Заохочувальні норми включені в систему кримінального законодавства і разом із заборонними нормами закликані виконувати завдання правового забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Первинним модулем системи кримінального законодавства є окрема кримінально-правова норма, але, як правило, вона не в змозі врегулювати з необхідною повнотою і всебічністю ті чи інші суспільні відносини без взаємодії з іншими правовими нормами, спрямованими на врегулювання тих самих відносин. Система кримінально-правових норм, поєднаних між собою предметом регулювання, утворює правовий інститут. Такі інститути в теорії права називають предметними. С. С. Алексєєв вказує на п'ять ознак предметного інституту; 1) наявність деякої сукупності норм, що мають свою особисту структуру; 2) своєрідність юридичної конструкції даної сукупності норм; 3) зовнішнє відокремлення цієї групи; 4) забезпечення даною сукупністю норм самостійного регулятивного впливу на визначену ланку суспільних відносин; 5) галузева чистота норм [52, с. 133-135].

Кримінальне законодавство традиційно розглядається як система предметних правових інститутів, основні з яких поділяються на інститути Загальної частини та інституту Особливої частини; останні поділяються на більш конкретні інститути, котрі, в свою чергу, складаються з уже згаданих кримінально-правових норм [53, с. 43-44, 47-48]. Проте в юридичній літературі висловлені різні думки щодо кількості і змісту кримінально-правових інститутів. Найбільш узагальненим є поділ інститутів кримінального законодавства на інститути Загальної та Особливої частин КК. Так, Е. С. Тенчов визначає кримінально-правовий інститут як об'єктивно утворену в середині галузі сукупність юридичних норм, що регламентують відповідальність за посягання проти однорідної групи суспільних відносин (інститути Особливої частини) або визначають принципи, функціональне призначення, підстави та окремі сторони покладення на громадян позитивної чи ретроспективної відповідальності (інститути Загальної частини) [54, с. 60-61]. Іноді ставлять під сумнів доцільність такої класифікації та зазначають, що інститути Загальної та Особливої частин регулюють одні й ті самі відносини, тому навряд чи інститут Особливої частини спроможний самостійно і цілісно врегулювати будь-які відносини без участі інститутів Загальної частини, якщо останні регулюють частину цих відносин [55, с. 191]. У цьому напрямі розмірковує В. П. Коняхін, коли в структурі Загальної частини кримінального права відокремлює не інститути правових норм, а інститути правових приписів, котрі є частинами кримінально-правових норм [56, с. 168]. На нашу думку, остання точка зору мало прийнятна, оскільки ігнорує сталий поділ кримінально-правових норм, перші з яких регулюють загальні сторони, елементи, ознаки суспільних відносин, а другі регулюють конкретно визначені суспільні відносини та співвідносяться між собою як філософські категорії цілого і частини.

Н.  Ф. Кузнєцова вважає, що змістом кримінального законодавства є чотири інститути: "кримінальний закон", "злочин", "покарання", "звільнення від кримінальної відповідальності і покарання", які систематизовані в Загальній і Особливій частинах КК і поділяються на дрібніші інститути та норми, що до них входять [57, с. 3]. Ю. І. Ляпунов зазначає, що Загальну частину кримінального права складають чотири основних "інтегрованих" інститути: інститут злочину, інститут покарання, інститут кримінальної відповідальності, інститут примусових заходів кримінально-правового характеру [58, с. 13]. У цих поглядах заслуговує на увагу відхід від виключно предметного характеру інститутів кримінального законодавства. Інтегровані інститути мають "наскрізний" характер і регулюють суспільні відносини, що знаходяться в багатьох різновидах предметних інститутів. У юридичній літературі їх називають функціональними інститутами кримінального законодавства.

Розвиток і ускладнення системи сучасного кримінального законодавства полягає не лише в тому, що утворюються нові предметні інститути і кримінально-правові норми, а й у тому, що складаються функціональні інститути. Ю. С. Пудовочкін і С. С. Пірва- гідов, на наш погляд, слушно зазначають, що необхідність "наскрізної" регламентації окремих операцій у кримінальному регулюванні, що стосується багатьох різновидів відносин, які регламентовані предметними інститутами, проводить до формування в рамках галузі кримінального права функціональних інститутів. До них відносяться інститути кримінальної відповідальності неповнолітніх та військовослужбовців, кваліфікуючих і привілейованих ознак [53, с. 51].

Уявляється, що заохочувальні кримінально-правові норми також утворюють "наскрізний" функціональний інститут кримінального законодавства. Для кримінального права особливо цінна поведінка, яка в основі своїх збуджувальних мотивів має заохочувальні приписи. В цьому випадку суб'єкт передбачає суспіль- нокорисні результати свого діяння, знає позиції закону з цього питання. Як обґрунтовано вказує Ю. В. Баулін, правова норма, що впливає на інтереси суб'єкта, ставить перед ним визначені цілі й тим самим спроможна стимулювати позитивне відношення до вимог суспільства [27, с. 90]. "З погляду регулятивних властивостей кожен правовий інститут, - пише C. С. Алексєєв, - забезпечує самостійний регулятивний вплив на визначену ділянку відносин. Ця ознака - головна та виокремлює ті чи інші спільності норм в інститути права. Кожний правовий інститут відособлюється в правовій системі й за своїм інтелектуально-вольовим змістом. Регулюючи строго визначену ділянку суспільних відносин, правовий інститут відрізняється фактичною і юридичною однорідністю. Правовому інституту притаманна також і своєрідна юридична конструкція. Усе це (єдність регулятивних особливостей, інтелектуально-вольового і юридичного змісту) є ознаками, котрі свідчать про існування правового інституту як стійкої правової спільності" [52, с. 121-122].

Отже, системоутворюючою ознакою функціонального інституту заохочувальних кримінально-правових норм є особливий метод правового регулювання, що полягає в стимулюванні правомірної, суспільносхвальної поведінки особи в кримінальному праві. Він формує предметну однорідність інституту заохочувальних норм і визначає напрям розвитку цього інституту. Природно, що саме метод стимулювання правомірної, соціальносхваль- ної поведінки визначає наявність заохочувальних приписів у цілому ряді предметних інститутів Загальної частини: інституті функцій і принципів кримінального закону, інституті кримінальної відповідальності, інституті стадій вчинення злочину, інституті обставин, що виключають злочинність діяння, інституті призначення покарання, інституті звільнення від кримінальної відповідальності, інституті звільнення від кримінального покарання, а також предметних інститутів Особливої частини, що формуються на єдності родового об'єкту посягання, та збігається з відповідними розділами Особливої частини КК: інститут злочинів проти основ національної безпеки України; інститут злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина; інститут злочинів у сфері господарської діяльності;

інститут злочинів проти громадської безпеки; інститут злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту; інститут злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; інститут злочинів у сфері службової діяльності, інститут військових злочинів.

Виходячи з вищенаведених положень теорії права й враховуючи специфіку інститутів функціонального типу, на наш погляд, до ознак інституту заохочувальних кримінально-правових норм слід віднести: 1) наявність специфічного предмету й методу правового регулювання; 2) наявність блоків правових приписів; 3) правову своєрідність та функціональну спрямованість приписів; 4) особливість юридичної конструкції заохочувальних приписів.

Заохочувальні норми реалізуються в рамках своєрідних кримінально-правових відносин. Існування заохочувальних відносин, поряд з охоронними кримінально-правовими відносинами, котрі утворюють соціальноохоронну спрямованість кримінального права, є природним, тому що вони забезпечують виконання завдання Кримінального Кодексу України. Правий В. О. Єлеонсь- кий, який зазначає, що заохочувальні норми органічно вплітаються в тканину кримінально-правової матерії, утворюючи з іншими нормами цієї галузі права цілісну єдність, складне системне утворення, функціонування якого підкоряється вирішенню такого соціального завдання, як боротьба із злочинністю [29, с. 5].

У теорії кримінального права сталим є визначення кримінально-правових відносин як урегульованих кримінальним законом відносин між державою та особою, що вчинила злочин. Проте зазначене стосується тільки основних охоронних правовідносин. Заохочувальні правовідносини по відношенню до охоронних кримінально-правових відносин є вторинними, похідними. У часі вони можуть існувати тільки після виникнення основних правовідносин, які пов'язані з вчиненням злочину або суспільнонебезпечно- го діяння. За певних умов трансформують ці відносини в позитивну площину, породжуючи внаслідок соціальносхвальної поведінки особи, яка передбачена заохочувальними правовими приписами, право або обов'язок держави у вигляді уповноважених органів (судів), пом'якшити, звільнити чи взагалі виключити кримінально-правове обтяження.

Наявність своєрідного методу правового регулювання визначається виразною відмінністю стимулюючого методу від природно притаманного кримінальному праву, забороненого методу регулювання суспільних відносин. Під методом кримінально- правового регулювання більшість дослідників розуміють засоби, прийоми чи їх сукупності, що впливають на суспільні відносини з метою трансформації або збереження з використанням різноманітного правового інструментарію, передбаченого КК. У літературі склалася велика кількість поглядів на методи кримінально- правового регулювання. Ми підтримуємо тих дослідників, котрі вважають основними методами у сфері кримінально-правового регулювання примус (покарання) та стимулювання (заохочення). "Стимулюючі норми кримінального права, - слушно вказує В. О. Навроцький, - заохочують громадян до поведінки, бажаної для держави і суспільства. Одні з них містяться в статтях Загальної частини (норми, що усувають злочинність діяння, добровільну відмову, дієве каяття), інші - в статтях Особливої частини (норми про звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці) [51, с. 72].