• мета встановлення і підтримання (забезпечення особистої безпеки громадян, громадської безпеки, створення сприятливих умов для нормального функціонування організацій, праці та відпочинку громадян, повага до їх честі, людської гідності й суспільної моральності);
• засоби реґулювання суспільних відносин і охорона цінностей у сфері громадського порядку (норми права та інші соціальні норми неюридичного характеру - норми моралі, звичаї, мода, правила культури поведінки, релігійні норми);
• зміст громадського порядку (система суспільних відносин, що складаються в результаті дотримання і виконання соціальних норм);
• ґарантії міцності (демократизм суспільства, дотримання в ньому соціальної справедливості та свідомість громадян).

Проте в дійсності межі поняття громадського порядку (навіть у його широкому значенні) можуть бути істотно розширені внаслідок того, що наша держава і суспільство переживають один із складних періодів своєї історії, неґативними характеристиками якого є економічна криза, зростання злочинності (у тому числі більш організованої), неналежне забезпечення економічних і соціальних прав громадян та посадових осіб правоохоронних органів, певне нехтування духовно-моральними і правовими нормами. Саме за таких умов загальновизнане заідеологізоване поняття громадського порядку стає явно розмитим, знецінюється, і тому втрачається його сутнісне значення.

Слід також відмітити, що найважливішою соціально-правовою характеристикою громадського порядку є продовження розпочатих в Україні демократичних перетворень, підвищення рівня загальної та правової культури, правомірна поведінка громадян у громадських місцях і повсякденному житті, активна правоохоронна діяльність міліції, надання їй усілякої допомоги з боку об'єднань громадян і населення. Таку допомогу, зокрема, передбачено в положеннях ст.ст. 3, 6 Закону України "Про міліцію" [196], ст. ст. 25, 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" [197], більш предметно в правовому відношенні реґламентовано в положеннях Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" [218], які визначають правові й організаційні засади участі громадян в охороні громадського порядку, створення громадських формувань з охорони громадського порядку, їх завдання, права та обов'язки.

При цьому можна погодитися з думкою І.Б. Коліушка, який відзначає, що саме громадські організації в демократичних державах беруть активну участь у державному управлінні. Він також уважає за необхідне по-новому осмислити їх роль у процесі ухвалення політичних рішень починаючи від залучення до роботи в консультативно-дорадчих структурах органів державної влади над проектами нормативних актів і закінчуючи здійсненням контрольних функцій із боку громадських організацій [77, с. 17]. А функція громадського контролю за діяльністю державних органів є особливо актуальною в теперішній час, про що свідчить прийняття Закону України "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави".

Уявляється, що вся логіка наведених вище роздумів дозволяє зробити висновок про те, що громадський порядок як соціально-правова категорія охоплює велике коло різновидів реально існуючих відносин, що складаються в процесі забезпечення життєдіяльності та громадського спокою.

Оскільки право реґулює не всі, а тільки суспільно значущі відносини, охороняє певні цінності держави, слід визнати істотно застарілим поняття громадського порядку як об'єкта правоохоронної діяльності міліції. Очевидно, щоб стати об'єктом правоохоронної діяльності, суспільні відносини повинні бути впорядковані, а для цього одержати відповідну правову реґламентацію, стати правовідносинами. На це ще за радянських часів указував І.С. Самощенко, відзначаючи, що до змісту правопорядку входять не всі суспільні відносини, а лише вреґульовані правом і такі, які відповідають його вимогам. Моральні, внутрішньоапаратні та деякі інші суспільні відносини він не охоплює [227, с. 375]. Тому в сучасних умовах вимагає уточнення як об'єкта правоохоронної діяльності міліції громадської безпеки поняття правопорядку, а також співвідношення його з громадським порядком, громадською та особистою безпекою.

Більшість учених-правознавців радянського періоду визначають правопорядок як одну із складових частин громадського порядку, що реґламентується правовими нормами як певний стан реґульованих правом суспільних відносин [247, с. 379; 248, с. 371].

Дещо інакше розглядає правопорядок В.В. Лазарєв. На його погляд, правопорядок - це не тільки проста сукупність правових відносин, але й певна якість із їх внутрішньою єдністю та узгодженістю. На обґрунтовування своєї думки В.В. Лазарєв ототожнює правопорядок із реалізованою законністю [219, с. 476]. З наведеного виходить, що стабільність і непорушність правопорядку, його міцність забезпечуються не формальною, а реальною законністю. У свою чергу, правопорядок зумовлює зміст усієї правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності компетентних державних органів.

Правопорядок передбачає закріплення дійсно демократичного правового статусу особи, наявність дієвої системи ґарантій захисту її від будь-якого свавілля. Разом із тим, цей порядок неможливий без суворого і неухильного виконання кожним пересічним громадянином своїх обов'язків, які закріплені нормами різних галузей права. Як справедливо відзначають A.M. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.П. Пастухов, В.А. Сумін, О.Д. Тихомиров, уреґульованість і порядок досягаються в результаті реалізації вимог права в поведінці різних суб'єктів відносин, як у взаємостосунках держави з окремими громадянами, громадян між собою, так і у взаємостосунках державних органів і громадських організацій. Сам процес організації певного порядку в суспільних відносинах здійснюється на основі права та є характерною ознакою державної влади. На їх думку, правовий порядок - це реальний порядок, який установлюється й охороняється державою (спеціально уповноваженими органами) та в здійсненні якого заінтересована перш за все держава як апарат влади [80, с. 157].

У формуванні правового порядку беруть участь усі елементи механізму правового реґулювання суспільних відносин: норми права, правовідносини, правозастосовчі акти й акти тлумачення права. Зрозуміло, що передумовою правопорядку є норми права, які створюють його ідеальну модель. Але, як справедливо відзначають учені, розкіш будувати правопорядок на основі ідеальних моделей може дозволити собі лише держава, яка володіє великими фінансовими й організаційними ресурсами, давніми традиціями виховання культури правослухняності, формування відповідно до вимог кадрового складу правоохоронних органів [112, с. 219]. На це також спрямовані положення відомчих нормативних актів МВС України з питань щодо вдосконалення роботи з кадрами, створення позитивного іміджу працівника міліції та підвищення авторитету органів внутрішніх справ серед населення. У свою чергу, перехід від передбачуваного законодавцем ідеального правопорядку до встановлення конкретної можливої або належної поведінки забезпечують правовідносини, а права та обов'язки їх учасників реалізуються в правозастосовчих актах, що є умовою правопорядку.

Таким чином, правопорядок становить реальну основу сучасного цивілізованого життя суспільства, а якість і ступінь правовпорядкованості суспільного життя багато в чому визначає і життєздатність як усього суспільного організму, так і його окремих індивідів. Більше того, в умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях органів усіх гілок влади, активізується діяльність різного роду громадських і приватних організацій, реально ґарантується вільний розвиток людини, максимально задовольняються її матеріальні та духовні потреби.

Отже, ми розглянули декілька визначень громадського порядку та правопорядку. Проте не слід убачати в цій множинності понять непослідовність і логічну суперечність. Адже об'єктивне, достатньо повне визначення поняття, що розкриває його зміст, можливе як певний підсумок дослідження [122, с. 5] об'єктів правоохоронної діяльності міліції, яким виступає правовий порядок.

Повага до існуючого правопорядку має ґрунтуватися на переконанні громадян у тому, що все відбувається відповідно до норм права, тобто йдеться про леґітимність правопорядку. Ось чому головна роль і призначення держави, її правоохоронних органів полягають у тому, щоб забезпечити правопорядок на основі законів, які приймаються, належним чином його формалізувати, не допустити свавілля (зловживання правами), рішуче припиняти злочинні й інші неґативні посягання на правопорядок. У зв'язку з цим слід погодитися з думкою К.С. Бєльського про те, що історично сама держава виникає з необхідності створити в суспільстві такий порядок, щоб життя людей проходило в умовах безпеки та добробуту, без ексцесів і в гармонії держави з особою [32, с. 16].

На нашу думку, у сучасних умовах під правопорядком як об'єктом правоохоронної діяльності слід розуміти систему чітко нормованих правом правил поведінки, забезпечення дотримання яких покладається на певні органи під загрозою відповідальності за їх порушення. Крім того, правопорядок відіграє важливу роль у функціонуванні механізму адміністративно-правового реґулювання діяльності міліції громадської безпеки.

І, незважаючи на те, що згідно зі статтею 2 Закону України "Про міліцію" до основних завдань міліції відносяться охорона й забезпечення громадського порядку, видається, що більш правильної позиції стосовно його охорони дотримується Ю.П. Битяк. Адміністративна діяльність міліції, яка здійснюється підрозділами блоку громадської безпеки, на його думку, реґламентується нормами адміністративного права і полягає в організації та практичному здійсненні заходів щодо охорони саме правопорядку [8, с. 479-480].

Висловлене підтверджується і низкою положень міжнародних нормативних актів, що реґламентують поведінку посадових осіб у підтриманні правопорядку [158, с. 166-169], визначають основні принципи застосування сили й вогнепальної зброї посадовцями з підтримання правопорядку [158, с. 170-174], та інших.

Беручи до уваги вищевідзначені змістові відмінності, було б явно помилковим стояти на позиції поглинання правопорядку громадським порядком. Дещо уточнене поняття правопорядку, природно, не заперечує організації порядку суспільного, який не повинен сьогодні розглядатися як об'єкт правоохоронної діяльності підрозділів міліції громадської безпеки. Останні як державні правоохоронні структури повинні охороняти те, що чітко реґламентовано правом. Адже мораль змінюється і в різних верств суспільства неоднакова, звичаї різні, традиції напрацьовуються з часом. До того ж зазначені соціальні норми, на відміну від правових, мають свої реґулятори та санкції. Державне управління може враховувати й використовувати їх через систему виховання, освіти, культури. Це є особливо злободенним в умовах формування нових суспільних відносин.

Певні особливості матиме діяльність щодо забезпечення правопорядку підрозділами місцевої міліції, створення якої передбачено відповідним указом Президента України та сьогодні вже законодавчо закріплено. Функціонування такої міліції повинне реґламентуватися не тільки законодавчими актами, але й нормами актів органів місцевого самоврядування, і спрямовуватися на захист життя, здоров'я, прав і свобод людини й громадянина, охорону власності, навколишнього природного середовища і порядку на території відповідної громади. Безумовно, це передбачає подальший розвиток права місцевого самоврядування в частині визначення компетенції та змісту діяльності місцевої міліції як з охорони правопорядку, установленого порядку місцевого самоврядування, так і з підтримання порядку громадського в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.