Щодо наслідків недодержання вимог стосовно державної реєстрації окремих видів договорів, то відповідних положень з цього приводу в чинному ЦК України немає. Ще при дії ЦК УРСР 1963 р. президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненнях "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р.¹ (п. 8) зазначила, що угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визначена недійсною лише у тому разі, якщо такі наслідки прямо передбачені нормативним актом. Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до арбітражного (господарського) суду за захистом своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєстраційного органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у разі, якщо відповідну угоду укладено за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не додержано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна (наприклад правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів), то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

Але ці роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України щодо наслідків недодержання правил про державну реєстрацію угод не грунтувались на нормах ЦК 196Э р., бо вони були відсутні. Тому доцільно було б у чинному ЦК (§2 глави 16) закріпити відповідні положення про правові наслідки недодержання вимоги закону про державну реєстрацію правочину.

Одна із загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, полягає в тому, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені. Укладаючи договір (правочин), сторони повинні усвідомлювати характер своєї спільної дії та прагнути реально досягти тих правових наслідків, які обумовлені в договорі (передачі майна у власність чи в тимчасове користування, надання послуги тощо). Відповідно до ст. 2Э4 ЦК, якщо правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином, тобто вчинено "про людське око", як образно було сказано у ч. 1 ст. 58 ЦК 1963 р., то він як фіктивний може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зовсім інші правові наслідки, аніж ті, що обумовлені договором, переслідують сторони, укладаючи так званий удаваний договір. Як зазначено у ст. 235 ЦК, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був учинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Удавані правочини укладаються найчастіше з незаконною метою, тобто для приховання іншого, як правило, нікчемного правочину. Тому до відносин сторін такого приховуваного правочину мають бути застосовані правила та правові наслідки щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей - такою є ще одна із загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності право- чину (ч. 6 ст. 20Э ЦК). Якщо у малолітніх (віком до 14 років) або неповнолітніх (віком від 14 до 18 років) дітей є належне їм майно, то батьки (усиновителі) управляють ним як опікуни чи піклувальники без спеціального на це уповноваження, але з до- держанням відповідних правил про опіку і піклування (статті 67-72 ЦК, ст. 176 СК).

При укладенні батьками (усиновлювачами) договорів від свого імені або від імені своїх малолітніх дітей, а також за їх згодою при укладенні договорів їхніми неповнолітніми дітьми (зокрема при здійсненні корпоративних прав) батьки (усиновлювачі) не можуть порушувати права та інтереси своїх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.