Ефективне забезпечення прав і свобод особи неможливе без відповідних передумов: загальних, якими виступає правова держава і громадянське суспільство, та спеціальних (юридичних, нормативних), якими є законодавчо закріплені права, свободи і обов'язки, що у своїй сукупності складають правовий статус особи і виступають як першочергова нормативна передумова їх реалізації, охорони і захисту.

Реалізація особою певних прав і свобод передбачає наявність у неї відповідно ряду обов'язків. Завдяки цьому в суспільстві досягається впорядкованість, узгодження інтересів різних суб'єктів. Стабільність і непорушність правового статусу мають дуже велике значення як для окремої особи, так і для суспільства в цілому.

Найважливішим чинником реального забезпечення прав і свобод особи, поряд з їх визнанням, дотриманням і повагою, виступає гарантування, яке здійснюється за допомогою специфічних засобів - гарантій, що надають всім елементам правового статусу особи реального змісту, завдяки яким стає можливим безперешкодне здійснення прав і свобод, їх охорона від можливих протиправних посягань і захист від незаконних порушень.

Гарантіями прав і свобод особи є встановлені законом юридичні, економічні, політичні та деякі інші засоби забезпечення їх реалізації, охорони і захисту, які ми будемо розглядати нижче. Держава, яка закріплює права і свободи особи в законодавстві, бере на себе певні зобов'язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпе­чення: надавати громадянам справжні можливості для практичної реалізації ними своїх прав і свобод; охороняти права і свободи особи від можливих протиправних посягань; захищати права і свободи особи у випадку їх незаконного порушення [27, с. 31-32].

Отже, головним аспектом реального існування і втілення у життя прав та свобод людини і громадянина є встановлені державою гарантії їх реалізації органами державної влади, зокрема, правоохоронними органами. Гарантії, будучи елементом правового статусу особи, є, свого роду, "двигуном", рушійною силою "машини", якою є правовий статус.

Створення механізму реалізації прав та свобод людини і громадянина потребує аналізу існуючих у державі гарантій їх забезпечення.

На думку деяких вчених, гарантії прав та свобод людини і громадянина - це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод людини [129, с. 41]. Поняття "гарантії" охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення.

Н.І.Матузов та А.В.Малько вважають, що гарантії являють собою соціально-політичне та юридичне явище, яке характеризує три моменти:

1) пізнавальний, який дозволяє розглядати предметні теоретичні знання про об'єкт їх впливу, отримати практичні знання про соціальну і правову політику держави;

2) ідеологічний, використовуваний політичною владою як засіб пропаганди демократичних ідей всередині країни та за її межами;

3) практичний, що визнається як інструмент гарантій юриспруденції та передумова задоволення соціальних благ особи [195, с. 275].

А.Ф.Нікітін визнає такі гарантії прав та свобод, як обов'язки держави захищати людину, створювати правові, соціальні і культурні умови для реалізації прав і свобод, діяльність міжнародних і державних організацій та із захисту прав людини [189, с. 76].

Гарантії прав та свобод людини і громадянина також можна визначити як систему соціально-економічних, політичних, організаційних і юридичних умов, за допомогою яких особа реалізує свої права і гарантовані законом інтереси [15, с. 32-34].

Так, головна практична цінність прав і свобод особи полягає в їх реальності, в ступені їх здійснення в практичному житті.

Велика теоретична і практична значущість гарантій прав і свобод особи вимагає, як зазначає С.Л.Лисенков, їх детального вивчення, аналізу можливих шляхів їх подальшого розвитку і удосконалення. Для того, щоб поняття гарантій прав і свобод особи в суспільстві розкрило сутність і особливості цього складного явища, в ньому повинні знайти відображення наступні ознаки: по-перше, це їх матеріальний зміст, тобто загальний прояв гарантій в реальному житті суспільства; по-друге, їх функціональне призначення, тобто ті завдання, які покликані виконати гарантії прав і свобод людини у сучасних умовах. [125, с. 21].

Дійсно, гарантії прав і свобод людини не можна розглядати ізольовано, у відриві і без врахування соціальних, політичних умов життя суспільства, без визначення конкретних інструментів, способів їх реалізації, які визначаються залежно від сфери їх здійснення.

В юридичній літературі традиційним є поділ гарантій на економічні (соціально-економічні), політичні і юридичні.

Досить вдалим, на наш погляд, є визначення юридичних гарантій,  запропоноване В.Ф.Погорілко та М.І.Сірим. Юридичні гарантії - це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В свою чергу юридичні за своїм призначенням гарантії можна поділити на дві основні групи; це - нормативно-правові, а також організаційно-правові гарантії [158, с. 40].

Нормативно-правові гарантії - це система норм, пов'язаних із створенням умов для реалізації прав та свобод особи. До них належать Конституція України, кодекси, закони і підзаконні акти, міжнародно-правові договори. Наприклад, сюди слід віднести конституційне право на життя (ст. 27 Конституції України), право знати свої права і обов'язки; право на необмеженість прав та свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України, і деякі інші. Тобто, нормативно-правові гарантії включають у себе сукупність правових норм, які передбачають засоби забезпечення реалізації прав і свобод особи, їх охорону і захист. Так, наприклад, гарантією права на життя є заборона участі неповнолітніх осіб у збройних конфліктах.

Організаційно-правові гарантії - це врегульована нормами права систематична організаторська діяльність державних суспільних інституцій, у сфері правотворчості, правореалізації та правоохорони з метою створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Систему організаційно-правових гарантій становить діяльність органів державної влади - Верховної Ради України (ст. ст. 85, 92 Конституції України); Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101); Президента України (ст. ст. 102-106); Конституційного Суду України (ст. 147-150); органів правосуддя (ст. 124-129); органів прокуратури (ст. 121); Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади (ст. 116); місцевих державних адміністрацій (ст. ст. 118-119); органів місцевого самоврядування (ст. ст. 143-144); політичних партій та громадських організацій [15, с. 32-33].

Деякі дослідники в окрему групу виділяють організаційні гарантії.

Організаційні гарантії - це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій у сфері організаційної діяльності при здійснення заходів процедурного, режимного, контрольного та іншого характеру з метою створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами [49, с. 112]. В їх зміст включаються визначення, прийняття і вирішення відповідними органами завдань економічної, соціальної та правової політики, державний і суспільних контроль, обробка інформації, організаційні процедури застосування засобів зв'язку та ін.

[195, с. 280, 282, 326].

На організаційному значенні застосування правових норм зосереджував увагу П.О. Недбайло. Він писав, що застосування правових норм полягає в активних діях по організації їх здійснення у правовідносинах, у застосуванні їх до конкретних фактів [146, с. 129].

В юридичній літературі також часто організаційну діяльність компетентних державних органів та громадських організації по забезпеченню реалізації вимог правових норм відносять до складу юридичних гарантій, оскільки ця діяльність має спеціальну організаційну діяльність, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних і спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина [158, с. 46-47]. На нашу думку вказана категорія організаційних гарантій є складовою організаційно-правових і не потребує окремого виділення, оскільки сюди включається не лише система державних органів як факт існування відповідного механізму захисту прав і свобод, а, перш за все, її діяльність, визначена законодавством компетенція відповідних органів державної влади, місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій, засобів масової інформації, посадових осіб, міжнародних правозахисних організацій.

Зазначені вище види гарантій захисту прав і свобод стосуються, звичайно, і неповнолітніх осіб, які потребують особливої уваги в процесі їх реалізації відповідними органами. Досить часто це стосується таких питань, як притягнення неповнолітнього до правової відповідальності, порядку та умов тримання його під вартою, застосування заходів виховного характеру, захист дітей, що проживають у неблагополучних сім'ях, їх експлуатації тощо.

Рівень розвитку свободи та демократії у суспільстві визначається не тільки формальним визнанням влади прав та свобод людини, включаючи офіційне приєднання до міжнародно-правових документів, що їх регламентують, але й багатьма іншими факторами. Одним з найважливіших серед них є наявність діючого, ефективного соціально-юридичного механізму реалізації прав та свобод, що містить гарантії їх забезпечення і захисту. У цьому механізмі вагоме місце, згідно з специфікою діяльності, займають правоохоронні органи, зокрема органи міліції, в  діяльності  яких гарантування прав і свобод людини і громадянина реалізується шляхом виконання нею своїх провідних функцій. При цьому необхідність гарантування суб'єктивних учасників правовідносин, інших суб'єктів права обумовлює та конкретизує завдання, що стоять перед міліцією.

Органи міліції покликані на виконання внутрішніх функцій держави, зокрема охоронної функції, сутністю якої є захист прав і свобод громадян, дотримання режиму законності та правопорядку та взагалі, забезпечення охорони всіх суспільних відносин, що встановлюються та регулюються правом.

Функції держави реалізуються у певних визначених формах. Основними формами здійснення даних функцій правоохоронними органами, в тому числі і органами міліції є: а) правореалізаційна (виконавча або правозастосовча), яка полягає у конкретизації та виконанні нормативно-правових актів, а також практичній діяльності правоохоронних структур щодо реалізації своїх повноважень; б) правоохоронна (судова), що являє собою діяльність органів та організацій держави щодо створення необхідних умов для дотримання законності у процесі виконання функцій держави, а також застосування певних форм юридичної відповідальності у випадку невиконання державних повноважень чи порушення прав і свобод особи у процесі їх реалізації [155, с. 16-17].

Однак чинне законодавство не містить визначення таких понять як "правоохоронні функції" і "правозастосовчі функції". Варто зауважити, що немає жодного державного органу, який би у своїй діяльності не застосовував би правові норми, тобто не виконував правозастосовчих функцій. А щодо правоохоронної функції, то як справедливо зауважують деякі правознавці, за логікою законодавчої техніки поняття "правоохоронні функції" мало б передбачатися у Законі України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" [55, с. 50], у ст. 2 якого міститься посилання на те, що правоохоронними можуть визнаватися інші органи, які здійснюють правоохоронні функції. Однак, при підготовці і прийнятті вказаного закону, як і інших законодавчих актів, цього зроблено не було [132, с. 24].