Що ж ми маємо розуміти під поняттям "правоохоронні органи", які саме функції їм притаманні і котрі з них безпосередньо виконують завдання по гарантуванню прав та інтересів неповнолітніх осіб?

У теорії права, як і в самому законодавстві України, відсутнє чітке визначення поняття "правоохоронні органи".

Одні науковці вважають, що цим поняттям охоплюються всі державні органи і громадські організації, хоча б у деякій мірі наділені правоохоронними функціями [120, с. 74-76]. Інші пропонують розглядати це поняття у широкому розумінні: це всі державні органи, які наділені певними повноваженнями в галузі контролю за додержанням законності і правопорядку) і вузькому розумінні: державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби із злочинністю і яким з цією метою надані повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу та перевиховання правопорушників - суд, органи юстиції, прокуратури, внутрішніх справ, безпеки [193, с. 53].

Хоча традиційно до правоохоронних органів відносять суд, органи прокуратури і міліції, ми все ж схиляємося до широкого розуміння поняття "правоохоронні органи". Так, правоохоронними органами є усі державні органи, громадські організації, посадові особи (наприклад, уповноважений ВРУ з прав людини), які у своїй діяльності покликані захищати або сприяти захисту прав та законних інтересів осіб. На нашу думку, в сфері захисту прав дитини, такими органами, окрім традиційно відомих, є спеціальні загально-освітні школи та професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх, центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, органи і служби у справах неповнолітніх, судові вихователі та інші органи та посадові особи, на яких покладено завдання по забезпеченню прав дитини і їх захисту.

Аналізуючи чинне законодавство України ми знаходимо наступне: правоохоронними названі такі державні органи, як органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи і установи виконання покарань, інші органи, які здійснюють правозастосовчі та правоохоронні функції (ч.1 ст. 2 Закону України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів"). А виходячи із змісту ст. 7 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" [64, с. 303], правоохоронними органами є підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Тобто ними є підрозділи органів внутрішніх справ, служби безпеки, відповідні оперативні підрозділи тощо. Із ст. 14 Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" [57, с. 110] випливає, що правоохоронними органами є прокуратура, Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України, а також податкові інспекції і слідчі.

Наведені законодавчі положення дозволяють лише визначити перелік правоохоронних органів, однак не дають достатніх підстав для чіткого визначення цього поняття.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, функцій відповідних правоохоронних органів, а також враховуючи те, що факультативною ознакою правоохоронного органу є його озброєність, поняття правоохоронного органу можна розуміти як державний, як правило озброєний орган, покликаний на виконання  таких основних функцій, як попередження і припинення правопорушень, захист прав та свобод громадян в усіх сферах суспільного життя, що діє в межах своєї компетенції, визначеної законом, потребує специфічного матеріально-технічного забезпечення, працівники яких наділені особливими, специфічними правами та обов'язками і мають підвищений правовий захист. Однак, зауважимо, що правоохоронна діяльність актуальна не лише у разі, коли порушено чиєсь право, тобто у випадку вчинення правопорушення, або притягнення до відповідальності, охорона права - це завдання не лише озброєних органів і тих органів, які в своїй компетенції мають право застосовувати відповідні заходи примусу.

Майже усі функції держави, як внутрішні, так зовнішні, певним чином спрямовані на зміцнення і вдосконалення загально соціальних гарантій прав людини та громадянина. Забезпечення реалізації та охорони прав і свобод особи здійснюється через більшість їх різноманітних функцій, включаючи нормотворчі у галузі правового статусу особи. Разом з тим гаран­тування прав і свобод не є провідним напрямом їх діяльності, а здійснюється переважно у зв'язку з використанням своїх загальних посадових владно управлінських повноважень. Осо­бливе місце в цій системі займають суд, прокуратура та інші правоохоронні органи, до яких належать і органи внутрішніх справ.

Сфера діяльності органів внутрішніх справ має складну структуру. Вона включає в себе певні групи суспільних відносин, що пов'язані з захистом особи та держави від злочинів й інших посягань, і містить забезпечення суспільного порядку та суспільної безпеки, захист об'єктів незалежно від форм власності; розкриття і розслідування злочинів; забезпечення дотримання правил перебування в Україні іноземців і осіб без громадянства; виправлення і перевиховання засуджених та ін. Хоча ці види суспільних відносин взаємопов'язані, вони не є ідентичними та характеризуються специфічними рисами та ознаками. Це в свою чергу визначає відмінність в основних видах діяльності органів внутрішніх справ (адміністративна, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконання покарання); різновиди складо­вих частин системи органів внутрішніх справ (міліція, органи попереднього слідства; державна протипожежна служба та ін.); розподіл компетенції між міліцейськими структурами (підрозділи охорони громадського порядку, по боротьбі з економічними злочинами, кримінального пошуку, державної автомобільної інспекції та ін.); різноманітність форм, методів їх роботи, заходів, що вживаються. Існуючі відмінності не впливають на загальну оцінку діяльності органів внутрішніх справ як правоохоронної. Правозахисна орієнтація більшості їх функцій закономірна й обумовлена вирішенням переважно охоронних завдань, а також стосовно прав та свобод людини і громадянина окремо. Це невипадково, оскільки основу прав та свобод становлять важливі для особи блага у економічному, політичному, духовному та особистому житті, а більшість злочинів і адміністративних правопорушень, з якими ведуть боротьбу органи внутрішніх справ, безпосередньо чи опосередковано зазіхають на ці блага [87, с. 126].

Проблема забезпечення реалізації, охорони і захисту прав, свобод та законних інтересів неповнолітніх на нинішньому етапі розбудови держави набула особливої актуальності. Конституцією України гарантується державний захист прав та свобод людини і громадянина. Для органів внутрішніх справ виконання цього положення Основного Закону є одним з головних завдань. У зв'язку з цим заслуговує на увагу ст. 5 Закону "Про міліцію"  від 20.12.1990 р. [60], де спеціально сформульовані вимоги про діяльність міліції щодо додержання прав громадян (відсутність упередженості, неухильне додержання закону; жодні надзвичайні обставини, а також вказівки посадових осіб не можуть розглядатися як підстава для порушення прав громадян; гуманне ставлення до особи; поважання гідності тощо) [106].

Якісне і ефективне виконання органами внутрішніх справ своїх завдань в даній сфері переважно визначається наявністю відповідної правової бази, тобто наявністю правового регулювання відповідної діяльності за допомогою законів або інших нормативних актів. При цьому, на думку С.Л. Лисенкова, правове регулювання має переслідувати такі цілі:

1. Визначення кола суспільних відносин, які підлягають забезпеченню з боку органів внутрішніх справ.

2. Чітке встановлення повноважень (прав і обов'язків) різноманітних служб органів внутрішніх справ і їх посадових осіб при здійсненні діяльності по забезпеченню реалізації прав і свобод громадян.

3. Закріплення видів і міри відповідальності працівників органів внутрішніх справ за невиконання або недобросовісне виконання тих чи інших повноважень по забезпеченню прав і свобод громадян. [126, с. 7-8].

Аналіз завдань і функцій, що виконуються різними підрозділами системи МВС України, свідчить, що в діяльності органів внутрішніх справ питання забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав, свобод та законних інтересів громадян займає особливе місце. Міліція - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права та свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави. Але особливої актуальності, в межах їхньої діяльності, набуває питання дотримання та охорони прав неповнолітніх, як однієї з найбільш специфічної категорії громадян України.

Особливо велика відповідальність у забезпеченні охорони та захисту прав і законних інтересів неповнолітніх покладається на органи попереднього слідства та органи виконання покарань у випадку притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності, застосування до них заходів виховного характеру та ін.

Відповідно до ст. 97 КК України звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру можуть бути застосовані до неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 КК. Примусові заходи виховного характеру застосовуються до неповнолітнього, який вчинив злочин, лише за умови, що цей злочин не становить великої суспільної небезпеки, а виправлення неповнолітнього можливе без застосування кримінального покарання.

Система заходів виховного характеру, про які йдеться у ст. 105 КК України, побудована за ознакою переходу від менш суворих до більш суворих. Таким найсуворішим примусовим заходом виховного характеру згідно з п. 5 ч. 2 ст. 105 КК є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. У даному випадку йдеться про тих неповнолітніх, які вийшли з-під контролю батьків чи осіб, що їх замінюють, не піддаються виховному впливу й не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру.

Перелік типу цих установ, умови перебування в них неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються: Законом України від 24 січня 1995 року "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", постановою Кабінету Міністрів України від 13.10.1993 р. зі змінами від 11.08,1995 р. № 646 "Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання" [166]. Такими установами є загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації. До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років включно, а до професійних училищ соціальної реабілітації - віком від 14 років.

Як видно, існують й інші державні відомчі органи, без яких є неможливою повноцінна діяльність у даній сфері, і які, в окремих випадках, також наділені повноваженнями правоохоронного змісту. Про це мова буде йтися в подальших підрозділах нашого дисертаційного дослідження.

Так, правоохоронні органи стосовно неповнолітніх виконують, переважно, функцію їх перевиховання та функцію попередження правопорушень серед підлітків. Однак законодавством на органи міліції покладені й інші повноваження стосовно реалізації прав та свобод неповнолітніх.

Так, виходячи із загального змісту ст. 2  Закону "Про міліцію" основними її завданнями є:

 - забезпечення особистої безпеки громадян (неповнолітніх), захист їх прав і законних інтересів;

- своєчасне запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням;

- швидке й повне розкриття злочинів;

охорона суспільного порядку та забезпечення суспільної безпеки: захист власності від протиправних посягань;