Апеляція (звернення) — одна із форм оскарження судових рішень до суду вищої (апеляційної) інстанції, що має право переглядати справу. Як гарантія законності та обґрунтованості судових рішень закріплена у законодавстві переважної біль­шості країн.

Iнститут апеляційного провадження здавна відомий і в Ук­раїні. Зокрема він докладно врегульований у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743), де апеляція визначала­ся як «правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді»1.

За радянських часів апеляційної інстанції не існувало. Лише в ході судової реформи апеляційне провадження Законом Ук­раїни «Про внесення змін до Цивільного процесуального ко­дексу України» від 21 червня 2001 р. було включено до цивіль­ного судочинства, згодом Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. було визначено (закріплено) види і склад апеляційних судів і, нарешті, в Кодексі адміністратив­ного судочинства України закріплено умови і порядок апеля­ційного провадження.

Апеляція (звернення) — це оскарження рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили, до суду вищої судової інстанції та перегляд ним оскаржуваного рішення і адміністра­тивної справи в межах апеляційної скарги і позовних вимог, що були заявлені в суді першої інстанції.

Строк набрання рішенням законної сили дорівнює строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги.

Апеляційне оскарження, перевірка та перегляд рішень суду першої інстанції, що не набрали законної сили, як процесуаль­на гарантія захисту прав та інтересів сторін, інших осіб, які брали участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, але, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інте­реси чи обов´язки, мають забезпечити шляхом повторного роз­гляду адміністративної справи:

а)  встановлення під час апеляційного провадження пору- 
шень, допущених судом першої інстанції, які призвели до не- 
правильного вирішення справи;

б)  встановлення нових фактів та їх дослідження;

в)  дослідження нових доказів, які не досліджувалися у суді 
першої інстанції, а також доказів, які досліджувалися судом 
першої інстанції з порушенням вимог КАС України;

г)  виправлення помилок суду першої інстанції;

ґ) забезпечення правильного та однакового застосування норм матеріального та процесуального права;

д)  формування судової статистики.

Отже, зміст перегляду судових рішень в апеляційному по­рядку полягає в новому (повторному) розгляді й перевирішенні справи судом апеляційної інстанції1.

Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий адміністративний суд,
 

що ухвалив рішення. Наприклад, Київський апеляційний ад­міністративний суд розглядає апеляційні скарги на рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів чи окружних адміністративних судів) Вінницької, Житомирської, Київської, Черкаської, Чернігівсь­кої областей та м. Києва1. Судом апеляційної інстанції у спра­вах, розглянутих окружним адміністративним судом, тери­торіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ щодо «виборчих справ» (ч. 3 ст. 172 КАСУ), є Вищий адміністратив­ний суд України (ч. 6 ст. 177 КАСУ).

Право на апеляційне оскарження повністю або частково постанови суду першої інстанції, як правило, мають особи, які беруть участь у справі, якщо результат розгляду їх не влашто­вує. Однак не виключені випадки, коли постанова суду про вирішення адміністративної справи може стосуватися інтересів іншої особи, яка не брала участі у справі та яка дізналася про справу уже після ухвалення постанови. Для захисту своїх прав така особа також має право на апеляційне оскарження. Отже, право на оскарження постанови в адміністративній справі суду першої інстанції повністю або частково мають:

а)  сторони (позивач, відповідач);

б)  особи, які беруть участь у справі (треті особи, представ- 
ники сторін та третіх осіб) або особи, які є іншими учасниками 
адміністративного процесу (свідок, експерт, спеціаліст, пере- 
кладач), якщо це стосується їхніх інтересів (наприклад ч. 2

ст. 98 КАС України);

в)  особи, які не брали участі у справі, але суд вирішив пи- 
тання про їхні права, свободи, інтереси чи обов´язки (напри- 
клад, визнання в судовому порядку законності виділення зе- 
мельної ділянки під забудову, що потягнуло за собою порушен- 
ня прав осіб, які проживають та території виділеної земельної 
ділянки чи поруч з нею).

Зазначені вище особи у будь-який час до закінчення апеляцій­ного розгляду мають право приєднатися шляхом подання заяви до апеляційної скарги, підтримавши її вимоги (ст. 192 КАСУ).

1 Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, за­твердження їх мережі та кількісного складу суддів: Указ Президента Украї­ни від 16 листопада 2004 р. № 1417/2004 // Урядовий кур´єр. — 2004. — № 224. — 24 листоп., додаток 2.

Законодавець не встановлює кола осіб, які мають право ос­каржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.

Проте, за змістом ст. 185 КАС України вбачається, що такими особами можуть бути лише учасники процесу.

Водночас слід звернути увагу, що з метою унеможливлення (запобігання) заявлень необґрунтованих клопотань та затягу­вання процесу розгляду адміністративної справи законодавець обмежив коло ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційно­му порядку окремо від постанови повністю або частково. На відміну від цивільного процесуального закону, де законодавець дає вичерпний перелік ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК), в адміністративному судочинстві такого переліку законодавцем не наводиться. Од­нак аналіз норм адміністративного судочинства дає підстави вважати, що орієнтовний перелік ухвал, які можуть бути оскар­жені окремо від постанови суду, наводиться у ст. 160 КАСУ, крім ухвал з питань призначення судової експертизи (ст. 81 КАСУ), об´єднання і роз´єднання справ (ст. 116 КАСУ) та де­яких інших ухвал. Проте ще раз підкреслюємо, що в адміністра­тивному судочинстві, на відміну від цивільного судочинства (ст. 293 ЦПК), законодавець не виділяє чи не встановлює пе­реліку ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рі­шення суду, а в кожному конкретному випадку закріплює, що дана постанова може бути оскаржена. Наприклад, ухвала суду про залишення позовної заяви без розгляду може бути оскар­жена (ч. 2 ст. 155 КАС України).

Обмеження кола ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від постанови суду, ґрунтується на необхідності:

а)  забезпечення розгляду адміністративних справ протягом 
розумного строку (але не більше двох місяців);

б)  запобігання зловживанню правом оскарження ухвал з 
метою затягування процесу розгляду справи;

в)  усунення можливості заявлень необґрунтованих клопо- 
тань і оскаржувань ухвал про відмову в задоволенні цих клопо- 
тань;

г)  надання судовим рішенням імперативності та забезпе- 
чення керованості адміністративним процесом.

Отже, не всі ухвали суду першої інстанції можуть бути ос­каржені в апеляційному порядку окремо від постанови, а лише у випадках, коли це прямо встановлено КАС України. На інші ухвали, можливість оскарження яких КАС України не передба­чається, можуть бути викладені заперечення в апеляційній скарзі на постанову суду. Наприклад, оскарження ухвали про призначення судової експертизи (ст. 81 КАСУ) або об´єднання і роз´єднання справ (ст. 116 КАСУ) законом не передбачається. Немає підстав для оскарження ухвали про поновлення чи про­довження процесуальних строків (ст. 102 КАСУ), про відкриття провадження у справі (ст. 107 КАСУ) тощо. Постановлення су­дом таких ухвал не перешкоджає правам інших осіб на судовий захист. Тому для з´ясування окремих питань, пов´язаних із ви­несенням такої ухвали, достатньо викладення заперечення в апеляційній скарзі на постанову суду першої інстанції.

Ьшіа справа, коли йдеться про відмову у поновленні чи продовженні процесуальних строків або про відмову відкриття провадження у справі тощо, законодавець з метою захисту прав та інтересів учасників процесу, закріплює можливість оскар­ження в апеляційному порядку окремо від постанови суду.

В адміністративному судочинстві, враховуючи те, що від­повідачем в абсолютній більшості є суб´єкт владних повнова­жень, у якого сконцентрована певна влада, можливість впливу на правоохоронні й державні органи, законодавець намагається якомога повніше врегулювати питання перегляду судових рі­шень. Не менш ретельно до цього питання законодавець підхо­дить і в цивільному судочинстві.

1 Кілічава Т. М. Цивільне процесуальне право: Навч. посібник. — К.: Центр навч. літератури, 2007. — С. 252.

2 Там само.

3 Там само.

Проте в юридичній літературі є протилежні закону погляди на рівень правового урегулювання юридичних явищ. Так, автор­ка стверджує, що ст. 293 ЦПК чітко визначає перелік ухвал, які не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку1, тоді як ця стаття чітко і вичерпно наводить перелік ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду. Тлумачення нор­ми з точністю до навпаки привело авторку до невірного вис­новку: «... головним об´єктом апеляційного оскарження є рі­шення суду першої інстанції, а оскарження ухвали має виключ­ний характер»2. Більше того, вбачається, що авторка не усвідомлює різниці між об´єктом і предметом, вказуючи, що «головним об´єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, а оскарження ухвал має виключний харак-тер3. В цьому реченні щонайменше дві найгрубіші помилки. По-перше, рішення суду першої інстанції є предметом апеля­ційного оскарження, а не об´єктом. Об´єкт — це суспільні від­носини, що врегульовані нормами права, а не конкретні судові рішення. По-друге, з позицій вимог понятійної культури логіч­на системність викладеного не може бути визнана досконалою. Як, наприклад, співвідносяться в одному реченні вислови «го­ловним об´єктом апеляційного оскарження є рішення суду» та «оскарження ухвал має виключний характер» або «особа може постраждати внаслідок несвоєчасного оскарження ухвали (на­приклад ухвала про забезпечення позову)»1 та інші новели ав­торки. Порушені елементарні правила, класифікації і викла­дення юридичних явищ, їх логічний зміст та обсяг.