У той день, коли проходили вибори, кожен виборець особисто представляв свій листок з написаними іменами голові зборів. Той, у свою чергу, робив позначку біля імені того, хто подав листок. Після закінчення цієї процедури з'ясовувалося число поданих на підтримку того чи іншого кандидата голосів [126, с.18]. У розрахунок не приймалися імена, написані неясно чи на листках, що не були підписані їх подавцями. Після того, як підраховувалася кількість голосів, поданих за кожного кандидата, обраним вважався той, хто набрав голосів "більше половини наявного числа виборців" [126, с.18]. Якщо ж виявиться, що ніхто з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів, відбувалося наступне: ,...з осіб, за яких подано найбільше голосів, складається список кандидатів у подвійному числі проти осіб поданих до обрання, і потім проводиться нова подача голосів; причому виборці зобов'язуються пропонувати кандидатів, лише поміщених у списки, [126, с.18]. Якщо кандидати отримували рівну кількість голосів, то переможець визначався за допомогою жеребу.

Після цього голова складав список з обраних осіб і разом із прошнурованими і запечатаними листками і протоколами зборів представляв їх в розпорядчу думу. Вона ж для остаточної перевірки відсилала усі документи в депутатські збори. Винні в створенні безпорядків при здійсненні виборів каралися штрафом. Звичайно вибори, для яких скликалися збори міської громади повинні були закінчуватися протягом 15 днів. Продовження терміну міг дозволити тільки генерал-губернатор.

Збори виборних визнавалися дійсними тоді, коли на них були присутні 2/3 виборних того розряду обивателів, від якого цей вибір проводився. Вибори в зборах виборних теж проводилися за допомогою листків, але підписувати вони їх могли за своїм бажанням.

Розділ четвертий Положення про міське громадське управління в місті Одесі був присвячений правам і перевагам громадської міської служби. Особи, що займали визначені посади, користувалися чітко позначеними перевагами і пільгами, що закріплювалися ст.80 Положення. Особам, що займали в громадській міській службі яку-небудь посаду, привласнювалися класні чини. Після закінчення служби вони нагороджувалися похвальними грамотами, що давали їм право займати в міській громаді перше після членів магістрату місце. При цьому, купці III гільдії і міщани, які служили на таких посадах, що поділялися на класи, звільнялися від тілесних покарань тощо.

Наприкінці Положення визначалися класи посад, і фіксувався порядок утримання по посадах.

Порівнюючи Міські положення Петербурга і Москви з Положенням про міське громадське управління міста Одеси бачимо, що незважаючи на розходження загальних основних принципів Одеське положення в корені відрізняється від Петербурзького, а також багато в чому відрізняється від Московського, а деякі статті представляли особливу новизну. Міське положення Одеси розроблено з перспективою розвитку міського господарства, взаємовідносин його органів, росту чисельності населення і його майнового становища і стало зразком для розробки подібних актів для інших міст Російської імперії. Основною і головною відмінністю Одеського положення було те, що підвалина утворення громадського управління розглядалася по-новому. Так, по-новому розглядалося визначення учасників виборів, порядку проведення виборів, і взаємовідносин органів громадського управління. Ця новизна Положення мала істотне значення для збільшення кількості учасників виборів, демократизації самого процесу виборів.

Перша відмінність була в тому, що якщо уже відомі міські положення Петербурга і Москви поділяли міських обивателів, що мали право участі у виборах, на п'ять розрядів, то Положенням Одеси вони поділялися на три розряди [126, с.20]. До першого розряду входили власники нерухомої власності, не записані у число місцевих купців і міщан усіх звань і походження. Це говорило про те, що сюди включалися й іногородні купці, що володіли в Одесі нерухомістю, і як наслідок були зацікавлені в розвитку і благоустрої міста, а також відчисляли податки в міську скарбницю. До другого розряду відносилися купці, записані в гільдії по місту Одесі, незалежно від того володіли вони нерухомою власністю чи ні. Третій розряд складали міщани, положення яких також не залежало від володіння нерухомістю. Міським положенням Одеси його потомствені дворяни і ремісники не складали особливих розрядів, як це передбачалося міськими положеннями Петербурга і Москви. При розробці Положення Одеси було визнано, що поділяти домовласників на дворян і не дворян неправильно, з огляду на те, що завжди власники будинків були основою міської громади. Володіючи міською нерухомою власністю, вони являлись більш корінними жителями міста, ніж ті купці, що бували в Одесі по інтересах торгівлі чи промислів, а отже не цікавилися її громадським життям.

Доход бюджету Одеси складався в основному з податків на нерухомість, і всі турботи і повинності по розвитку міста несли також власники будинків, будучи корінними його жителями. При реконструкції міста, при зміні його господарської діяльності, недолік фінансів завжди поповнювався за рахунок власників нерухомості, тобто домовласників. З огляду на такий стан справ, у Міському положенні Одеси визнане право вибирати і бути обраним тільки з урахуванням володіння нерухомістю, не роблячи при цьому виключення до існуючого в державі становища відносно дворян потомствених і особистих [126, с.21]. Тут важливо також відзначити, що при вирішенні проблеми самоврядування в місті, Одеською думою неодноразово ставилося питання про розширення виборчих прав шляхом включення в число виборців платників квартирного податку [126, с.21]. Квартирний податок, що був поповненням міської скарбниці і відігравав значну роль у розвитку міста, був також базою для розширення виборчих прав для осіб, що сплачують його. Питання розширення виборчих прав ставилося при розробці Положення про місцеве самоврядування в Одесі 1863 року, а також при розгляді Положення про місцеве самоврядування міст Російської імперії 1870 року й особливо після реформи міського самоврядування. Найбільш розповсюдженою і часто визначальною підставою міського виборчого права було внесення податків у міську скарбницю. Основний упор у Положенні 1863 року для Одеси робився при визначенні права участі у виборах на власників будинків і нерухомості [126, с.22]. Однак, такий погляд на виборчу систему залишав частину високоосвіченої інтелігенції, що платила квартирний податок, але не володіла нерухомим майном, без права участі у виборах, а також бути обраними. Одеса, що займала в цей час третє місце по кількості населення (121335 жителів) після Петербурга і Москви була особливо зацікавлена в квартирному податку як з фінансової точки зору, так і з погляду розширення складу виборців. Дарування виборчих прав квартиронаймачам давало те, що люди освічені, присутні на виборчих зборах, паралізували би сваволю владних і багатих купців [130, с.223]. Докладно питання про квартирний податок був підняте міською думою в жовтні 1873 року, однак комісія, яка була створена для розгляду цього питання, так нічого і не зробила. І тільки через три роки одеський міський голова А. Новицький знову підняв питання про квартирний податок, що й було схвалено думою [131, с.109]. Підтримав також клопотання думи й одеський градоначальник В. Ліванов, який свої міркування щодо цього питання виклав у поданні Міністру внутрішніх справ 12 листопада 1877 року. Погоджуючись з висновками думи фінансового характеру, градоначальник вважав, що головний довід на користь податку укладається в можливості, шляхом обкладання квартиронаймачів податком, поповнити склад виборців освіченим елементом міського населення. У поданні відзначалося, що значна частина одеських домовласників, торговців, промисловців, у тому числі великих, не корінного походження, у той час коли велика частина корінного населення, що належать до освіченої частини одеського суспільства - викладачі навчальних закладів, медики, мирові судді, технічна інтелігенція, що не мала нерухомої власності, хоча й сплачувала квартирний податок, була позбавлена виборчих прав [132, с.3]. Однак жодне з клопотань думи не було задоволене, що призвело до повної невідповідності міського представництва, тому що право участі кожного платника податків у міському самоврядуванні повинне бути безперечним.

Якщо правове становище двох розрядів в громадському управлінні викликало багато спірних питань і вони отримали ряд пільг, то третій розряд - міщани, куди входили як місцеві купці так і міщани, що могли володіти нерухомою власністю, не викликав особливих суперечок. Слід відзначити, що не всі стани на той час були рівними. Так, один стан мав особливі повинності, від якого інші були звільнені, інший стан зобов'язаний було займати службові посади, звільнення від яких міг отримати лише через хворобу чи старість, у той час, коли інші стани могли від цього безперешкодно відмовитися. Кожний з станів мав свої інтереси в громадському житті міста, які він і намагалося захистити через своїх представників у думі. При виборах всіма станами перевага були б на стороні міщан, тому що вони на той час становили більшість у місті, а це могло привести до того, що дворяни, залишаючись у меншості, почали б ухилятися від виборів. Цим була б порушена мета уряду, який намагався ввести в громадське управління міста освічену частину міського населення.

20 березня 1862 року були затверджені зміни у складі Петербурзької загальної думи і знову затвердженої Московської думи. Відділення загальної думи перейменовані були в збори виборних, які не перетерпіли ніяких змін ні в правах і обов'язках, ні у своєму складі, а тільки одержали більшу самостійність[132, с.3].

Цими правилами загальна дума являла собою всю міську громаду в особі гласних, що призначалися на цю посаду виборними від усіх станів, з умовою, щоб вони залишалися в той же час і в званні виборних. Це дозволяло їм брати участь у нарадах як по справах загальноміським, коли вони були присутні на зборах виборних у загальній думі, так і брати участь у справах свого стану. Сам факт того, що до складу загальної думи були включені представники всіх станів, давав можливість врахування думок усіх станів при вирішенні питань громадського управління містом. Отже, при врахуванні думок, висловлених усіма станами, могли краще з'ясовуватися різні сторони питання, яке стосувалося справ міського господарства, що неможливо було зробити при розгляді справ кожним відділенням самостійно, де допускалася однобокість суджень. Новий устрій загальної думи, як вважав уряд, мав послужити підставою для зближення станів між собою. Що стосується Одеської загальної думи, то її проект цілком відповідав цьому положенню. І, незважаючи на те, що не вдалося домогтися розширення виборчих прав для платників квартирного податку, сам факт того, що в Одесі вперше була впроваджена трьохступенева система учасників виборів, було кроком вперед у порівнянні з тим, як вирішувалося це питання у Міських положеннях Петербурга і Москви.

Другою відмінністю Міського положення Одеси від міських положень Петербурга і Москви було те, що Одеська розпорядча дума була поставлена в більш самостійне становище, ніж думи Петербурга і Москви [133, с.49].