Доцільність акту правозастосування, як слушно зауважується окремими дослідниками, проявляється у закріпленні у ньому найбільш оптимального варіанта вирішення справи, що базується на законності і відповідає цілям правового регулювання [258, c. 116]. Аналіз висловлених у літературі позицій дозволяє констатувати, що справедливість, як оціночну категорію рішення з юридичної справи можна розглядати у двох аспектах: юридичному і соціальному. З юридичної точки зору розглядає справедливість правозастосовчого акту М.А. П'янов, характеризуючи її як міру відповідності рішення фактичним обставинам справи [259, c. 115]. Соціальний аспект справедливості підкреслює Л. Дрейслер, вказуючи, що вона проявляється у моральній обґрунтованості акту правозастосування [260, c. 69]. Розгляд вимоги справедливості у вказаних аспектах є цілком обґрунтованим. Якщо розглядати її тільки у юридичному аспекті, то вона фактично збігається з поняттям обґрунтованості рішення, хоча по своїй суті є більш об'ємним поняттям. Соціальний аспект справедливості дозволяє відобразити її зв'язок не тільки з правовими, але і моральними нормами, що з практичної точки зору є особливо важливим у вирішенні питань, які або не врегульовані законодавством, або коли на підставі діючих норм права допускається декілька альтернативних варіантів вирішення справи.

Разом із тим, досить суперечною є позиція М.А. П'янова стосовно того, що вимоги доцільності і справедливості "проявляють себе не у кожному акті застосування норм права, а тільки там, де застосовувані норми надають певний вибір, альтернативу у вирішенні юридичної справи" [261, c. 114]. Якщо дана теза, до певної міри, є вірною відносно вимоги доцільності, то стосовно вимоги справедливості М.А. П'янов проявляє непослідовність, так як із запропонованого ним визначення справедливості акту правозастосування, випливає її безумовний, обов'язковий характер для кожного акту.

Вказані вимоги базуються на принципах адміністративно-процесуальної діяльності і випливають з норм діючого законодавства України. Так, вимоги законності і обґрунтованості рішення зі скарги встановлюються п. 3.2 Інструкції про порядок розгляду звернень та особистого прийому громадян у Міністерстві юстиції України, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління від 18.03.2004 р. № 342/8941 у якому зазначається, що рішення, які приймаються за результатами розгляду звернення, мають бути мотивованими та ґрунтуватися на нормах чинного законодавства.

У Загальних правилах поведінки державного службовця від 23.10.2000 р. № 58 зазначається, що державний службовець при виконанні службових обов'язків повинен діяти на підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, а також укладеними і у встановленому порядку ратифікованими міжнародними договорами України, на засадах чесності, справедливості, відповідальності, відкритості і прозорості [262]. В Інструкції про порядок проведення ревізій та перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні від 03.10.1997 р. № 121 використовується поняття "право людини на справедливий та об'єктивний розгляд її справи" [263]. Подібні вимоги до рішень індивідуальних адміністративних справ, які приймаються органами виконавчої влади передбачені у законодавстві інших країн. Так, ст. 11 Адміністративно-процесуального кодексу (АПК) Польщі встановлює обов'язок органу виконавчої влади мотивувати прийняте рішення з адміністративної справи. Ст. 107 АПК визначає елементи, які необхідно включати у мотивувальну частину рішення: юридичне підґрунтя рішення і факти на яких воно базується. Згідно вказаної статті, у рішенні необхідно вказати конкретну норму права, на підставі якої воно приймається, а також встановлені факти та докази, мотиви ігнорування деяких доказових елементів, якщо таке мало місце [264, c. 328]. Болгарський Закон про адміністративну процедуру передбачає, що рішення органу виконавчої влади з адміністративної справи повинно бути обґрунтованим, тобто містити "практичні та правові міркування, якими пояснюється рішення". Крім того, рішення повинно включати інформацію про права та обов'язки учасників провадження, які випливають з даного акту, а також порядок його виконання [265]. У Законі про адміністративну процедуру Федеративної Республіки Німеччини у п. 1 № 39 "Обґрунтування адміністративного акта" відмічено, що "письмовий або письмово підтверджений адміністративний акт має бути письмово обґрунтований. В обґрунтуванні мають бути вказані основні фактичні і правові підстави, що спонукали орган влади прийняти таке рішення. Обґрунтування рішення за власним розсудом повинно також розкрити ті позиції, з яких виходив орган влади, приймаючи своє рішення" [266, c. 208].

Важливим елементом форми рішення зі скарги є його структура. В теорії права окремими вченим висловлювалася думка, що в структурі акту правозастосування необхідно виділяти такі частини - описову (констатуючу), мотивувальну, резолютивну [267, c. 460].

Однак, ряд науковців (С.С. Алексєєв, Ф.А. Григор'єв, А.П. Коренєв), вважають, що крім вказаних частин, у структурі акту правозастосування об'єктивно необхідним є існування і вступної частини, яка повинна містити найменування акту і органу, що його приймає, дату прийняття акту, вказівку на суб'єктів, яким адресований акт, а також застосовану норму права [268, c. 116]. Поділяючи необхідність існування вступної частини у правозастосовчому акті, зокрема у рішенні за скаргою, разом з тим потрібно висловити певні зауваження щодо "наповнення" даної частини. На нашу думку, не відповідає логічній структурі рішення вказівка у вступній частині на норму права, якою керувався уповноважений орган приймаючи дане рішення. Така інформація повинна міститися не у вступній, а у мотивувальній частині рішення.

Подібні вимоги щодо структури рішення зі скарги встановлюються і законодавством України. Однак, недоліком діючого законодавства є те, що такі вимоги визначаються у нормативних актах, які регламентують розгляд скарг тільки у окремих органах виконавчої влади, хоча дане питання потребує вирішення у Законі України "Про звернення громадян", а у подальшому - в Адміністративно-процедурному кодексі України.

Таким чином, рішення, що виноситься за результатом розгляду скарги повинно складатися зі вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частини. Така форма рішення є найбільш доцільною, так як дозволяє оцінити його законність та обґрунтованість.

У вступній частині рішення зазначається час його прийняття, найменування уповноваженого органу (посадової особи), який розглядав скаргу, повне найменування суб'єкта оскарження та інших осіб, які брали участь у розгляді скарги, відомості про предмет оскарження, дата прийняття скарги до розгляду.

Описова частина повинна містити перелік документів, які були взяті до уваги при розгляді скарги, стисле викладення вимог суб'єкта оскарження, узагальнений виклад пояснень інших учасників адміністративного провадження. Разом із тим, описова частина (як і інші частини рішення) не повинна мати зайвої деталізації, яка не має правового значення у даній справі.

Особливу увагу потрібно звернути на мотивувальну частину рішення. В монографіях присвячених дослідженню ефективності діючого законодавства, висловлюється думка, яку у повній мірі можна трансформувати на рішення по індивідуальній адміністративній справі: висока оцінка громадянами чинних законів створює сприятливі умови для свідомого дотримання нормативних приписів [269, c. 17]. Суб'єкт оскарження чи інша особа, яка знайомиться з рішенням, повинні мати чітку інформацію про всі підстави і мотиви саме такого варіанту вирішення справи. Тільки у такому випадку можна робити висновок про обґрунтованість рішення і розраховувати на його відповідне сприйняття суб'єктами, яким воно адресовано чи інтереси яких зачіпає. Виходячи з цього, у мотивувальній частині рішення мають бути наведені результати дослідження матеріалів скарги та докази, на яких ґрунтуються висновки посадової особи яка розглядала скаргу, посилання на конкретні статті та пункти законів України та інших нормативно-правових актів, якими обґрунтовано відповідь на скаргу.

Резолютивна частина рішення повинна містити висновок про задоволення чи часткове задоволення скарги або про відмову задоволення скарги. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про судове рішення" встановлюється важливе правило щодо резолютивної частини судового рішення: "резолютивна частина рішення ні за яких умов не повинна викладатися альтернативно (наприклад: стягнути з відповідача певну суму або в разі відсутності коштів на його рахунку - звернути стягнення на належне йому майно). …У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду" [270]. Подібне правило, на нашу думку, доцільно закріпити і стосовно резолютивної частини рішення, яке виносить орган виконавчої влади з адміністративної скарги. Вичерпні, чіткі і безумовні висновки по суті розглянутої скарги, є однією з гарантій належного виконання рішення з конкретної адміністративної справи. З метою запобігання виникнення неясності при виконанні рішення, у резолютивній частині необхідно зазначити точне і повне найменування суб'єкта звернення.

У рішенні повинна міститися інформація щодо можливості (не можливості) його подальшого оскарження, а також про порядок такого оскарження. У разі повного або часткового задоволення скарги, в рішенні даються вказівки органу, рішення якого скасовано повністю або у певній частині, про вчинення відповідних дій. Рішення по скарзі підписується посадовою особою, яка розглядала скаргу та скріплюється печаткою уповноваженого органу.

Як свідчать матеріали практики, у ряді випадків рішення зі скарг не відповідають вимогам щодо їх обґрунтованості, не завжди дотримуються вимоги щодо структури рішення. Так, у інформаційному листі Державної податкової адміністрації України щодо стану роботи з розгляду скарг (апеляцій) платників податків у податкових органах України відмічається, що рішення, які приймають вказані органи за результатом розгляду скарг, не завжди складаються з передбачених законодавством частин (вступної, описової, мотивувальної, резолютивної). В описовій частині рішення часто не вказується повний перелік документів, прийнятих до відома при розгляді скарги, дату прийняття скарги до розгляду. У мотивувальній частині рішення не завжди робилося посилання на конкретні статті і пункти законів України і інших нормативно-правових актів. У випадках відмови чи часткового задоволення скарги, не вказувалася можливість оскарження такого рішення у податковий орган вищого рівня чи у суд. Порушуючи вимоги ч. 9 п. 10 Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби, у рішеннях не завжди зазначався реєстраційний номер вихідної кореспонденції. До справ за скаргами не завжди долучалися копії поштових повідомлень про вручення поштових відправлень (рішень) платнику податків, що робило неможливим нарахування пені за невиконання податкових зобов'язань за рішенням [271, c. 36].

Важливого значення у процесі винесення рішення зі скарги, набуває вирішення питання про час з якого рішення набирає законної сили. У науці адміністративного права виділяють такі моменти набрання актом управління чинності: а) акт управління набирає чинності з часу його опублікування або підписання акта єдиноначального органу компетентною посадовою особою; б) акт управління набирає чинності з моменту, зазначеного у його тексті; в) в інших випадках - з моменту доведення його до виконавців [272].