Заохочення як засіб вирішення кримінально-правового конфлікту здійснюється шляхом виключення, усунення або пом'якшення реального чи потенційного кримінально-правового обтяження за умов суспільно-схвальної позитивної поведінки особи. Функціональне призначення заохочення полягає в стимулюванні бажаної для суспільства поведінки особи у сфері кримінально- правового регулювання, а саме: а) спонукає до остаточного припинення злочинної діяльності під гарантії непритягнення особи до кримінальної відповідальності, якщо фактично вчинене нею діяння не містить складу іншого злочину (ст. 17, 31 КК); б) гарантує виключення кримінальної відповідальності при необхідній та уявній обороні, затриманні особи, що вчинила злочин, крайній необхідності, виконанні наказу або розпорядження, діяння, пов'язаному з ризиком, виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 36-43 КК); в) стимулює особу, котра вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, до позитивної посткримінальної поведінки під гарантування звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45-49 КК); г) пом'якшує кримінальне покарання (п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК) та при призначенні м'якшого покарання, ніж передбачено законом, коли обставини, передбачені п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК входять до сукупності пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 69 КК); д) надає шанс особі, якій призначене кримінальне покарання, враховуючи тяжкість злочину, особу можливість виправлення без відбування покарання з випробуванням, а щодо осіб, що відбувають покарання, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 75-81 КК); е) передбачає привілейовані обставини звільнення від кримінальної відповідальності й покарання з випробуванням для неповнолітніх, які вчинили злочини відповідної тяжкості, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки вони на момент вироку не потребують застосування покарання, або засуджені сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довели своє виправлення (ст. 97, 104, 105, 107 КК); ж) стимулює до позитивної посткримінальної поведінки в разі дотримання умов спеціальних приписів про звільнення особи від кримінальної відповідальності, що передбачені в Особливій частині КК.

Природно, що така величезна й різноманітна за соціальним змістом та правовими наслідками група заохочувальних норм потребує узагальнення, виявлення загальних властивостей та їх відбиття в теорії кримінального права, законотворенні та правоза- стосуванні. Власне узагальненням у кримінальному праві приділяється найбільше уваги у вигляді юридичних конструкцій. За підрахунками В. М. Кудрявцева, теоретично в кримінальному законодавстві існують 576 різноманітних юридичних конструкцій залежно від комбінації системоутворювальних ознак [40, с. 77]. А. Ф. Черданцев виділяє такі риси юридичних конструкцій: вони є ідеальною моделлю, слугують формою віддзеркалення дійсності; в цій якості є спрощеним, узагальненим відбиттям об'єкта; мають схожість з останнім лише на рівні суттєвих ознак, тобто схожі віддзеркаленому об'єкту, але не тотожні йому [41, с. 61].

Найбільш поширеною юридичною конструкцією в кримінальному законодавстві є склад злочину. Але в правничих дослідженнях неодноразово зверталась увага на розробку складу правомірної поведінки в кримінальному праві. Так, Ю. В. Баулін ще в 1991 р. зазначав, що вчинки, які виключають злочинність діяння, є одним із різновидів правомірної поведінки, тому, можливо, й доречно розглядати їхню структуру за допомогою такої категорії, як склад правомірної поведінки, яка виключає суспільну небезпечність і протиправність (злочинність) діяння. Елементами такого складу є суб'єкт і об'єкт поведінки, а також її суб'єктивна і об'єктивна сторони... , які у своїй системній єдності складають таку інтегративну, системоутворюючу якісну характеристику поведінки, як її суспільна корисність (соціальна прийнятність, допустимість) [42, с. 136].

Саме такий підхід знаходить значну підтримку науковців, які досліджують окремі різновиди правомірної поведінки в кримінальному праві. Проте не маєєдності в розумінні ієрархії структурних елементів складу, змісту та ознак зазначених системоутво- рювальних елементів правомірної поведінки.

Так, С. І. Дячук, досліджуючи виконання наказу чи розпорядження в кримінальному праві, виділяє суб'єкт правомірного діяння, суб'єктивну сторону, об'єкт і об'єктивну сторону як складові частини будь-якої промірної поведінки [21, с. 103-110]. Г. О. Усатий, котрий, досліджуючи кримінально-правовий компроміс, вважає їх різновидом заохочувальних норм у кримінальному законодавстві, навпаки, будує юридичний склад правомірного вчинку з об'єкта кримінально-правового компромісу, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони позитивної кримінально-правової поведінки [25, с. 37-40]. Ю. Мантуляк, виходячи з тези, що системний підхід є незамінним у пізнанні та конструюванні складних (складених) динамічних цілісностей, за допомогою якого забезпечується цілісне дослідження певного об'єкта на основі з'ясування структури та взаємозв'язку його складових елементів, доходить висновку про структурний аспект юридичного складу правомірного вчинку, який включає, принаймні, два рівні: перший, як традиційно вважається, утворюють об'єкт, суб'єкт, об'єктивна та суб'єктивна сторони юридичного складу правомірного вчинку, другий рівень складають "дрібніші" його компоненти [43, с. 37].

На нашу думку, немає потреби "винаходити велосипед" у розробці теорії складу правомірної поведінки, в той час як уже багато років теорія кримінального права, український законодавець, практика застосування кримінального законодавства успішно й ефективно^ використовують сталу юридичну конструкцію складу злочину. И не треба побоюватися закидів щодо механічного перенесення (запозичення) окремих положень вчення про склад злочину щойно виникаючої юридичної конструкції складу правомірної поведінки в кримінальному праві. З цього приводу є ґрунтовним зауваження В. М. Кудрявцева: ".ці основні елементи структури вчинку, виявлені правовими науками на базі протиправних актів, по суті справи відображають більш загальні властивості будь-якої поведінки і мають не тільки правовий, а й загальнопсихологічний зміст і значення" [45, с. 14]. В одному з перших підручників з кримінального права А. А. Піонтковський писав про обставини, що виключають злочинність, діяння можна розглядати як такі, що нібито є негативними (протилежними) елементами складу злочину., наявність котрих нейтралізує протиправний характер фактичних обставин, що відносяться до об'єктивного складу того чи іншого злочину [46, с. 153].

Дійсно, будь-яка правова поведінка (правомірна або неправомірна) як юридична конструкція, з точки зору зовнішньої оцінки і внутрішнього змісту, структурно має в усіх випадках вищезазначені загальні елементи.

По-перше, це об'єкт правомірної поведінки, що визначається спрямованістю її на суспільні відносини. На відміну від злочинної (неправомірної) поведінки, яка пошкоджує або знищує суспільні відносини, що охороняються кримінальним законодавством, правомірна поведінка зберігає, розвиває або поновлює порушені неправомірною поведінкою суспільні відносини. Так, усунення кримінальної відповідальності при необхідній та уявній обороні, затриманні особи, що вчинила злочин, крайній необхідності, виконанні наказу або розпорядження, діяння, пов'язаного з ризиком, виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 36-43 КК) спрямовані на збереження та розвиток суспільних відносин, що виникають у протидії злочинним проявам. З точки зору соціальної цінності зазначені суспільні відносини стимулюють прояв громадянами активної життєвої позиції. Вони свідчать про високу суспільну свідомість особи, більше того, вимагають від громадян при захисті "охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання" бути вкрай обачливою та не перевищити меж необхідної оборони. Добровільне використання свого права на необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, крайня необхідність та інше нерідко завдають фізичної та майнової шкоди, ставлять під загрозу завдання шкоди здоров'ю, життю. У зв'язку з цим адресатами заохочувальних норм, стимулюючих соціально-правову активність, як правило, є громадяни з високими особистими якостями - почуттями відповідальності, справедливістю, боргу. Ці норми закликані впливати на свідомість та волю суб'єктів таким чином, щоб останні прагнули без побоювання бути притягнутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов'язані з завданням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, базуючись при цьому на суб'єктивному праві, юридичному обов'язку або службовому повноваженні, підставою заохочення в даному випадку є специфічний правомірний вчинок.

По-друге, це об'єктивна сторона позитивної поведінки, яка проявляється зовні у вчиненні позитивного діяння (дії чи бездіяльності) та настання суспільно-корисних наслідків. Безпосередньо позитивне діяння вказується в диспозиції заохочувальної кримінально-правової норми. Так, ст. 45 КК передбачає активні дії винного у формі щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочину і повного відшкодування завданих нею збитків або усунення заподіяної шкоди; ст. 46 КК вказує в якості дій примирення з потерпілим та відшкодування завданих нею збитків або усунення заподіяної шкоди. Окрім того, в диспозиції заохочувальної норми може бути передбачена суспільнобажана бездіяльність. Так, у ст. 17 КК зазначено про остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця, у ч. 2 ст. 31 КК добровільною відмовою пособника визнається також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину. У формі бездіяльності може виглядати виконання обов'язкового наказу, наприклад ненадання допомоги при виконанні наказу [47, с. 153].

Суспільнокорисні наслідки позитивної поведінки знаходять свій прояв у конкретних результатах дій особи по відверненню загрози охоронюваним законом правам та інтересам особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільним інтересам та інтересам держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання (ч. 1 ст. 36 КК), затриманню особи, яка вчинила злочин, і доставлянню її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ч. ст. 38 КК); відшкодуванню, зменшенню чи усуненню заподіяної злочином шкоди невеликої тяжкості (ст. 45-46 КК). У якості суспільнокорисних наслідків також може бути самовикриття особи у вчиненні злочину та заява про участь у вчиненні цього злочину інших осіб, сприяння органам дізнання, до- судового слідства та суду в розкритті злочину. Зазначені правові результати прямо не вказуються в диспозиціях заохочувальних норм, але, безумовно, передбачаються як обов'язкові. Так, згідно ч. 4 ст. 307 КК "Особа, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги і вказала джерело їхнього придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконне їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання (ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 309 КК)"; згідно з