Заохочення як метод правового регулювання значно відрізняється від примусу у вигляді кримінального покарання. Воно має принципово іншу інтелектуально-мотиваційну структуру. Суб'єкт заохочення на психологічному рівні сприймає правовий припис, він усвідомлює варіативність поведінки, яку надає йому законодавець, передбачає соціальні наслідки свого вибору та під впливом позитивності, соціальної схвальності чи вигідності обирає для себе варіант правомірної поведінки й, відповідно виключає, усуває або пом'якшує кримінальну відповідальність чи покарання. Так, при добровільній відмові від незакінченого злочину особа добровільно і остаточно припиняє своєю волею підготовку до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК). За наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання (передбачені п. 1, 2, 8, 9 ст. 66 КК) та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. З урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, м'якшого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин (ст. 69 КК).

Ще яскравішу відмінність мають заохочувальні приписи Особливої частини КК. їх особливість полягає в тому, що всі так звані спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК, є обов'язковими (імперативними) для суду, спеціальними з погляду законодавця та безумовними для особи, яка звільняється, заохочувальними кримінально-правовими приписами [41, с. 62-63]. На цю обставину як визначальну звертає увагу О. О. Дудоров, який відносно заохочувального припису, передбаченого ч. 4 ст. 212 КК, підкреслює, що в Особливій частині КК втілено підхід, згідно з яким норми, котрі покладають обов'язок заохочення, володіють більшою спонукальною силою, ніж норми, які лише уповноважують на заохочення. Стосовно злочинного ухилення від сплати податків такий підхід видається цілком виправданим, оскільки в цьому разі умови заохочення піддаються біль-менш чіткій формалізації. Норма про звільнення від кримінальної відповідальності за певних умов податного злочинця, застосування якої було б правом, а не обов'язком суду, що передбачало б останнім дискреційних повноважень, неминуче потягла б за собою різнобій у правозастосо- вній практиці і, як наслідок, порушення принципу рівності громадян перед законом [59, с. 492-493].

Майже не викликає зауважень, за винятком деяких приписів, віднесення до заохочувальних норм Загальної частини КК: добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17 КК) і добровільної відмови співучасників (ст. 31 КК), звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК), обставини, які пом'якшують покарання, а саме: з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності; виконання спеціального завдання із запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК (пп. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК), призначення м'якшого покарання, ніж передбачено законом у випадку сукупності вищезазначених пом'якшуючих обставин (ст. 69 КК), звільнення від покарання та його відбування (ч. 4 ст. 74 КК), звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85- 87 КК), зняття судимості (ст. 91 КК), звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх (ч. 1 ст. 97 КК), звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо неповнолітніх (ст. 104 КК), звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх (ст. 105 КК), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання щодо неповнолітніх (ст. 107 КК).

Раніше вже зверталася увага на спірне питання про віднесення до різновиду заохочувальних кримінально-правових норм обставин, що виключають злочинність діяння: необхідної оборони (ст. 36 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК), виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК). Вирішення питання про заохочувальний характер обставин, що виключають злочинність діяння, ґрунтується на різних позиціях названих дослідників щодо змісту заохочення в кримінальному законодавстві. Так, деякі дослідники визнають змістом заохочення усунення або пом'якшення кримінально-правового обтяження щодо особи, яка вчинює або вчинила злочин, застосоване уповноваженим державою спеціальним органом, при цьому акцент робиться на специфічній спрямованості заохочувальних норм у стимулюванні перевиховання і виправлення засуджених осіб [7, с. 52-53]. Природно, що за таких умов обставини, що виключають злочинність діяння, не є заохочувальними нормами з позиції цих учених. З нашої точки зору, звужувати застосування заохочення тільки до т. з. позитивної посткриміналь- ної поведінки особи, значить відверто збіднювати його зміст і соціальну цінність у кримінальному законодавстві. З точки зору соціальної цінності для суспільства й держави більш важливими є норми, які стимулюють прояв громадянами активної життєвої позиції по протидії злочинним проявам. Вони свідчать про високу суспільну свідомість особи, більше того, вимагають від громадян при захисті "охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання" бути вкрай обачливою та не перевищити меж необхідної оборони. Добровільне використання свого права на необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, крайня необхідність та інше нерідко завдають фізичної та майнової шкоди, ставлять під загрозу завдання шкоди здоров'ю, життю. У зв'язку з цим адресатами заохочувальних норм, стимулюючих соціально- правову активність, як правило, є громадяни з високими особистими якостями - почуттям справедливості та відповідальності.

Системоутворюючим фактором об'єднання різних приписів про звільнення від кримінальної відповідальності в єдину систему є їх соціально-правовий результат, яким є звільнення особи від кримінальної відповідальності як наслідок застосування судом тієї чи іншої підстави такого звільнення, передбаченого заохочувальним приписом, що міститься в останніх частинах відповідних статей Особливої частини КК. Заохочувальні норми Особливої частини КК існують у вигляді приписів, що знайшли поширене розуміння як спеціальні види звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Правовий інститут заохочувальних норм володіє такими якостями, як цілісність, відносна завершеність, що дозволяє йому своєрідно регулювати суспільні відносини. Функціональна спрямованість заохочення полягає в стимулюванні правомірної та суспільно-корисної поведінки особи у сфері кримінально-правового регулювання, а саме: а) остаточного припинення злочинної діяльності під гарантії не притягнення особи до кримінальної відповідальності, якщо фактично вчинене нею діяння не містить склад іншого злочину (ст. 17, 31 КК); б) завдання шкоди з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні, затриманні особи, що вчинила злочин, крайній необхідності, виконанні наказу або розпорядження, діяння, пов'язаного з ризиком, виконанні спеціального завдання щодо запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 36, 38, 39, 41, 42, 43 КК) як обставини, що виключають кримінальну відповідальність; в) щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочину, повного відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, примирення за потерпілим та інші дії особи, котра вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості під право або обов'язок суду звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45-49 КК); г) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди та інше як обставини, що пом'якшують кримінальне покарання (п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК), та право суду призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, коли обставини, передбачені п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК, входять до сукупності пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 69 КК); д) сумлінної поведінки і ставлення до праці, доведення свого виправлення засудженого, до якого може бути застосоване умовне засудження, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та інше, як обставини, що обумовлюють таке рішення (ст. 75-81 КК); е) щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки, сумлінної поведінки та ставлення до праці і навчання засудженого та коли засуджені довели своє виправлення як привілейовані обставини звільнення від кримінальної відповідальності й покарання з випробуванням для неповнолітніх, які вчинили злочини відповідної тяжкості (ст. 97, 104, 105, 107 КК); ж) спеціальної, комплексної позитивної посткриміналь- ної поведінки в разі дотримання умов спеціальних приписів під зобов'язання звільнити особу від кримінальної відповідальності у випадках, що передбачені в ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК.

Структура заохочувальної кримінально-правової норми, на наш погляд, є тричленною і складається з диспозиції, гіпотези та санкції. Не торкаючись усього комплексу питань щодо юридичної конструкції заохочувальних норм, зосередимось на питанні "заохочувальної санкції". У юридичній літературі це питання вирішується по-різному. Так, на існуванні "заохочувальних санкцій" заперечують Ф. Н. Фаткуллін, А. І. Тарханов та інші автори, але не проти застосування цього терміна в заохочувальній нормі Р. А. Сабітов, В. М. Кудрявцев та ін. Так, останній, аналізуючи стимулюючий аспект права, відзначає, що коли засоби заохочення прямо передбачені в правових нормах як фактичний і юридичний наслідок правомірної поведінки, то можна констатувати застосування заохочувальних санкцій [60, с. 236]. Термін "заохочувальна санкція" є правильним і єдино можливим у визначенні юридичних наслідків правомірної поведінки в кримінальному законодавстві. Ми повністю підтримуємо точку зору Ю. В. Бауліна, що реалізація кожної норми як проміжної цілі завжди має сприятливі чи несприятливі наслідки для тих суб'єктів, на яких розповсюджує свою дію норма права. Переважна ж частина вчинків з реалізації норм права тягне саме сприятливі правові наслідки. Якщо ж погодитися з тим, що санкція забезпечує державними засобами виконання диспозиції, то до переліку таких засобів слід включати й заохочувальні санкції [42, с. 114].