Кожна країна має право вводити та застосовувати заходи, необхідні для охорони публічного порядку, в тому числі шляхом обмеження зовнішнього товарообігу, але це має відбуватися без зловживань. У преамбулі ст. ХХ ГАТТ наводяться загальні умови використання права на охорону публічного порядку: заходи, що застосовуються, не мають бути дискримінаційними чи протекціоністськими, і водночас вони мають бути справді необхідними.

У ст. ХХ ГАТТ виділяється чотири випадки, в яких держава має право зробити протекціоністські кроки щодо захисту національного ринку, незважаючи на будь-які заборонні правила ГАТТ: захист суспільної моралі (ст. ХХ (а) ГАТТ), охорона життя та здоров'я людини, тварин та рослин (ст. ХХ (b) ГАТТ), додержання прав на інтелектуальну власність та захист прав споживачів (ст. ХХ (d) ГАТТ). Отже, йдеться про питання, що входять до поняття публічного порядку, як воно зазвичай розуміється внутрішнім правом. Охорона публічного порядку - одне із завдань будь-якої держави. Право на охорону, таким чином, забезпечується міжнародним правом багатосторонньої торгівлі, що витікає з традиції, закріпленої у двосторонніх угодах.

Між тим, ГАТТ не обмежується легалізацією дотримання внутрішніх обмежувальних заходів щодо міжнародної торгівлі, виходячи тільки з правомірних цілей. Сам по собі виняток на користь публічного порядку є дуже широким і може використовуватися зі зловживаннями. Правомірність мети забезпечення публічного порядку сама по собі є необхідною, але не достатньою підставою. Слід мати на увазі й наслідки заходів що застосовуються. Преамбула ст. ХХ ГАТТ передбачає дві загальні умови щодо наслідків внутрішніх обмежувальних дій. Однак обидві вони не стали предметом конкретизації.

Заходи з мотивів публічного порядку не мають застосовуватися як вільна та невиправдана дискримінація. Дискримінація може мати місце, але тільки до певної міри: до якої - щодо цього немає конкретних вказівок. Робочі групи ГАТТ, що розглядали виконання цієї вимоги, вважали, наприклад, виправданими обмеження імпорту тунця до США за мотивом, що вилов риби відбувається у водах, які є предметом спору; а також обмеження на імпорт автомобільних ресор через порушення американських патентів [185; Р. 610-611].

Відповідно до другої умови, національні заходи не мають бути прихованим обмеженням міжнародної торгівлі. По згаданих вище справах, робочі групи ГАТТ підрахували, що введені обмежувальні дії не були прихованим обмеженням торгівлі, бо здійснювалися публічно як заходи, що мають комерційну природу, і для того, щоб не допустити порушення місцевого закону.

Водночас у справі "США: норми бензину старих та нових марок" Апеляційний орган зробив висновок, що заходи американської влади були порушенням саме тих двох умов, що передбачені у преамбулі ст. ХХ ГАТТ. Було зазначено, що у даному разі можна було застосувати заходи менш обмежувального та дискримінаційного характеру, наприклад, запропонована кооперація з зацікавленими країнами-експортерами (Бразилією та Венесуелою).

Для того, щоб виняток на користь охорони публічного порядку відповідно до ст. ХХ ГАТТ був використаний, недостатньо виправдання застосовуваних обмежувальних заходів лише метою їх введення і відсутністю негативних наслідків. Також потрібно, і це головне, щоб заходи були вимушеними [185; Р. 616-617].

Доповідь від 22 квітня 1996 р. Апеляційного органу, схвалена 20 травня 1996 р. Органом врегулювання суперечок у справі "США: норми бензину старих та нових марок" містила таке тлумачення "необхідності": умова "необхідності" вважається виконаною, якщо не має будь-якої законної альтернативної обмежувальної дії або заходу, що містить "менше зло".

Крім того, умова "необхідності" обмежувальних дій з мотивів охорони публічного порядку має оцінюватися виходячи з характеру відповідної обмежувальної дії, а не залежно від внутрішнього законодавства держави. Такою була основна позиція у справі про обмеження США імпорту тунця з Мексики у 1991 р. та з ЄЕС - у 1994 р. В обох випадках (незважаючи на те, що доповіді не були затверджені Радою ГАТТ внаслідок вето США) було прийнято, що правила міжнародної торгівлі (у тому числі й ті, що стосуються обмежувальних дій) застосовуються тільки до імпортованої готової продукції, а не до процесів її виробництва або виготовлення даних товарів у країнах походження. Це суттєвий момент: якщо дозволити країнам-імпортерам нав'язувати експортерам продукції дотримання - чи то на стадії виробництва чи виготовлення - загальних внутрішніх правил країн-імпортерів, це означало б дозвіл країнам-імпортерам на свій розсуд, або майже на свій розсуд, створювати перешкоди міжнародній торгівлі, примушуючи інших дотримуватися своїх національних норм.

Значний був би ефект і в таких сферах, як екологія, санітарні правила, соціальна сфера. Справді, держави, в яких внутрішні норми мають вищий рівень захисту, могли б таким чином перешкоджати ввезенню іноземної продукції, виготовленої відповідно до норм, що поступаються внутрішнім нормам імпортерів. Це призвело б до ефекту екстериторіальної дії норм внутрішнього права країн-імпортерів. З точки зору юрисдикції, такий підхід суперечив би нормам міжнародного права: одна держава не вправі вимагати від іншої держави, щоб остання привела своє внутрішнє законодавство у відповідність до вимог першої. У справі по тунцю 1994 р. спеціальна група визнала, що такий підхід радикально підірвав би баланс прав та обов'язків, що склався в ГАТТ. Перехід до нової системи СОТ ні в чому не змінив цей підхід. Разом з тим, це не означає, що держави не можуть здійснювати свої повноваження з охорони публічного порядку за межами своєї території: ГАТТ визнає в цьому зв'язку міжнародну торгівлю товарами, виготовленими працею ув'язнених осіб. Міжнародне право, зі свого боку, визнає за державами право регулювати питання, що стосуються осіб, тварин або речей, що перебувають у міжнародному просторі, або навіть - у деяких випадках - на території третіх країн.

Отже, межа між міжнародним правом та внутрішнім правом при здійсненні багатосторонньої торгівлі не має залежати від самовільних дій держав. Цю межу можна визначити лише на основі належної угоди, а не на підставі фактів зловживань загальними винятками, що передбачені ст. ХХ ГАТТ і є до того ж дуже неконкретними.

Спеціальні винятки.

Важливо згадати, що ГАТТ-47 базується на принципі застосування виключно митно-тарифних засобів захисту національного ринку, але існує парадокс, за яким державам дозволено у разі фінансової необхідності застосовувати кількісні обмеження, що вважаються найбільш несприятливими за своїм впливом на міжнародну торгівлю. Отже, треба було забезпечити таке використання цих засобів, формально повністю заборонених (ст. ХІ ГАТТ), яке б не давало змоги зловживати ними.

ГАТТ на цей випадок містить відносно конкретні правила, які передбачають умови, за яких можна використовувати кількісні обмеження. Навіть у разі існування інших альтернативних заходів, уведення кількісних обмежень може бути визнане необхідним, але вони мають вводитися на недискримінаційній основі. Саме в цій відсутності селективності полягає головна характерна (і найбільш суперечлива) риса кількісних обмежень.

Упродовж багатьох років сторони ГАТТ послідовно укріплювали режим використання кількісних обмежень з тим, щоб повністю їх знищити. Саме ця обмежувальна інтерпретація підтримана Марракеською угодою в Домовленості про положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 р. щодо платіжного балансу [182; С. 23-26]. Це положення є частиною позитивного права в рамках ГАТТ-94 сьогодні (ст. І (с/ІІІ). Враховуючи це, члени СОТ, що бажають ввести контингентування імпорту внаслідок платіжного дисбалансу, зобов'язані дотримуватися певних умов, як по суті, так і по формі.

Відповідні норми ГАТТ зазначають низку фінансових та валютних обставин, розгляд та оцінка яких покладається на Міжнародний валютний фонд (МВФ). І якщо ці обставини мають місце, то кількісні обмеження можуть бути визнані необхідними, але лише тимчасово.

Як правило, введення кількісних обмежень на імпорт обґрунтовується необхідністю для учасника системи забезпечити свій "зовнішній фінансовий стан та рівновагу платіжного балансу" (п. 1 ст. ХІІ, ГАТТ).

Точніше, ГАТТ посилається на "грошові резерви", як на критерій ситуації зовнішньої фінансової кризи ( п. 2 (а) та 2 (а) (іі), ст. ХІІ ГАТТ). При цьому жоден із критеріїв, пов'язаних з валютною ситуацією, не конкретизований. У будь-яких випадках треба консультуватися з МВФ, який оцінює обставини, і його висновок у будь-якому разі підлягає прийняттю ГАТТ/СОТ (п. 2 ст. ХV ГАТТ). Таким чином, саме МВФ розглядає факти, збирає відповідні статистичні дані та надає їх до СОТ, однак при цьому він не підміняє собою СОТ, не він приймає рішення [185; Р. 464-469], тобто МВФ відіграє роль експерта-свідка.

Взагалі, кількісні обмеження на імпорт (або контингентування) "не мають перевищувати рівень, необхідний для виправлення ситуації валютної кризи (п. 2 (а) ст. ХІІ ГАТТ).

Домовленість передбачає, що кількісні обмеження можуть бути застосовані як останній засіб стабілізації, при якому держави зобов'язуються віддавати перевагу заходам, що якнайменше створюють перешкоди у торгівлі (наприклад, додаткові мита чи імпортні депозити), тобто заходам, заснованим на ціні (п. 2 Домовленості про положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року щодо платіжного балансу). І тільки якщо такі заходи будуть недостатніми для того, щоб протистояти критичній ситуації з платіжним балансом, тоді можуть вводитися кількісні обмеження (п. 3 Домовленості).

Додатковий та виключний характер контингентування імпорту у випадку порушення платіжного балансу - це логічне проявлення принципової позиції СОТ, спрямованої на запрограмоване скасування кількісних обмежень.

Умова необхідності кількісних обмежень пов'язується не тільки з тим, що такі заходи мають бути додатковими, а й враховує ступінь охоплення імпорту кількісними обмеженнями. У цьому разі обмеження можуть вводитися лише для регулювання загального рівня імпорту. Водночас члени СОТ, що застосовують кількісні обмеження, мають право, виключати зі сфери їх дії життєво необхідні товари або товари першої необхідності (п. 3 (b) ст. ХІІ ГАТТ та п. 4 Домовленості).

Кількісні обмеження на імпорт у разі порушення платіжного балансу вводяться лише на певний термін. Члени СОТ, що застосовують кількісні обмеження, повинні пом'якшувати їх з поліпшенням зовнішньої фінансової ситуації та скасовувати їх повністю, коли ситуація нормалізувалася (п. 2 (b) ст. ХІІ ГАТТ).

Тим не менше, такі заходи, якщо вони вже введенні, мають властивість подовжуватися. Наприклад, у 1939 р. у Франції було введено "валютний контроль", який формально скасували лише у 1990 р. До такого зловживання вдавалися досить часто, бо воно полегшувалося відсутністю встановлених меж часу, наданого державам у цьому праві. Тому зусилля ГАТТ/СОТ були спрямовані на те, щоб скасувати кількісні обмеження взагалі, що можна вважати досягнутим, якщо не звертати уваги на те, що країни, які розвиваються, користуються спеціальним режимом на основі ст. ХVІІІ ГАТТ. Тепер будь-який член СОТ, що вводить кількісні обмеження з причин порушення платіжного балансу (або при здійсненні важливих перетворень), зобов'язаний повідомити про це Генеральну раду СОТ (п. 9 Домовленості). Члени СОТ мають право вимагати розгляду питання у Комітеті з обмежень у зв'язку з платіжним балансом (п. 10 Домовленості). У складі Комітету присутні усі зацікавлені члени СОТ (п. 5 Домовленості). Член СОТ, що відкрив консультації у цьому Комітеті, повинен подати змістовний "основний документ" (п. 11 Домовленості). Саме на даній стадії і починаються консультації з МВФ. Увесь хід консультацій має відбуватися у повній секретності (зауваження до ст. ХІІ ГАТТ).