Зрозуміло, що така розбіжність між ЦК і ГК у визначенні підстав та наслідків недійсності правочинів (договорів), що по- рушують публічний порядок, не сприяє формуванню усталеної судової практики і має бути усунена^[36]. Тому слід погодитися з пропозицією Ж. А. Білоус про те, що з метою створення в ЦК України як загальному нормативному акті єдиної системи підстав та наслідків визнання правочину недійсним слід було б розмістити положення щодо застосування односторонньої реституції та (або) конфіскації як наслідку визнання недійсним право- чину, що порушує публічний порядок, саме в ЦК України^[37].

Невідповідність договорів вимогам закону, зокрема тих, що порушують публічний порядок, проявляється найчастіше в так званих "тіньових" угодах, що укладаються у сфері нелегального бізнесу з метою заволодіння чужою власністю, а також бізнесу, пов'язаного з виробництвом, реалізацією товарів та послуг без ліцензії чи заборонених до реалізації; у сфері кримінального промислу, в рамках якого прибутки здобуваються шляхом систематичного здійснення кримінальних злочинів, тощо^[38].

1. Для дійсності правочину потрібно, щоб особа, яка вчиняє правочин, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 20З ЦК). Оскільки в юридичних осіб цивільна дієздатність виникає одночасно з цивільною правоздатністю, а саме з моменту їх створення (з дня державної реєстрації - ч. 4 ст. 87 ЦК), з цього моменту виникає і здатність юридичної особи до укладення правочинів (правочиноздатність) з іншими суб'єктами цивільного права.

Новий ЦК закріпив правило про те, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії) (частини 1 і 3 ст. 91 ЦК). Отже, в ЦК закріплюється положення про загальну цивільну правоздатність і дієздатність юридичних осіб, яка включає і здатність укладати договори та вчиняти інші пра- вочини.

Між тим, господарський кодекс (ч. 1 ст. 207) допускає можливість визнання недійсним господарського зобов'язання, укладеного учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної право- суб'єктності). Елементом господарської правоздатності визнається і здатність суб'єкта господарювання до укладення господарських договорів.

У судовій практиці дійсність договорів, що укладаються юридичними особами, пов'язується з відповідністю їх цілям діяльності юридичної особи, визначеним у статуті чи в законі. Відповідно до п. 12 роз'яснення Вищого арбітражного (нині - господарського) суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 (з наступними змінами і доповненнями), під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, спеціальні та інші завдання, а й не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визначенням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, повинні виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності^[39].

Реалізуючи свою правоздатність (договороздатність) шляхом укладення договорів, юридична особа набуває при цьому суб'єктивних цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону або через представників. Останні мають бути наділені такими повноваженнями за належно оформленою довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ч. 2 ст. 244, ст. 246 ЦК).

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників (ч. 2 ст. 92 ЦК). Так, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 122 ЦК, якщо ведення справ повного товариства доручено окремим його учасникам, інші учасники можуть вчиняти право- чини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (ст. 92 ЦК).

Сторонами у підприємницькому договорі можуть бути і фізичні особи з повною цивільною дієздатністю, тобто з досягненням ними вісімнадцяти років, за умови їх державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації як підприємця.

Укладати підприємницький договір від імені особи-під- приємця може інша особа - представник. Проте представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. і ст. 238 ЦК).

Предметом судових спорів нерідко стають договори (право- чини), укладені особами, які взагалі не були уповноважені на це органами, або представниками, але з перевищенням наданих їм повноважень. Відповідно до ст. 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Хоч у ст. 241 ЦК йдеться лише про наслідки вчинення пра- вочину з перевищенням повноважень, цю норму за аналогією закону можна застосовувати й до правочинів, вчинених особою, яка не була на це уповноважена (ст. 63 ЦК УРСР 196Э р. містила вказівку і на ці випадки). Як роз'яснила президія Вищого арбітражного суду України, доказами схвалення представлюваною особою угоди, укладеної представником, який не мав належних повноважень, можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні тощо) (п. 9.2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р.)^[40].

1. Однією з умов дійсності договору є відповідність зовнішнього вияву волі (волевиявлення) учасників їх справжній внутрішній волі. Волевиявлення учасників договору має складатися вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб, причому волевиявлення кожного з учасників за своїм змістом мають збігатися і відповідати одне одному. Як зазначив В. А. Ойген- зіхт, воля - це "психічне регулювання поведінки, яке полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досягти поставленої мети, у виборі рішення, розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення"^[41].

У питанні про те, що має вирішальне значення в угоді - воля чи волевиявлення, в літературі свого часу висловлювалися різні погляди. Детально проаналізувавши думки з цього приводу, Н. В. Рабінович зробила такий висновок: при розходженні між волею і волевиявленням, якщо все ж таки волю можна розпізнати і угода взагалі може бути визнана як така, що відбулася, перевагу слід віддавати волі, а не волевиявленню^[42]. Д. В. Боброва суть угоди вбачала у волевиявленні особи^[43].

На думку В. О. Рясенцева, угоди (сделки) являють собою єдність суб'єктивного елемента - волі та об'єктивного елемента - вияву волі^[44].

Єдність (відповідність) волі та волевиявлення відсутня, коли правочин вчиняється під впливом помилки, яка має істотне значення (ст. 229 ЦК), або під впливом насильства (ст. 231 ЦК), або в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), або під впливом тяжкої для особи обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК). Так само воля і волевиявлення розходяться при укладенні фіктивного та удаваного правочинів (статті 234 і 235 ЦК).

При вчиненні договорів юридичною особою її волю виражають або її органи, або представники, або учасники (у випадках, встановлених законом).

1. Однією з умов дійсності договору є також додержання певної форми, якої вимагає закон. Форма договору є способом виявлення волі сторін на вступ у договірні відносини та перебування в них.

Договір може бути укладений усно або в письмовій формі. Щодо форми договорів застосовуються загальні положення про форму правочинів (статті 205-209 ЦК), якщо тільки інші вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Так, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ч. 1 ст. 206 ЦК).

Таке само правило передбачалось і ч. 2 ст. 43 ЦК 1963 р. і з посиланням на нього Господарський суд м. Києва у справі за позовом Державної податкової інстанції в Оболонському районі м. Києва до приватних підприємств "Д." і "М." про визнання недійсною укладеної між ними усної угоди припинив провадження у справі на підставі п. 1 ст. 80 ГПК у зв'язку з відсутністю предмета спору. Ухвала суду мотивована тим, що позивач не надав суду доказів існування усної угоди, оскільки факт здійснення оплати другим відповідачем за проданий йому товар через кілька днів після отримання товару не відповідає положенням ч. 2 ст. 43 ЦК УРСР, тому що така умова розрахунку виключає одночасність укладення та виконання угоди.