Подібні зв'язки є властивими і для системи законодавства. Вона співвідноситься із системою права як форма і зміст. Якщо система права за змістом є внутрішньою структурою права, то система законодавства є сукупністю нормативно-правових приписів, що містяться у нормативно-правових актах, в яких об'єктивуються як внутрішні змістовні, так і структурні характеристики права. Така система є зовнішнім виразом системи права.

Система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства, так як її формування пов'язано, насамперед, з процесом відображення об'єктивних закономірностей суспільного розвитку.

Система права та система законодавства знаходяться у тісних гносеологічних та функційних зв'язках співпадають за рядом ознак. І в той же час, вони мають суттєві відмінності.

Отже ці дві системи є відносно самостійним явищем, але водночас вони є підсистемами (частинами) більш об'ємного явища - правової системи суспільства. У цьому проявляється така ознака права, як системність, тобто всі частини системи як цілого можуть утворювати підсистеми (мікросистеми).

Крім нормативно-правового акту (що є частиною системи законодавства) об'єктивація юридичних норм здійснюється і в інших джерелах (зовнішніх формах). В юриспруденції є різні підходи стосовно поняття "джерело права" чи "форма права" [229; 358; 359, с. 85; 360-362; 363, с. 95; 37, с. 80-87; 100, с. 133; 364, с. 247-249; 304, с. 267-268], але, як правило, трактується як спосіб виразу правової норми назовні та надання йому загальнообов'язковості, тобто як зовнішня форма (джерело) права.

Норми права як соціальні регулятори, посередники у виникненні правових зв'язків між суб'єктами можуть фіксуватися, виражатися назовні у різноманітних формах. Зовнішня форма виразу буде відповідати тому чи іншому аспекту, змісту права; буде здатною зробити правовий зміст діючим. Процес створення тих чи інших форм виразу правових норм є частиною процесу функціонування будь-якої правової системи.

Відмінності у зазначених формах (джерелах права) зумовлені різними факторами: історичними, політичними, економічними, культурними тощо. Але сутність процесу створення різних форм об'єктивації норм права полягає у фіксації їх через приписи нормативного характеру, тобто формалізації. І від вибору певної зовнішньої форми, від способу формалізації залежить зміст нормативного припису (через який передається зміст правової норми чи права в цілому). Ця форма дає можливість відмежувати норму права від інших соціальних регуляторів, які є посередниками інших, неправових зв'язків у соціальній системі.

Різні способи формалізації правової норми шляхом створення нормативних приписів і фіксації їх у тій чи іншій зовнішній формі породжує різноманітні джерела (форми) права.

До основних джерел права, як правило, відносять: нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент та правовий звичай.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що структура правової системи містить такі основні частини: інституційну, функційну, нормативну. Всі вони є необхідними для характеристики внутрішньої будови правової системи.

І як вказував І.І. Шмальгаузен: "ціле розвивається водночас з виокремленням частин в міру прогресивного ускладнення організації. Тобто - це система, підпорядкований складний взаємозв'язок частин, наслідком якого у його суперечливих тенденціях, безперервному русі є вища єдність - організація, що розвивається" [365, с. 15].

Хоча цю роль структура відіграє в поєднанні з функціями. Мета зумовлює функції, а через них і структуру. Водночас і функційну самостійність, виокремленість елементів правової системи можна виявити лише у процесі здійснення ними необхідних для неї функцій.

Існування будь-якої соціальної системи, зокрема правової, передбачає її функціонування для досягнення соціальної мети і назовні проявляється у функціях, отже, і призначення та сутність правової системи проявляється через її функції [189, с. 60]. У юридичній літературі є різні підходи щодо класифікації функцій правової системи і навіть спроби визначення поняття "функції правової системи" [54; 52; 366, с. 69; 67; 367].

Проте бажаним є їх розмежування на внутрішні і зовнішні, що є важливим з точки зору системного аналізу. В цілях нашого дослідження, не вдаючись до окремого дослідження даної проблеми, виокремимо лише ті функції, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища. Насамперед, оговоривши, що категорія "функція" у співвідношенні з категорією "система" є засобами досягнення мети, що ґрунтуються на доцільних властивостях системи. Будь-яка система як єдність функцій та структури, які є взаємопов'язані є виразом єдиної суті - цілого. Структура по відношенню до функцій є внутрішньою основою, визначає процедуру реалізації функцій системи.

Таким чином, до зовнішніх функцій правової системи суспільства можна віднести: 1) адаптаційну (способи, що забезпечують збереження системи, співвідношення з іншими підсистемами соціальної системи); 2) оптимізаційну (яка сприяє вдосконаленню системи); 3) інтегративну (яка забезпечує існування системи як цілого). До функцій внутрішніх можна віднести: 1) цільову, яка полягає у спрямуванні функціонування всіх частин (інституційної, функційної, нормативної) на досягнення мети; 2) регулятивну (розпорядчу), яка полягає у встановленні моделей поведінки та забезпеченні виникнення і реалізації зв'язків між елементами; 3) організаційну (яка має дві підфункції: субординаційну та координаційну, що сприяють доцільному розміщенню зв'язків у системі); 4) контрольну (охоронну), яка спрямована на здійснення соціального контролю за поведінкою суб'єктів; 5) захисну, яка спрямована на встановлення порушених прав суб'єктів.

Отже, вказані функції сприяють як виявленню внутрішньої будови правової системи суспільства, так і її ролі та місця у соціальній системі.

На підставі вищевикладеного у цьому підрозділі можна зробити такі висновки.

Під структурою правової системи слід розуміти стійку єдність суб'єктів права та постійних зв'язків між ними, що зумовлюють функціонування правової системи як цілісного явища [305, с. 9; 368, с. 55].

Така взаємодія суб'єктів права спрямована на досягнення правопорядку, а стабільність зв'язків забезпечується правовими засобами.

Мінімальною одиницею правової системи є суб'єкти права, які наділені необхідними властивостями для забезпечення її мети та реалізації функцій, а їх взаємодія утворює систему як ціле. Суб'єкти права розглядаються як елемент правової системи при наявності наступних ознак: їх персоніфікованості та правосуб'єктності. Мета, призначення та об'єктивні закономірності внутрішньої будови правової системи зумовлюють переведення особистісно-соціальних властивостей людей та їх об'єднань в юридичні, завдяки яким вони стають суб'єктами права.

Структура забезпечує інтегративні властивості правової системи, стан рівноваги, необхідний для її функціонування. Структурну організацію правової системи утворюють інституційна, функційна та нормативна частини, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища, та зумовлені основними властивостями її внутрішньої будови. Інституційну частину складають суб'єкти права, що є елементами правової системи. Функційна частина - це сукупність зв'язків між суб'єктами права, які об'єктивуються через діяльність суб'єктів (у більшості випадків) у правові відносини. Під нормативною частиною правової системи слід розуміти таку сукупність нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками у виникненні та існуванні зв'язків між суб'єктами. При цьому інституційна частина є детермінуючою для нормативної та функційної. Ці частини є доцільними та необхідними, відображають структурну організацію правової системи, її стійкість та мінливість.

Все це сприяє виявленню насамперед, загальносоціальних ознак (властивостей) правової системи. І погоджуючись з Д.А. Керімовим (який до останніх відносить: 1) цілісність (єдність) компонентів, пов'язаних сутнісно-змістовним характером; 2) інтегративність (взаємодію компонентів між собою); 3) ієрархічність, стійке функціонування, що забезпечується структурною впорядкованістю елементів; 4) відносна самостійність (можливість зміни елементів, створення нових, утворення підсистем, зв'язків із зовнішнім середовищем [369]), необхідно відзначити, що ці ознаки можуть бути притаманні будь-якій системі, а не тільки правовій. Водночас правова система має характеризуватися, крім загальносоціальних і спеціальними (юридичними) ознаками, до яких відносяться: 1) наявність єдиних елементів - суб'єктів права; 2) їх структурна впорядкованість; 3) забезпеченість постійних зв'язків між суб'єктами завдяки правовим засобам, зокрема нормам права; 4) забезпеченість зв'язків завдяки діяльності суб'єктів та прояв їх через правові відносини; 5) спрямованість на досягнення такої мети як правопорядок, що є необхідною умовою існування соціальної системи в цілому [370, с. 19].

Узагальнюючи наведене вище можна сформулювати таке визначення поняття "правова система суспільства" - це цілісна, структурно впорядкована за допомогою норм права та інших правових засобів стійка взаємодія суб'єктів права, що забезпечує досягнення правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи [305, с. 7; 368, с. 57].

І саме таке визначення поняття може мати як гносеологічну, так і методологічну цінність. Така його значимість більш рельєфно висвітлюється при вивченні співвідношення цього поняття з іншими правовими поняттями.

У цьому плані видається необхідним насамперед розмежування понять "правова система" та "правова реальність". У філософії термін "реальність" розуміється як "те, що має буття" [221, с. 433], "буття речей в зіставленні з небуттям, а також з іншими формами буття" [222, с. 386]. Новий тлумачний словник української мови трактує "буття" як об'єктивну реальність, що існує незалежно від нашої свідомості [228, с. 209], а термін "реальний" - як той, що існує в об'єктивній дійсності, дійсний [371, с. 882]. В цьому ж джерелі слово "дійсний" тлумачиться як "реальний, реально існуючий", а слово "дійсність" - як "те, що реально існує, існувало; реальність" [228, с. 769]. У філософії ж дійсність розуміється як "реальність, що існує, розвивається" [222, с. 107].

Досить часто в юридичній літературі широке трактування правової системи призводить до ототожнення її з поняттям "правова реальність". Наприклад, М.І. Матузов вказує, що правова система охоплює весь юридичний апарат, усю юридичну діяльність, що здійснюється в різних формах [31, с. 18, 19]. С.В. Поленіна відзначає, що "правова система" включає всю сукупність правових феноменів, у т.ч. правореалізацію, правосвідомість, правову культуру тощо [372, с. 4].

Видається, що хоча поняття "правова система" складається в результаті взаємодії всіх правових явищ і процесів, це не дає підстави розширювати його обсяг безмежно. Правова реальність існує об'єктивно, тобто не залежить від процесу пізнання і являє собою онтологію (буття) всіх правових явищ, у т.ч. - права і правової системи. В залежності від форми та визначеності останньої відбувається вплив цієї реальності на людей. Саме момент визначеності та передбачуваності й вносить у правову реальність правова система, однак визнання належності правової системи до правової реальності не означає їх тотожності з таких міркувань.