Об'єднання справ за співучастю може мати своїм наслідком зміну територіальної підсудності однієї або декількох справ. Згідно ст. 39 КПК України в разі об'єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці справи підсудні двом або декільком однонайменним судам, справу розглядає той суд, в районі діяльності якого було порушено кримінальну справу або закінчено досудове слідство чи дізнання. Наведена норма встановлює альтернативну підсудність при передачі справи до іншого суду, передбачаючи можливість вибору між однонайменними судами, а, відповідно, і суб'єктивізм при прийнятті такого рішення. Паралельна система визначення територіальної підсудності у вищезазначених випадках використовувалась також в ст. 207 СКС, але вирішувалось це питання по-іншому: всі співучасники у злочині судяться в одному суді, а саме в тому, якому підсудні головні винні або у відомстві якого знаходиться більша кількість обвинувачених. Право вибору належало суду, в провадженні якого знаходилась справа і він керувався інтересами процесуальної зручності, при цьому сторони мали право подати скаргу або протест на таку постанову суду. Сучасне законодавство Російської Федерації пішло в цьому питанні схожим шляхом. Так, згідно п. 3 ст. 32 КПК РФ, якщо злочини скоєні в різних місцях, то кримінальна справа розглядається судом, юрисдикція якого розповсюджується на те місце, де скоєно більшість злочинів, що розслідуються по даній справі або скоєно найбільш тяжке з них.

На думку автора, сучасний російський варіант найкраще здатний забезпечити ефективність правосуддя по цим справам, оскільки надає можливість більш повного дослідження доказів за місцем їх знаходження. Такий підхід процесуально спрощує розгляд справи, що веде до її більш швидкого вирішення та зменшення фінансових витрат.

На фоні беззаперечної важливості вказаних правил, виглядає дивною відмова українських правознавців включити їх до проекту КПК України. Відсутність цієї норми в новому Кодексі є суттєвою прогалиною. Частково це питання вирішено щодо однієї особи обвинуваченої у вчиненні декількох злочинів (п. 2 ст. 327 проекту КПК України) і стосується суб'єктивного, а не об'єктивного зв'язку. На підставі сказаного доречним буде включити до проекту КПК України нову статтю наступного змісту:

Стаття _____ Визначення підсудності справ, які належать до компетенції декількох однонайменних судів

Справа, яка підсудна одночасно декільком однонайменним судам, розглядається тим судом, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин. У разі, коли вчинено кілька злочинів однакової тяжкості, справа розглядається судом, у районі діяльності якого закінчено дізнання або досудове слідство, або за місцем проживання більшості свідків чи потерпілих .

Однак, більш доцільним було б включити вищезазначену норму окремим пунктом до ст. 329 проекту КПК, тим самим об'єднати всі правила підсудності за зв'язком справ в одній статті, що спростить їх застосування. Назву статті відповідним чином перейменувати на "Підсудність за зв'язком справ". Нарешті, п. 2 ст. 327 проекту КПК виключити з метою уникнення дублювання норм.

Як у вітчизняній, так і зарубіжній судовій практиці визначення підсудності за зв'язком справ не рідко має проблемний характер. Так, Постановою Кіровського районного суду м. Саратова кримінальна справа у відношенні групи осіб обвинувачених у скоєні злочинів на території діяльності декількох судів була направлена за підсудністю до суду Ленінського району м. Саратова. Президія Саратовського обласного суду відмінила дану постанову і справу направила для розгляду в суд м. Саратова. Заступник Голови Верховного Суду РФ в протесті поставив питання про скасування постанови президії обласного суду і направленні кримінальної справи для розгляду в Ленінський районний суд м. Саратова. Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду РФ протест задовольнила, вказавши наступне. Органами попереднього слідства групі осіб пред'явлено обвинувачення у тому, що в грудні 1994 року вони створили злочинну групу з метою заволодіння майном різних підприємств шляхом обману і зловживання довірою. Згідно ст. 41 КПК РРФСР, справа підлягає розгляду в тому суді, в районі діяльності якого був завершений злочин, тобто справу повинен розглядати Ленінський районний суд м. Саратова [30]. Проте ст. 41 КПК регулює лише питання територіальної підсудності, а в даному випадку йдеться про підсудність за зв'язком справ. Тому слід звернутись до чинної на той час ч. 3 ст. 42 КПК РРФСР відповідно до якої справа, яка за тих чи інших підстав підсудна одночасно декільком однонайменним судам, розглядається тим судом, в районі діяльності якого було закінчено попереднє слідство або дізнання по справі. Розслідування у справі проводилось слідчим відділом УВС м. Саратова, що знаходиться на території Кіровського району. Отже підсудність справи з самого початку була визначена правильно і справа повинна розглядатись Кіровським районним судом м. Саратова.

Дискусійні питання виникають при визначенні підсудності справ по обвинуваченню групи осіб у скоєні злочину, якщо один із співучасників має статус військовослужбовця (або прирівняної до нього особи). Неоднозначні погляди на цю проблему призвели і до її різного законодавчого вирішення. Вказане питання безпосередньо стосується співвідношення повноважень військових та інших загальних судів, що визначає їх положення у судовій системі.

При зіткненні підсудності справ щодо цивільних осіб і військовослужбовців, законодавство Російської Імперії звертало увагу на род злочину. Якщо в скоєнні злочину, який не відноситься до порушення законів дисципліни та військової служби, разом з особами цивільного відомства обвинувачуються і військовослужбовці, то справа про тих і про інших за загальними правилами підсудності підлягає розгляду або мирового судді, або інших судів цивільного відомства (ст. 1236 СКС). Відповідно ж до статті 1246 СКС якщо у злочині, який торкається порушення законів дисципліни і військової служби, разом з особами військового відомства брали участь і особи відомства цивільного, то справу по тих і про інших підлягає розгляду військового суду.

Отже, підсудність справ військовим судам в даному випадку визначається двома факторами: наявність статусу військовослужбовця (або прирівняної до нього особи) у одного із співучасників та скоєння ними злочину пов'язаного із військовою службою (військового злочину). Особливі суди, вказує з цього приводу І.Я. Фойницький, вважаються нижчими у порівнянні із загальними, за винятком тільки військових судів, які не поступаються відомству загальних судів при вчиненні злочинних діянь, що мають характер порушення законів військової дисципліни, але поступаються їм місцем при злочинах іншого роду [260, c.141].

Радянське законодавство пішло дещо іншим шляхом. Так, якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна військовому трибуналу, то справу розглядає військовий трибунал (ч. 2 ст. 40 КПК УРСР, ст. 14 Положення про військові трибунали). Тут, слід відмітити, що згідно ч. 3 ст. 40 КПК України при обвинуваченні групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що не є військовими злочинами, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна загальному суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним судом. Введення предметної ознаки "не військові злочини" суттєво скорочує коло підсудних військовим судам справ. Проте, з точки зору юридичної техніки, стаття 40 КПК має суттєві недоліки, які ускладнюють її чітке тлумачення, а, отже, це може призвести до помилок у застосуванні правил підсудності за зв'язком справ[45].

У вказаних випадках суттєві зауваження викликає відмова законодавця від дотримання принципу законного судді. При зміні підсудності один із співучасників втрачає право на "свого" суддю, що є особливо неприпустимим при віддані цивільної особи до військового суду, як особливого органу правосуддя. Військовий суд, відповідно до своєї правової суті, перш за все, покликаний вирішувати кримінальні справи щодо військовослужбовців про вчинення ними злочинів військового характеру. Тому розгляд справи про злочин цивільної особи військовим судом може розглядатися лише як виключення, що має право на існування лише у разі неможливості розгляду цієї справи загальним "цивільним" судом. В цьому контексті заслуговує уваги п. 2 ст. 33 КПК РФ, в якому прямо зазначено, що за загальним правилом розгляд кримінальних справ військовим судом щодо осіб, які не є військовослужбовцями, не допускається. В разі конкуренції підсудності право вибору суду залишається за обвинуваченим, що є цивільною особою (п. 7 ст. 31 КПК РФ).

З урахуванням положень принципу законного судді, який гарантує право кожного на розгляд справи в тому суді і тим суддею, до підсудності котрих вона віднесена законом, бажано не об'єднувати в одному провадженні кримінальної справи по обвинуваченню військовослужбовців і цивільних осіб, якщо це можливо за обставинами справи. У випадку ж такого об'єднання потрібно враховувати думку цивільної особи, оскільки тільки їй повинно належати право на відмову від "законного" судді. Це означає, що цивільна особа повинна подати у встановленому процесуальному порядку згоду на зміну підсудності своєї справи. Однак, може виникнути ситуація, коли цивільна особа не бажає судитись у військовому суді, але виділити її справу в окреме провадження неможливо. Тоді виникає конкуренція підсудності між загальним "цивільним" та військовим судами.

Дискусійним є питання, який суд, військовий чи невійськовий, має перевагу і здатен забезпечити ефективний розгляд з дотриманням демократичних засад правосуддя справи про злочин групи осіб, одні з яких є військовослужбовцями, а інші ні. Радянський кримінальний процес вирішував це питання на користь військового трибуналу, який нерідко використовували як знаряддя політичних репресій незалежно від статусу особи. Нині даний підхід законодавець дещо пом'якшив, але норма і зараз не відповідає сучасним реаліям побудови правової держави. Загальний суд за статусом є вищий і наділений більшим об'ємом влади ніж особливі (спеціалізовані) суди, так як покладені в його основу засади правосуддя роблять його за своєю суттю здатним вирішити будь-яку юридичну справу, тобто він має властивість універсальності. Особливі суди є лише вилученням, покликаним здійснювати правосуддя у певній сфері правовідносин у відповідності до їх специфіки. Ось чому надзвичайно важливо правильно визначити статус суду. Надання законом військовим судам статусу загальних є помилковим, оскільки вони за своєю природою є спеціалізованими судами, які покликані здійснювати правосуддя лише у сфері військових правовідносин. Прирівнення військових судів до загальних формально підвищує їх у статусі, тим самим перетворюючи вилучення на загальне правило і вносячи плутанину в обґрунтування правил зміни підсудності за зв'язком справ. Загальний суд (як видно навіть з назви) може бути доступним для всіх громадян, до яких входять і військовослужбовці; військовий же суд покликаний здійснювати правосуддя тільки щодо військовослужбовців, як більш вузьке явище, що виходить із значно ширшого і може бути включеним до нього. Це означає, що загальний "цивільний" суд здатний ефективно здійснювати правосуддя як у справах щодо цивільних осіб, так і військовослужбовців. Військовий же суд не наділений такою здатністю, так як не створений для вирішення всіх категорій справ. Будучи ефективним знаряддям у своїй сфері, військовий суд, в разі використання його не за призначенням, втрачає цю якість і може бути навіть шкідливим і небезпечним, особливо щодо гарантування демократичних принципів правосуддя.