Конвенція також передбачає анулювання, зміну та призупинення дії сертифіката. Так, якщо повноваження власника сертифіката оскаржуються в суді договірної держави, яка видала сертифікат, органи влади будь-якої іншої держави можуть призупинити дію сертифіката до кінця розгляду справи (ст. 25). Якщо сертифікат анульовано чи його дію призупинено в договірній державі, в якій він був оформлений, органи влади ножної договірної держави в межах своєї території здійснюють таке анулювання чи призупинення на прохання будь-якої зацікавленої особи або вони мають бути інформовані про таке анулювання чи призупинення (ст..26 Конвенції).

Проте юридична дійсність правочинів осіб з власниками сертифікаті! не може оскаржуватися, ґрунтуючись на тому, що сертифікат було анульовано чи змінено, або його дію було призупинено за умови, якщо не булл доведено, що вказана особа діяла недобросовісно (ст. 28 Конвенції).

Орган, який видає сертифікат, вказує повноваження власника сертифіката щодо нерухомого майна, яке знаходиться за кордоном, лише за умови, якщо право, відповідно до якого було оформлено сертифікат, надає його власнику таке повноваження. Інші договірні держави мають прав: визнавати ці повноваження в цілому або визнавати їх частково (ст. 30 Конвенції).

Якщо в договірній державі існують дві або більше правові системи, що застосовуються до різних категорій осіб, будь-яке відсилання до права цієї держави тлумачиться як відсилання до правової системи, передбачене: правом цієї держави, що застосовується до конкретної категорії осіб. Так, згідно із ст. 35 Конвенції договірна держава, у якій є дві чи більше територіальні одиниці з різними правовими системами щодо питання управління майном, може заявити про поширення дії Конвенції на усі її територіальні одиниці або на одну чи декілька з них і змінити свою заяву іншою у будь-який час. У заявах зазначаються територіальні одиниці, до яких застосовується Конвенція. Інші договірні держави можуть відмовитися у визнанні сертифіката, якщо у день запиту його визнання Конвенція не застосовується до тієї територіальної одиниці, в якій було видано сертифікат.

Друга із зазначених конвенцій регламентує застосування так званого: однакового закону про форму міжнародного заповіту. У ній містяться інші групи вимог. Держави, що домовляються, зобов'язані (не пізніше6місяців із моменту вступу в силу даної Конвенції) внести у своє законодавство правила укладання міжнародного заповіту. Надаючи чинності нормативним актам про міжнародний заповіт, держава може використовувати в них або текст однакового закону про форму міжнародного заповіту відповідно до Додатка І Конвенції, або його переклад на офіційну мову даної країни. Вашингтонська конвенція 1973 р. допускає внесення виправлень у нормотворчі документи держави-учасника, щоб забезпечити набрання чинності Додатка до Конвенції.

Держави, що домовляються, зобов'язані створити інститут уповноважених осіб для оформлення міжнародного заповіту. За кордоном функціями  таких осіб наділені консульські і дипломатичні представники (статті 1-2). Відповідно до Вашингтонської конвенції 1973 р. для того, щоб  відповідати заданій формі, заповіт має бути виконаний спадкодавцем  власноручно і ним же підписаний. Спадкодавцю ставиться в обов'язокзробити про це заяву в присутності двох свідків і уповноваженої особи. Свідкам і уповноваженій особі зовсім не обов'язково що-небудь знати про зміст заповіту. У випадку, якщо спадкодавець не в змозі підписати заповіт, він оповіщає про це уповноважену особу (про що робиться запис  у заповіті) і вказує, хто підпише заповіт від його імені. При цьому спадкодавець керується правовими розпорядженнями тієї держави, на території  якої діє ця уповноважена особа (статті 3-5).

      Єдиним прикладом уніфікації матеріальних норм спадкового права є Вашингтонська конвенція щодо форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 p., всі інші конвенції містять уніфіковані колізійні норми щодо спадкування. На наш погляд, уніфікація матеріально-правових норм щодо спадкування є утрудненою. Проте можливим є варіант регіональної уніфікації норм, наприклад для держав СНД. У зв'язку з цим доцільно узагальнити всі  аналогічні положення законодавств держав і виробити єдині критерії їхнього  врегулювання, хоча б щодо тих положень, які є однаковими (заповідальної здатності особи, нотаріального посвідчення заповіту, питання охорони спадщини - міжнародний сертифікат охоронця тощо).

         Україна не бере участі у жодній із розглянутих конвенцій.

         Великим досягненням для нашої держави є набуття Україною членства у Гаазькій конференції з МПрП. У зв'язку з цим у подальшому Україні буде надано право брати участь безпосередньо у розробці та укладенні багатосторонніх міжнародних договорів з МПрП, полегшити та прискорити врегулювання надання правової допомоги у цивільних, зокрема і спадкових, справах з  багатьма державами шляхом приєднання до існуючих Гаазьких конвенцій. Наприклад, Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень (ухвалена 5 жовтня 1961 р.) і Конвенція про  право,  що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна (ухвалена 1 серпня 1989 р.) дозволять вирішити цілий ряд проблемних питань. Приєднання України до вищевказаних конвенцій є досить нагальним, оскільки питання надання правової допомоги і правових відносин у спадкових справах з країнами Західної Європи не врегульовано у більшості випадків. Більш того, позиція багатьох країн полягає саме у необхідності врегулювання таких питань шляхом застосування положень існуючих та укладання нових багатосторонніх, а не двосторонніх міжнародних договорів.

       А.Рубанов, досліджуючи спадкування в МПрП, вказував, що багатосторонні угоди з питань спадкування - це найбільш адекватна юридична форма для розвитку відносин між країнами. Він називав два шляхи переходу  до багатостороннього регулювання: укладення багатосторонніх угод про правову допомогу та укладення особливої багатосторонньої угоди з питань спадкування.

      Кожен із цих шляхів має свої переваги. Так, багатосторонній договір про правову допомогу охоплює широке коло питань цивільного права, і є підгрунтям для співробітництва договірних держав. Але особлива угода з питань спадкування більш конкретно описує, деталізує саме норми спадкового права.

 А.Хачатурян зазначає, що слід удосконалювати систему договірних відносин з урахуванням того, що багатосторонній договір має вагомі переваги порівняно з групою аналогічних норм, які містяться у двосторонньому договорі.

Питання про надання правової допомоги щодо спадкування між державами-учасницями СНД  врегульовано Конвенцією про правову допомогу  та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яку  підписано 22 січня 1993 р. у м. Мінськ (Конвенція ратифікована Beрховною Радою України 10 листопада 1994 р. і набула чинності 14 квітня 1995 р.) (статті 44-50).

Згідно з Мінською конвенцією громадяни кожної з країн СНД мають право успадкувати на території іншої держави СНД майно або право за законом чи за заповітом на однакових умовах і в тому самому обсязі, що і  громадяни тієї країни (ст. 44 Конвенції). Отже, держави - учасниці Конвенції закріпили принцип рівності, і громадяни України у відносинах  спадкування повністю прирівнюються до громадян іншої держави (СНД).  Цивільне законодавство цих держав передбачає успадковування майне а на їхній території громадянами України (іноземцями) за умови, що ці особи в день відкриття спадщини не померли, а живі (ст. 1116 ЦК РФ).

З Мінською конвенцією спадкові відносини регулюються правом  країни, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання (ст. 45 Конвенції). Отже, у сфері спадкування як колізійний принцип застосовується закон країни місця проживання спадкодавця. Згідно із законодавствам країни останнього місця проживання буде встановлюватися колом спадкоємців, порядок їх закликання до спадкування, їхні частки у спадковій  масі тощо. Такий підхід відповідає принципам багатьох європейських  країн, де перевага надається місцю проживання.

Проте це правило не розповсюджується на спадкування нерухомого майна, оскільки порядок спадкування нерухомого майна регулюються  правом країни, у якій це майно знаходиться (ст. 45 Мінської конвенції). Отже, якщо нерухоме майно знаходиться на території, наприклад Російської Федерації, процес його спадкування регулюватиметься російським правом. Якщо згідно із законодавством країни СНД (яке буде застосоване при спадкуванні), спадкоємцем є держава, то рухоме майно переходить країні СНД, громадянином якої був спадкодавець на момент смерті, а  нерухоме майно переходить країні СНД, на території якої воно знаходиться (ст. 46 зазначеної Конвенції). Отже, у цьому випадку застосовується змішаний режим спадкування рухомого і нерухомого майна.

Наприклад, спадкування майна (квартири, яка знаходилася у приватній власності спадкодавця в м. Москві, і розташованої в м. Акмолі дачі, а також грошей, які знаходилися на рахунках у банках м. Києва і Женневи (Швейцарія), яке залишилося після громадянина Казахстану, останнім постійним місцем проживання якого була Москва, його двома дітьми - громадянами України, буде підпорядковуватися російському праву  в тій частині, що стосується грошей на банківських рахунках і квартири,розташованої на території Росії, а також праву Республіки Казахстан щодо дачі, яка розташована у Казахстані, оскільки згідно з Конвенцією права спадкування майна визначається за законодавством Договірної Стороні на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання. Але право спадкування нерухомого майна підпорядковується законодавству Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно (ст. 45 Конвенції).

       Громадянин України має право скласти і скасувати заповіт, проживаюче на території будь-якої країни СНД. Проте складання заповіту або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця його складання 47 Конвенції). При визначенні форми заповіту принцип місця проживання є основним, а інші принципи - додатковими, а щодо можливостей надання заповіту за основу взято принцип місця проживання.

          Велике практичне значення має визначення компетенції відповідного державного органу у справі щодо спадкування. Мінська конвенція передбачає, що провадження у справах про спадкування рухомого майна ведуть заклади юстиції країни, на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання, а провадження у справах про спадкування нерухомого майна  - заклади юстиції країни, на території якої воно знаходиться (ст. 48 Конвенції). Отже, якщо успадковується рухоме і нерухоме майно спадкодавця-українця, який постійно проживав, наприклад, на території РФ, то спадкову справу буде відкрито нотаріальною конторою РФ.

У спадкових справах дипломатичні представництва чи консульські установи кожної із Договірних Сторін мають право представляти (виняток становить право на відмову від спадщини) без спеціальної довіреності в закладах (установах) інших Договірних Сторін громадян своєї Договірної  сторони за умови, що вони відсутні чи не мають представника (ст. 49 Мінської конвенції). Це стосується також і спадкових спорів.