненти. При цьому, метод правового регулювання - це ті юридичні засоби впливу на вольову поведінку учасників суспільних відносин, за допомогою яких їм задається бажаний для людини і суспільства напрям розвитку.

Процеси (інтеграції та диференціації), які відбуваються у системі права, розширення або звуження сфери правової регламентації (тобто її зміна) ведуть до виникнення системоутворюючих зв'язків. Будь-яка система є результатом появи системоутворюючих зв'язків, а після її виникнення з'являються нові системонабуті (функційні) зв'язки (тобто зв'язки між її структурними елементами та підрозділами).