У 1900 р. на Гаазькій конференції з МПрП було зроблено вагомі кроки у розробці конвенції про порядок вирішення колізій у галузі спадкування, основним принципом якої проголошувалась єдність спадкування на основі прив'язки до національного закону спадкодавця (це було підтверджено також і пізніше на конференціях 1904, 1925, 1928 років)

На сьогодні у галузі спадкового права багатосторонніх міжнародних договорів існує декілька. Це документи, які покликані насамперед врегулювати процес застосування норм права щодо спадкування, - Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень (ухвалена в Гаазі 5 жовтня 1961 р.) і Конвенція про право, що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна (ухвалена в Гаазі 1 серпня 1989 р.)

Фізичним особам, що підпадають у тій або іншій формі під дію конвенцій, надається можливість здійснити вибір права для регламентації правовідносин у сфері спадкування нерухомого майна і формування заповідальних розпоряджень. Гаазька конвенція 1961 р. констатує право особи на володіння таким вибором, водночас як Гаазька конвенція 1989 в. вже вимагає юридичного оформлення подібного вибору за допомогою укладання відповідної заяви. Форма заяви, її зміст та інші вимоги визначаються законом тієї країни, де вона складається (ст. З Гаазької конвенції 1961 р. і статті 3-5 Гаазької конвенції 1989 p.).

Ці конвенції дозволяють застосовувати право тієї країни, з якою особа має найбільш тісний зв'язок (ст. 1 Гаазької конвенції 1961 р., ст. о Гаазької конвенції 1989 p.). Припустимо, що особа проживає на території однієї держави, але при цьому залишається громадянином іншої держави. У подібних ситуаціях Гаазька конвенція 1961 р. дозволяє застосовувати право іншої держави. Такий самий режим правозастосування встановлено і для ситуації, коли громадянин однієї держави підтримує контакти з іншою країною, причому настільки тісні, що застосував-ня права першої держави видається абсолютно нереальним. Отже, якщо, наприклад, відповідна колізійна норма Конвенції зробить свій вибір на користь українського права, а для української правової системи норми цієї Конвенції не мають юридичної сили (Україна не є учасником цієї Конвенції), то застосовуватиметься право України, незважаючи на те, що Україна не є членом. Гаазька конвенція 1989 р. встановлює, що застосування законів держави, з якою особа - учасник правовідносин за Конвенцією, підтримує реальний зв'язок, можливе лише  тоді, коли право цієї держави не передбачає, якими саме нормативний: актами слід керуватися.

Конвенції наділені специфічними, характерними тільки їм властивостями. Так, відповідно до Гаазької конвенції 1989 р. колізійні принципи покликані встановлювати і дійсність угоди зі спадкування - особливого  документа, що складається учасниками спадкових правовідносин і визначає момент виникнення права на спадщину та зміну або припинення цього права (статті 9-12).

Згідно зі ст. 13 цієї Конвенції неприпустиме виникнення взаємних вимог щодо спадкування осіб, які перебувають під юрисдикцією різних держав, якщо не з'ясовано черговість, за якою здійснюється заклик до спадкування. Тобто норма цієї статті дозволяє уникнути проблем із спадкуванням майна, якщо в правопорядку тієї або іншої держави не міститься неї аг про офіційне визнання факту смерті особи. Цікава й інша особливість цієї Конвенції. Вона проголошує очевидний взаємозв'язок між правом держави, якій особа бажає підкорити режим спадкування свого нерухомого майна, і обсягом цього майна.

Заслуговує на увагу також прагнення Гаазької конвенції 1989 р. уникнути негативних наслідків у ситуації, коли держава, у якій знаходиться спадкове майно, встановлює деякі особливі правила для його  спадкування, виходячи з економічних, соціальних або політичних мотивів. Тому у ст. 15 цієї Конвенції проголошується неприпустимим усілякий несприятливий вплив на норми національних правових систем.

        Слід зазначити, що Гаазька конвенція 1989 р. піддавалася критиці з боку зарубіжних вчених. Так, P.North вважає, що ця конвенція не містить узгоджених норм, які передбачали б забезпечення сім'ї, тому що Конвенція зазнає впливу норм, які стосуються сімейного забезпечення, але без посилання на те, які норми МПрП повинні бути застосовані до них і без визначення сфери застосування певних комплексів норм забезпечення сім"і. Проте, на наш погляд, ця критика не є об'єктивною, тому що Конвенція вирішує питання щодо застосування права до спадкового майна, а не вирішує колізії сімейного права. Крім того, назва Конвенції повністю відповідає її змісту. Також слід зазначити, що багато юристів вважають Гаазьку конвенцію 1989 р. одним із досконалих правових актів у МПрП.

       Основна відмінна ознака Гаазької конвенції 1961 р. від Гаазької конвенції 1989 p., як вказує Г.Дмитрієва, сформульована у найменуванні документа. Очевидно, що поряд із правозастосувальними  розпорядженнями Конвенція не може не містити положень, що стосуються самих заповітів та їх правової природи. Так, відповідно до цих положень встановлюється пріоритет дії правових норм договірних держав (чинних або однятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого законодавства, ніж того, х вказано у ст. 1 Конвенції. Положення Конвенції застосовуються також  до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більше особами в одному документі (статті 3, 4 Конвенції).

         Застосування колізійних норм у цій Конвенції не залежить від вимог взаємності. Її положення застосовуються, якщо у правовідносинах, що вона регламентує, беруть участь особи, які не є громадянами держави- учасника  Конвенції. За цією Конвенцією будь-які розпорядження, якщо вони обмежують допустимі форми заповідальних розпоряджень на підставі віку  громадянства й інших особистих якостей заповідача, вважаються такими, що стосуються тільки питань форми (статті 5, 6).

        Статті 9-13 Гаазької конвенції 1961 р. містять положення, згідно з якими договірним державам пропонується зробити застереження до норм цієї Конвенції.

    Так, у ст. 10 Конвенції зазначається, що у разі наявності застереження договірні держави можуть не визнавати, крім виняткових обставин, заповідальні розпорядження, вчинені в усній формі одним з її громадян, який  не має іншого громадянства.

        Кожна договірна держава може обумовити за собою право не визнавати, в силу положень її законодавства, що стосуються цього питання, форм заповідальних розпоряджень, зроблених за кордоном, за умови виконання таких умов:

a) заповідальне розпорядження є дійсним щодо форми в силу закону, який застосовується виключно у зв'язку з місцем, де заповідач зробив своє розпорядження;

b) заповідач мав громадянство держави, яка робить застереження;

c)   заповідач був доміцилійований у зазначеній державі чи мав там своє звичайне місце проживання;

d) заповідач помер у іншій державі, ніж та, в якій він зробив своє розпорядження.

Це застереження діє тільки щодо власності, яка знаходиться в державі, що робить це застереження (ст. 11 Конвенції).

Стаття 12 Конвенції 1961 р. зазначає, що кожна договірна держава може передбачати за собою право не застосовувати Конвенцію до тих питань щодо заповітів, які згідно з її законодавством не належать до питань спадкування.

Крім двох вищенаведених конвенцій, норми, що регулюють процес встановлення відповідного права, містить і Гаазька конвенція про право, що застосовується до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності, і про його визнання від 1 липня 1985 р. Ця Конвенція має, мабуть, найбільше число різних специфічних деталей. Так, порядок, що міститься в ній щодо встановлення права, істотно відрізняється. від запропонованого вищерозглянутими документами. Вона уникає застосування колізійних прив'язок, що відомі за попередніми конвенціями (закон громадянства, закон місця постійного проживання та ін.), і рекомендує особі, яка передає майно, що успадковується (засновник - settlor), самійобрати право. Цій особі ставиться в обов'язок сформулювати мотиви свел: вибору в спеціально підготовленому акті (ст. 6). Якщо особа не вибрані право, то застосовуються розпорядження тієї правової системи, з як::-: спадкування довірчої власності найбільш тісно пов'язане. Для встановлення такої правової системи Конвенція пропонує вдатися до ряду формул, що вказують, до законодавства якої держави варто звернутися. Правда, ці формули відрізняються від наведених вище і постають так:

-   законодавство країни, на території якої діє довірчий власник манни, що успадковується (або група таких власників, об'єднаних у деяке корпоративне утворення (можливо, юридична особа);

-   законодавство країни - місця знаходження центру управління трастом, фондом (ст. 7).

Вищезазначені формули покликані вказати, нормами і розпорядженнями якої саме країни варто керуватися у правовідносинах між собоюособам, що беруть участь у процесі спадкування довірчої власності.

Гаазька конвенція щодо міжнародного управління майном померлих осіб від 2 жовтня 1973 р. і Вашингтонська конвенція щодо форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р. регламентують інші питання.

Перший із названих документів закріплює прагнення держав-учасників  заснувати міжнародний сертифікат, що встановлює особу чи коло осіб, допущених до управління рухомим майном померлого (ст. 1 Гаазької Конвенції 1973 p.). Такий сертифікат складається за визначеним у Конвенції зразком компетентним органом, як правило, судовою або адміністративною інстанцією, у державі - місці звичайного проживання померлого (статті 2, 6 зазначеної Конвенції).

Для визначення власника сертифіката і зазначення його повноважень компетентний орган застосовує своє національне право, за винятком такихвипадків, коли застосовується національне право тієї держави, громадянином якої був померлий:

1) якщо і держава місця проживання, і держава його громадянства зробили заяву, передбачену ст. ЗІ;

2) якщо держава його громадянства, але не держава його звичайного проживання, зробила заяву, передбачену ст. 31, і якщо померлий проживав у державі органу, який видав сертифікат не менше 5 років до смерті |ст. З Конвенції).

Договірна держава може заявити, що при визначенні власника сертифіката та зазначення його повноважень вона, не беручи до уваги вищезазначені норми ст. З, буде застосовувати своє національне право чи право держави, громадянином якої є померла особа відповідно до вибору, який вробила ця особа (ст. 4 Конвенції).

Процедура визнання сертифіката здійснюється шляхом простого оголошення. Можлива й інша форма визнання сертифіката, коли рішення приймає той самий компетентний орган. Акт визнання сертифіката дає його власнику право при простому пред'явленні вживати (так само як і домагатися вжиття) будь-яких захисних і термінових заходів щодо майна, що успадковується, з дня набрання чинності сертифікатом і протягом усієї процедури його визнання. Проте власник не має права вживати (домагатися вжиття) вищезазначених заходів після 60 днів, які йдуть за терміном вступу в силу сертифіката, якщо до цього часу він не розпочав процедуру визнання чи не визнання необхідних заходів щодо оголошення (статті її-11 Конвенції).