Поряд із землекористуванням водокористування є одним із основних видів сільськогосподарського використання природних ре­сурсів, оскільки під час здійснення сільськогосподарської діяльнос­ті споживаються найбільші обсяги води порівняно з іншими групами споживачів. Законодавче регулювання використання водних ресурсів у сільському господарстві здійснюється на підставі Водного кодексу України, законів України «Про питну воду та питне водопостачання», «Про меліорацію земель», а також низки підзаконних нормативно-пра­вових актів.

Право сільськогосподарського використання водних ресурсів має певні особливості правового регулювання залежно від цільового при­значення: для задоволення питних та господарсько-побутових потреб, потреб сільського, лісового, рибного, мисливського господарства.

Використання водних ресурсів під час ведення сільського госпо­дарства здійснюється громадянами та іншими фізичними особами пе­реважно на праві загального водокористування. Відповідно до ст. 47 Водного кодексу України безоплатно та без надання спеціальних дозво­лів можуть здійснюватися такі види загального водокористування, як забір води зі струмків, річок, водойм, інших водних об´єктів та криниць без застосування спеціальних технічних пристроїв; водопій сільсько­господарських тварин; любительське і спортивне рибальство з метою особистого споживання здобутої риби чи інших об´єктів водного про­мислу в межах обсягу безоплатного вилову тощо.

Якщо сільськогосподарське використання водних ресурсів здій­снюється із значним навантаженням на екосистему, наприклад для зрошення сільськогосподарських угідь, скидання дренажних вод або забруднюючих речовин у водні об´єкти та інших видів діяльності, які не віднесено до загального водокористування, господарюючі суб´єкти повинні мати спеціальний дозвіл на первинне або вторинне водокорис­тування. Згідно зі ст. 42 Водного кодексу України до первинних водо­користувачів віднесено юридичних та фізичних осіб, іцо мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води та ски­дання стічних вод у водні об´єкти. Всі інші водокористувачі є вторин­ними, які реалізують право спеціального водокористування переважно на підставі договорів із первинними водокористувачами, а також на підставі дозволів на спеціальне водокористування.

Порядок видачі дозволів на спеціальне використання водних ре­сурсів встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 13 бе­резня 2002 р. № 321. Дозвіл на спеціальне водокористування видаєть­ся на підставі клопотання водокористувача з обґрунтуванням потреб у воді, погодженого з відповідними територіальними органами Дер­жавного комітету по водному господарству, якщо використовуються поверхневі води, з територіальними органами Державної геологічної служби, якщо використовуються підземні води, а також Міністерством охорони здоров´я України у разі використання водних об´єктів, що є лікувальними.

Згідно зі ст. 49 Водного кодексу України дозволи на спеціальне використання водних ресурсів видаються залежно від охоронного ре­жиму водних об´єктів: Міністерством охорони навколишнього природ­ного середовища України (Мінприроди) у разі спеціального викорис­тання водних об´єктів загальнодержавного значення; Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастополь­ською міськими радами за погодженням із відповідними територіаль­ними органами Мінприроди — у разі спеціального використання вод­них об´єктів місцевого значення.

За спеціальне використання водних ресурсів справляється держав­ний збір, порядок сплати і розміри якого визначаються згідно з поста­новою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 2002 р. № 1494. Дер­жавний збір за спеціальне водокористування у вигляді збору за викорис­тання води водних об´єктів та збору за скидання в них забруднюючих речовин сплачують юридичні та фізичні особи, що здійснюють підпри­ємницьку діяльність, зокрема у сфері сільського господарства. Розмір збору за використання води визначається на основі нормативів збору, фактичних обсягів використаної води та встановлених лімітів викорис­тання води. Зокрема у разі відсутності лічильників обсягу спожитої во­ди громадяни, які займаються сільськогосподарською діяльністю, спла­чують її залежно від одиниць великої рогатої худоби, свиней, овець тощо.

З метою охорони водних об´єктів від забруднення, засмічення чи вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та поліпшення стану вод­них об´єктів відповідно до ст. 87 Водного кодексу України навколо вод­них об´єктів встановлено водоохоронні зони. У межах даних територій зі спеціальним водоохоронним режимом забороняється або обмежу­ється городництво, садівництво, розорювання земель, облаштування пасовищ, застосування стійких або сильнодіючих пестицидів, влашту­вання гноєсховищ, звалищ сміття тощо. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 8 трав­ня 1996 р. Хе 486.

Певну специфіку має правове регулювання використання водних об´єктів під час розведення, вирощування та вилову водних живих ре­сурсів. Особливості їх правового режиму та перелік промислових діля­нок рибогосподарських водних об´єктів та їхніх частин визначається постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 1996 р. № 552.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України можуть пе­редаватися у приватну власність земельні ділянки водного фонду, на яких розташовано замкнені водойми площею до 3 гектарів, у складі угідь особистих селянських, фермерських та інших господарств. Варто зазначити, що для сільськогосподарського водокористування водойма­ми, які перебувають у приватній власності громадян України, не перед­бачено одержання спеціальних дозволів для їхніх власників. При цьо­му повинні додержуватися права й обов´язки водокористувачів та еко­логічні вимоги, передбачені законодавством.

Інформацію про водні об´єкти, їх кількісні та якісні характеристи­ки, а також про розподіл серед власників та первинних водокористува­чів можна одержати з державного водного кадастру, порядок ведення якого визначається постановою Кабінету Міністрів України від 8 квіт­ня 1996 р. № 413.

Надрокористування у сільському господарстві також відзначаєть­ся певними особливостями правового регулювання, які передбачено в Кодексі України про надра, Гірничому законі України, Законі України «Про державну геологічну службу» та іншими законодавчими та під- законними нормативно-правовими актами. Істотною рисою правовід­носин, що складаються у сфері сільськогосподарського використання надр, є конституційне закріплення надр як об´єкта права виключної власності Українського народу. Згідно з даною засадою конституційно­го ладу під час здійснення сільськогосподарської діяльності надра мо­жуть надаватися фізичним і юридичним особам лише у тимчасове ко­ристування.

Сільськогосподарське використання надр пов´язане переважно з видобуванням корисних копалин місцевого значення. Відповідно до ст. 23 Кодексу України про надра видобування місцевих корисних ко­палин і торфу загальною глибиною розробки до 2 метрів можуть здій­снювати безоплатно і без спеціальних дозволів власники землі та зем­лекористувачі в межах наданих ним земельних ділянок. Згідно з по­становою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827 до корисних копалин місцевого значення належать пісок, глина, крейда, галька, гравій, ракуша, вапняк, гіпс, сапропель, гажа, лес, граніт, піско­вик, сланець, суглинок, супісок тощо.

Хоча підземні води, в тому числі прісні, належать до корисних ко­палин загальнодержавного значення, використання для сільськогоспо­дарських потреб прісних підземних вод також не потребує одержання спеціальних дозволів, якщо глибина їх розробки становить до 20 мет­рів. При цьому використання зазначених місцевих корисних копалин, торфу та прісних підземних вод має здійснюватися з метою задоволен­ня господарських та побутових потреб власників земельних ділянок та землекористувачів.

Лише на підставі спеціального дозволу можливе використання для потреб сільського господарства корисних копалин загальнодер­жавного значення, а також прісних підземних вод та корисних копалин місцевого значення, якщо перевищено дозволену загальну глибину роз­робки або обсяги яких перевищують господарські та побутові потреби власників чи користувачів земельних ділянок.

Спеціальний дозвіл (ліцензія) на користування надрами надається Державною геологічною службою за погодженням з Мінприроди Украї­ни. Право на користування надрами документально оформлюється ак­том про надання гірничого відводу. Відповідно до ст. 17 Кодексу Украї­ни про надра гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для цілей промислової розробки родовища, корисних копалин та цілей, не пов´язаних з видобуванням корисних копалин (зокрема будівниц­твом та експлуатацією підземних споруд для збереження харчових про­дуктів, утримання виноматеріалів, вирощування рослин та грибів шах­тним способом тощо).

Гірничі відводи для розробки корисних копалин місцевого значен­ня надаються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами за погодженням із територіальними органами гірничого нагляду в поряд­ку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. Варто зазначити, що відповідно до ст. 26 Кодексу Украї­ни про надра право надрокористування припиняється у разі, якщо ко­ристувач без поважних причин не приступив до користування надрами протягом 2 років.
 

 
Надрокористування, в тому числі й для здійснення сільськогоспо­дарської діяльності, є платним. Плата за користування надрами справ­ляється у вигляді платежів за користування надрами; збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету тощо. Порядок та розміри плати за користування надрами для видобування корисних копалин визначається постановою Кабінету Міністрів України від 12 ве­ресня 1997 р. № 1014, а плата за користування надрами в цілях, не по­в´язаних з видобуванням корисних копалин, регламентується постано­вою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1682.