1. Необхідною умовою дійсності зовнішньоекономічного контракту є додержання письмової форми. Це випливає із частин 2, 3, 4 ст. 382 ГК і ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність". Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України. Форма зовнішньоекономічного договору (контракту) визначається правом місця його укладення. Місце укладення договору визначається відповідно до законів України. Зокрема за ст. 647 ЦК договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Форма зовнішньоекономічних договорів щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" (у початковій редакції) у разі, якщо зовнішньоекономічний договір підписувався фізичною особою, потрібен був тільки підпис цієї особи. Від імені інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зовнішньоекономічний договір мали підписувати дві особи: особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особа, яку уповноважено довіреністю, виданою за підписом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособово, якщо установчі документи не передбачають інше.

Зазначене правило щодо форми зовнішньоторговельних угод трансформувалося в українське законодавство з постанови Ради Міністрів СРСР "Про порядок підписання зовнішньоторговельних договорів". Тому в ч. 2 ст. 568 ЦК 1963 р. було зазначено, що форма зовнішньоторговельних угод, які укладаються радянськими організаціями, і порядок їх підписання, незалежно від місця укладення цих угод, визначався законодавством Союзу РСР. А відповідно до ч. 2 ст. 45 цього кодексу недодержання форми зовнішньоекономічних угод і порядку їх підписання (ст. 568) тягнуло за собою недійсність угоди.

У практиці здійснення зовнішньоекономічної діяльності зазначені вимоги щодо порядку оформлення (підписання) зовнішньоекономічних контрактів нерідко порушувались українськими суб'єктами господарювання. Особливо це стосувалося контрактів, укладених на початку лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та у зв'язку з широким доступом українських підприємців на зовнішній ринок. Від імені юридичної особи ці договори підписував або лише її керівник, або коли на тексті дого- вору стояли два підписи, то нерідко відсутньою була довіреність на представника, який уповноважувався на підписання контракту керівником суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності.

Недодержання форми і порядку підписання зовнішньоекономічного контракту іноді стає предметом спору між його сторонами, який передається на вирішення компетентного органу. В договорах міжнародної купівлі-продажу товарів, бартерних та інших контрактах, що їх укладають українські суб'єкти господарювання з іноземними контрагентами, найчастіше обумовлюється застереження, що будь-які спори, які виникають з даного контракту або у зв'язку з ним, підлягають передачі на розгляд та остаточне вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду (МКАС) при Торгово-промисловій палаті (ТПП) України.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р.^[188] до цього органу за погодженням сторін передаються спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін перебуває за кордоном, спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також спори з іншими суб'єктами права України. Зокрема, за Регламентом МКАС при ТПП України, затвердженим рішенням Президії ТПП України від 25 серпня 1994 р.^[189], до компетенції цього суду належать спори, що випливають з відносин торговельного характеру, включаючи угоди: купівлі-продажу (поставки) товарів; виконання робіт; надання послуг; обмін товарами та (або) послугами; перевезення вантажів і пасажирів; торгове представництво і посередництво; оренда (лізинг); науково-технічний обмін; обмін іншими результатами творчої діяльності; спорудження промислових та інших об'єктів; ліцензійні операції; інвестиції; кредитно-розрахункові операції; страхування; спільне підприємництво; інші форми промислової та підприємницької діяльності.

Питання про наслідки недодержання вимог щодо підписання зовнішньоекономічних контрактів у практиці МКАС при

ТПП України вирішувалося з урахуванням конкретних обставин справи. Так, у спорі між українською та німецькою фірмами (де німецька фірма виступала відповідачем) остання просила визнати недійсним контракт, укладений нею з українським партнером на купівлю-продаж товарів (телефонних апаратів, що були в користуванні), внаслідок недодержання позивачем вимог щодо його форми, а саме відсутності на контракті підпису особи, яка була б уповноважена на це довіреністю керівника фірми. Проте арбітражний суд відхилив це клопотання, врахувавши, що спір між сторонами виник з приводу оплати товарів за однією із специфікацій як додатком до контракту (всього сторонами було погоджено шість специфікацій до цього контракту), а в основній своїй частині контракт був виконаний обома сторонами.

Оспорювання дійсності зовнішньоекономічного контракту іноді ґрунтується на заяві одного з учасників про те, що контракт підписаний не уповноваженою на це особою. Так, у спорі, що виник між українським державним підприємством і канадською фірмою у зв'язку з неоплатою замовлених підприємством картонних коробок для упакування виробів, українська сторона наполягала на визнанні контракту недійсним, заявляючи, що на письмовому тексті контракту стоїть підпис не директора канадської фірми, а іншої особи, яка не була уповноважена на його підписання. Проте цю заяву арбітражний суд не взяв до уваги, бо з поданої канадською фірмою копії статуту фірми видно, що другим виконавчим директором фірми є дружина директора, яка за статутом була уповноважена на вчинення юридичних дій від імені фірми і, отже, мала право на підписання контрактів, а саме її підпис стояв на контракті з українським підприємством на купівлю-продаж картонних коробок.

Заперечення однією із сторін самого факту наявності договору і, отже, його дійсності на тій підставі, що він підписаний не уповноваженою особою, може бути спростовано наступною (після укладання договору) поведінкою сторін. Відповідно до ст. 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. Дещо ширше це правило було сформульоване у ст. 63 ЦК 1963 р.: угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на її укладення або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі подальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

В одній із справ, розглянутих МКАС при ТПП України, наявність контракту заперечувала австрійська фірма з мотиву, що він не підписаний одним із засновників (співкерівником) фірми, хоч його прізвище надруковано на письмовому документі (контракті). Однак з матеріалів справи видно, що австрійська фірма своїми наступними діями фактично схвалила цей контракт: давала продавцеві вказівки про відвантаження нафтопродуктів на адресу інших одержувачів, частково оплатила товар, у листуванні з позивачем часто посилалася на номер і дату укладення цього контракту тощо. Отже, арбітражний суд мав підстави відповідно до ст. 63 ЦК 1963 р. визнати контракт дійсним і задовольнити вимоги українського підприємства до австрійської фірми у зв'язку з невиконанням нею своїх договірних зобов'язань.

1. Питання про порядок підписання зовнішньоекономічних договорів було предметом розгляду Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Відкритого акціонерного товариства "Лубнифарм" щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" та ст. 154 Цивільного кодексу Української РСР (справа № 1-17/98).

Приводом для розгляду справи згідно зі ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне звернення ВАТ "Лубнифарм". Підставою для розгляду справи стала наявність неоднозначного застосування положень ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" Вищим арбітражним судом України і Генеральною прокуратурою України, що, на думку суб'єкта права на конституційне звернення, призвело до порушення його конституційних прав.

Конституційний Суд України вирішив, що:

1. положення ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" треба розуміти так, що передбачена ним письмова форма є обов'язковою для будь-якого зов

нішньоекономічного договору (контракту), що його укладає суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності України. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом або міжнародним договором України;

1. встановлений ч. 2 ст. 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту), за яким від імені суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зовнішньоекономічний договір (контракт) підписують дві особи, є обов'язковим для будь- якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що його укладає суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності України, крім випадків, коли таким суб'єктом є фізична особа. Цей порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути додержаний незалежно від того, укладається договір шляхом складання одного документа чи кількох документів, можливість чого передбачена ч. 2 ст. 154 ЦК УРСР.

Від імені суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юридичними особами, зовнішньоекономічний договір (контракт) підписує особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів даного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності, та особа, яку уповноважено на це довіреністю, виданою за підписом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособово чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами, або особа, яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо¹.

Відповідно до Закону № 1182-ХГУ від 21 жовтня 1999 р. ч. 2 ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" сформульована зараз у такій редакції: "Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності".