- не мають постійного місця проживання і засобів до життя;

- самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку.

Аналізуючи функції кримінальної міліції у справах неповнолітніх та притулків для неповнолітніх, можна виявити спільні для них повноваження.

1. Встановлюють причини самовільного залишення ними закладу освіти чи місця роботи, втечі з сім'ї тощо, сприяють усуненню причин, що сприяли цьому.

2. Вживають заходів для встановлення особи неповнолітнього та надсилають відомості про місце його перебування батькам (усиновителям) або опікунам (піклувальникам).

3. Порушують питання про застосування до батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників) заходів громадського впливу, притягнення їх до кримінальної, адміністративної чи цивільно-правової відповідальності.

4. Проводять виховні заходи по усуненню недоліків у поведінці неповнолітніх.

5. Сприяють у прийнятті рішення про створення належних умов для життєдіяльності неповнолітніх у сім'ї, закладах освіти, за місцем роботи тощо.

Однак, окрім спільного, в діяльності даних органів є дещо відмінне, що, на наш погляд, є суттєвою вадою в діяльності кримінальної міліції. Це відсутність невідкладної психологічної допомоги.

Як вже зазначалося, міліція є первинним органом, через який неповнолітні мають перший контакт з системою правосуддя. Цей контакт, як правило, пов'язаний з не найкращими обставинами у житті підлітка - з вчиненням ним правопорушенням. Неповнолітній, не залежно від ступеню гуманності відношення до нього працівників міліції, незалежно від того, в якості кого підліток зустрічається з системою правосуддя - як підозрюваний у вчиненні злочину чи як потерпілий від злочину -переживає відповідні емоційні, психічні напруження. Саме в такому стані часто неповнолітні дають показання під час дізнання та слідства.

У зв'язку з цим автор пропонує доповнити пункт 3 Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх та викласти останню його частину у такій редакції: "надає у необхідних випадках психологічну допомогу підліткам, які вчинили правопорушення або які стали жертвою протиправних посягань з боку інших осіб".

Реалізація даного положення є цілком можливою, оскільки, як вище зазначалося, органи внутрішніх справ своїй діяльності щодо захисту прав неповнолітніх тісно співпрацюють з іншими державами структурами та організаціями. Вважаємо за необхідне коротко зупинитися на цьому.

Зокрема, застосування примусових заходів виховного характеру правоохоронними органами щодо неповнолітніх правопорушників не можливі без діяльності відповідних установ, які безпосередньо створюють умови та застосовують методи такого виховання.

Такими закладами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, діяльність яких регулюється Постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 року № 859 "Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації" [167]. Відповідно до пункту 1 даного Постанови, це державні заклади освіти, до яких на підставі рішення суду направляються неповнолітні та малолітні у віці з 11 до 14 років, які вчинили правопорушення. Школи соціальної реабілітації створюються окремо для хлопців і дівчат.

Доставлення неповнолітніх до школи соціальної реабілітації здійснюється через приймальники-розподільники для неповнолітніх системи МВС.

Школа соціальної реабілітації має створити належні умови для життя, навчання та виховання підлітка, розвитку індивідуальних здібностей, забезпечити правове виховання та соціальний захист в умовах постійного педагогічного режиму.

Відповідно до пункту 1 даного Положення, особливості педагогічного режиму, умов виховання та утримання неповнолітніх у школі соціальної реабілітації визначаються:

- спеціальним режимом дня та системою навчальної та виховної роботи;

- постійним наглядом і педагогічним контролем за учнями;

- виключенням можливості вільного виходу учнів за межі території школи соціальної реабілітації без дозволу адміністрації.

Аналогічним за своїм призначення є такі державні заклади Міносвіти як професійні училища соціальної реабілітації, до якого направляються неповнолітні правопорушники віком від 14 років. Діяльність даної установи регулюється Положенням "Про професійне училище соціальної реабілітації", затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 року № 859.

Ці установи соціальної реабілітації неповнолітніх мають особливе призначення у порівнянні з іншими, звичайними загальноосвітніми школами та училищами, оскільки саме до спеціально-виховних установ, згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 21 "Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру" [168], направляються неповнолітні у випадку, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, що їх замінюють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру.

Отже, зазначені вище освітні заклади разом з відповідними структурними підрозділами правоохоронних органів вживають заходів щодо:

-      попередження правопорушень серед неповнолітніх;

-      забезпечення належних умов їх виховання та розвитку;

-      підвищення рівня правового виховання та правової культури;

-      створення умов для соціального захисту неповнолітніх.

Однак, на нашу думку, вадою в діяльності даних установ та органів є те, що законодавчо не визначено переліку суспільно-небезпечних діянь, за скоєння яких неповнолітні підлягає направленню до спеціально-виховного закладу. Як виходить з аналізу практики, то неповнолітній потрапляє туди після вчинення не одного, і навіть не двох злочинів. У зв'язку з цим можна говорити про те, що основна функція даних органів - це без сумніву попередження правопорушень серед неповнолітніх, не виконується належним чином. Адже безкарність неповнолітніх часто призводить до нових злочинів.

Якщо проаналізувати мету та завдання створення і функціонування даних спеціально-освітніх закладів та виправних і виховних установ, в яких неповнолітні відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, то цілком логічною виглядає ідея передати школи соціальної реабілітації у відання тим же органам, що здійснюють контроль за виконанням покарання.

Так, виходячи із змісту ст. 123 Кримінально-виконавчого кодексу України [21], виховна робота даних установ з особами, позбавленими волі, спрямована на:

-        формування в засуджених прагнення до заняття суспільно-корисною діяльністю;

-        сумлінного ставлення до праці;

-        підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня.

Ці напрямки виховного впливу є цілком аналогічними спеціально-освітнім закладам. Стаття 86 даного Кодексу вказує на органи та установи, які виконують вироки судів до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі - це органи Державного департаменту України з питань виконання покарань. Контроль за діяльністю загальноосвітніх закладів соціальної реабілітації здійснюють відповідні управління освіти, Міносвіти, відповідно до п. 7 Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації.

Враховуючи, що направлення неповнолітніх до даних закладів є результатом їх неправомірної поведінки, свого роду, різновидом покарання за скоєне правопорушення, і встановлення спеціального режиму в цих закладає є методом перевиховання неповнолітніх правопорушників - це першочергова мета діяльності даних установ, а отримання освіти і спеціальності - це необхідна, передбачена Конституцією України, реалізація права на освіту, то дані установи носять, перш за все, характер таких, що виконують міри покарання та перевиховання.

Регулювання питання освіти в умовах спеціального режиму міститься, зокрема, в пунктах 38 - 42 Додатку до Правил ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі [169, с. 79]. Так, в даних Правилах зазначається, що "кожний неповнолітній у віці обов'язкової шкільної освіти має право на отримання освіти…Неповнолітні, які є неграмотними або мають певні труднощі у навчанні, мають право на спеціальну освіту. …Кожний неповнолітній повинен мати право на отримання професійної освіти по спеціальностям, які можуть знадобитися для його майбутнього працевлаштування".

Отже, навчання і освіта в умовах спеціального режиму є необхідною складовою при застосуванні до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру чи покарання, але не сам процес їх перевиховання є складовою освіти. Тому логічно і правомірно віддати заклади соціальної реабілітації неповнолітніх під контроль органам, що здійснюють виконання покарань, а питання щодо освітянського життя неповнолітніх правопорушників, затвердження відповідних навчальних програм тощо, залишити під контролем Міносвіти. Тобто, слід здійснити перерозподіл повноважень з приводу контролю та нагляду за діяльністю спеціальних освітніх закладів реабілітації неповнолітніх.

Слід також взяти до уваги те, що нещодавно створений в Україні інститут судових вихователів, про який мова буде йтися нижче, що покликаний займатися виховною роботою з неповнолітніми, яким призначено покарання, не пов'язане з позбавленням волі або застосуванням примусових методів виховного характеру, є підзвітним перед органами МВС, які здійснюють виконання вироків.

На думку деяких дослідників в галузі прав неповнолітніх, було б корисним, якби Пленум Верховного Суду України узагальнив практику застосування такого заходу виховного характеру як направлення до школи соціальної реабілітації щодо дітей, котрі не досягли віку кримінальної відповідальності, та визначив напрями удосконалення судової практики з даних справ. Також пропонується створити спеціальні суди у справах неповнолітніх або ж у складі загальних судів запровадити посаду судді у справах неповнолітніх, як це і передбачено Законом України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" [141, с. 59-60].

В Україні досить новим, але, на наш погляд, перспективним, є створення інституту судових вихователів, які покликані здійснювати комплекс заходів по виконанню судових рішень не лише щодо неповнолітніх, але й їх батьків (усиновителів), опікунів (піклувальників).

Виходячи з змісту пункту 5 Положення про судових вихователів [162], (затвердженого наказом Голови Верховного суду України, Міністерства юстиції України, Міністерства освіти України від 15 листопада 1995 року № 478/63/7/5), можна визначити такі основні завдання інституту судових вихователів:

- участь у виконанні судових рішень по певних категоріях справ щодо неповнолітніх або їх батьків та осіб, що їх замінюють;

- усунення причин та умов, що сприяли вчиненню правопорушень та їх попередження;

- виховання належної правової культури;

- надання батькам та особам, що їх замінюють, допомоги у вихованні їх неповнолітніх дітей.

Законодавство, враховуючи деякі особливості виховної роботи з "тяжкими" неповнолітніми, встановлює спеціальні, і, на нашу думку, необхідні, вимоги щодо особи судового вихователя та порядку їх призначення на посаду. Так, судові вихователі є працівниками суду, призначаються на посаду і звільняються з посади начальником Головного управління юстиції в Криму, начальниками управлінь юстиції в областях, містах Києві і Севастополі.

Судовими вихователями можуть бути особи, які мають вищу юридичну, педагогічну чи психологічну освіту і досвід роботи з неповнолітніми. Судовий вихователь призначається судом у разі, коли