- договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);

 - договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда, житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);

 - договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

 - договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково технічної продукції);

 - договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

 - договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю)[14].

 Привертає увагу та обставина, що при характеристиці перерахованих груп договорів та вказівці на їх різновиди спадковий договір практично не згадується. На нашу думку, причина такого підходу не тільки в тому, що на момент формування основних положень такої класифікації спадковий договір ще був передбачений цивільним законодавством, але й у тім, що визначення його цільового призначення пов'язане із значними труднощами.

 На перший погляд, це договір про передачу майна у власність.

 Однак, проти такого висновку свідчить та обставина, що відчужувач не передає майно, а воно переходить до набувача після смерті відчужувача. Іншими словами, тут має місце своєрідне "здвоєння" мети: якщо відчужувач має намір зобов'язати набувача до вчинення певних дій, то набувач має метою отримати право власності на майно відчужувача після смерті останнього. При цьому характер намірів сторін відрізняється від того, що має місце, наприклад, при купівлі-продажу. У останньому випадку продавець має намір передати право власності покупцеві, отримавши від останнього відповідну плату, а покупець бажає отримати право власності на річ, сплативши за це покупну вартість. Наміри сторін договору купівлі-продажу спрямовані назустріч одне одному.

 Натомість у спадковому договорі наміри сторін мають співпасти, насамперед, стосовно тих дій, які має виконати набувач. Що ж стосується виникнення права власності на майно відчужувача, то намір передати його у відчужувача є, але перехід права власності визначається не тільки наміром сторін, а й пов'язується законом з настанням події - смертю відчужувача. При цьому фактом смерті відчужувача спадковий договір припиняється, однак натомість виникає право власності набувача на майно відчужувача

 Таким чином, спадковий договір не належить до жодної із вказаних груп договорів, а є за своєю сутністю "нетиповим договором" цивільного права.

 На існування таких договорів вже зверталася увага в цивілістичній літературі, де нетипові договори виділялися за ознаками особливого характеру вираження волі, комплексності елементів різних правовідносин, ретроспективний характер виникнення правовідносин, невідповідність звичайному розумінню договірних відносин цивільного права тощо[15].

 За вказаними ознаками, властивими і спадковому договору він може бути віднесеним до нетипових договорів цивільного права[16].

 Однак і таке уточнення ще не дає можливості визначити місце спадкового договору у загальній системі контрактів цивільного права України.

 Оскільки договори пов'язані з категорією зобов'язання, це зумовлює необхідність хоча б короткої характеристики поняття та сутності зобов'язань.

 Зобов´язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх.

 До визначальних ознак зобов´язальних правовідносин можна віднести таке:

 1) сторонами зобов´язання є конкретно визначені особи: кредитор - особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) - особа, яка несе обов´язок, відповідний праву вимоги кредитора. Цим зобов´язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть не конкретне коло зобов´язаних осіб, а "усі й кожен";

 2) об´єктами зобов´язальних правовідносин можуть бути дії, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, в той час як об´єктами речових правовідносин є речі;

3) здійснення суб´єктивного права кредитора у зобов´язальних правовідносинах можливе тільки у разі здійснення боржником дій, що складають його обов´язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб´єктивні права самостійно, не звертаючись по допомогу до інших осіб;

 4) зобов´язання опосередковують динаміку цивільного обігу. Речові права - це його статика;

 З урахуванням названих ознак зобов´язань, можна дати таке їхнє визначення:

 Зобов´язання у цивілістичній літературі найчастіше визначають як цивільні правовідносини (або "закріплені цивільним законом суспільні відносини"), пов'язані з переміщенням майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор), має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від інших дій.

 Практично так само виглядає і легальне визначення зобов'язання, котре міститься у ст. 509 ЦК України. Згідно цій нормі зобов´язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов´язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов´язку.

 ЦК не лише дає загальне визначення зобов'язання, але й визначає його засади[17]. Зокрема, ст. 511 ЦК України встановлює, що зобов´язання не створює обов´язку для третьої особи. Таке положення закону слідує з того, що встановлення обов´язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов'язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають ґрунтуватися зобов'язання. Разом з тим, у випадках, встановлених договором, зобов´язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Це можливе, наприклад, у випадку укладення договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК України).

 Класифікація зобов´язань проводиться за різними критеріями.

 Розглянемо найбільш важливі класифікації зобов´язань з тих, що мають значення для даного дисертаційного дослідження.

 1) За співвідношенням прав і обов´язків зобов´язання поділяють на односторонні і взаємні (зустрічні або синалагматичні).

 В односторонніх зобов´язаннях у однієї сторони є тільки права, у іншої - тільки обов´язки.

 У взаємних (зустрічних) зобов´язаннях кожен із учасників такого зобов´язання має як права, так і обов´язки. Кожна з сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Взаємні (зустрічні) зобов´язання, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно (якщо інше не передбачене законом, договором і не випливає із сутності зобов´язання).

 2) У залежності від характеру правового зв´язку між учасниками зобов´язання, воно може бути простим або складним.

 Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов´язку, то зобов´язання вважається простим.

 Якщо прав і обов´язків у сторін зобов´язання декілька, воно є складним.

 Так, зобов´язання, що виникли з договору дарування, прості, а з договору купівлі-продажу - можуть бути як простими, так і складними.

 3) У залежності від значення зобов'язання для його сторін розрізняють головні (основні) і додаткові (акцесорні) зобов´язання.

 Головні (основні) зобов´язання можуть існувати самостійно без додаткового зобов´язання (наприклад, спадковий договір).

 Додаткові (акцесорні) зобов´язання виникають тільки за наявності головного (основного) зобов´язання і нерозривно пов´язані з ним (наприклад, порука). Додаткові зобов´язання завжди слідують долі головного зобов´язання і автоматично припиняються разом з ним.

 4) В залежності від пов´язаності зобов´язань з особистістю їх учасників, можна розмежувати зобов´язання особистого характеру і зобов´язання неперсоніфіковані.

 Особливістю зобов´язання особистого характеру є необхідність виконання дій, що є його об'єктом, особисто учасником. У таких зобов´язаннях неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, що є їхнім учасником. Так, при відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров´ю фізичної особи, кредитором може бути тільки потерпілий.

 Неперсоніфіковані зобов´язання не пов´язані з особистістю боржника або кредитора. Тому в них можлива передача прав і обов´язків у порядку правонаступництва, заміна осіб у зобов´язанні тощо.

 5) З точки зору визначеності змісту зобов´язання розрізняють зобов´язання з певним обсягом вимог і зобов´язання з невизначеним змістом.

 У зобов´язаннях з певним обсягом вимог точно відомо, виконання яких обов´язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника. Такими є переважна більшість зобов´язань.

У зобов´язаннях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних), обсяг прав і обов´язків встановлюється тільки в загальному вигляді. Конкретні суми, послуги тощо визначаються вже під час виконання зобов´язання. Наприклад, до алеаторних відносяться зобов´язання, що виникають із договору довічного утримання. Тут відомо тільки те, що набувач будинку приймає на себе обов´язок утримувати власника будинку до його смерті. Однак у що це виллється, сторони не знають і не можуть знати. До цього ж виду зобов´язань можуть бути віднесені зобов´язання із заподіяння шкоди здоров´ю. У цьому випадку відомий розмір щомісячних платежів в рахунок компенсації втраченого потерпілим заробітку, але кінцева сума, як і розмір додаткової компенсації витрат на лікування, заздалегідь визначити неможливо.

 6) З точки зору визначеності предмета виконання можна виділити зобов´язання з конкретним предметом виконання, альтернативні і факультативні (у цьому випадку доводиться відступити від принципу дихотомії і обрати множинний розподіл).

 Зобов´язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли предметом зобов´язання є цілком конкретна поведінка учасників. Це загальне правило.