Таким чином, при об'єднанні в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню декількох осіб, якщо справа про злочин одного з них підсудна військовому суду і виділити її в окреме провадження неможливо, то цю справу щодо всіх осіб повинен розглядати загальний "цивільний" суд. Тобто при цьому має відбуватись зміна спеціальної підсудності справи про злочин здійснений військовослужбовцем. Отже при виникненні конкуренції підсудності справ загальним та спеціалізованим судам, звичайна підсудність повинна мати пріоритет над спеціальною.

Зміна підсудності може також відбуватися внаслідок суб'єктивного зв'язку, тобто зв'язку за сукупністю діянь. "Подсудность по совокупности преступлений, - писав І. Ніколаєв, - означаетъ такое право суда, когда онъ, будучи компетентнымъ на разсмотрение одного дела, учиненнаго подсудимымъ, одновременно вследствие такой компетентности приступаетъ къ разсмотрению предъявленнныхъ противъ того же подсудимого обвинений по другимъ, въ обыкновенномъ порядке этому суду не подсудныхъ" [164, c.206]. Таке об'єднання слугує підставою зміни декількох видів підсудності: предметної, територіальної або спеціальної.

Предметна підсудність змінюється у випадку об'єднання в одному провадженні справ про злочини, одні з яких підсудні апеляційному суду, а інші - місцевому. За таких обставин діє загальне правило, закріплене в ч. 1 ст. 40 КПК України, згідно якого, якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні різнонайменним судам, то справа розглядається вищестоящим з цих судів. Дещо в іншому напрямку йшло законодавство царської Росії. Так, згідно ст. 205 СКС у випадку обвинувачення кого-небудь у декількох злочинах або проступках, з яких одні підлягають розгляду нижчого, а інші - вищого суду, справа розглядається тим судом, якому підсудні найбільш важливі з цих злочинів. Така норма містить в собі суттєві недоліки. Так, якщо один із вчинених особою злочинів, який є більш важливим, підлягає розгляду не вищого, а нижчого суду, то кожен злочин повинен розглядатися окремо, оскільки внаслідок похідної підсудності може бути розширена юрисдикція вищого суду відносно нижчого або рівного щодо рівного, а не нижчого за рахунок вищого. Такий стан речей зводить правила підсудності за зв'язком справ нанівець.

Неоднозначним є вирішення питань зміни територіальної підсудності за суб'єктивним зв'язком. Визначення підсудності справ, які належать до компетенції декількох однонайменних судів, врегульовано статтею 39 КПК України, але тільки щодо обвинувачення декількох осіб у вчиненні декількох злочинів. Як бачимо, чинне законодавство України не врегульовує випадок, коли тільки одна особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів у районі діяльності різних однонайменних судів. Подолати цю прогалину в законодавстві покликаний п. 2 ст. 327 проекту КПК України, який передбачає таку ситуацію. Згідно цієї норми основною ознакою територіальної підсудності є тяжкість злочину, а додатковими за альтернативою - або місце закінчення дізнання чи судового слідства, або місце проживання більшості свідків чи потерпілих. Таке вирішення цього питання є досить обґрунтованим і перевірене судовою практикою царської і сучасної Росії, яка йшла схожим шляхом[46].

Отже, як свідчить розвиток процесуального права пострадянських держав, відбувається поступове повернення до ідей і норм закладених в Статуті кримінального судочинства 1864 року. Зокрема, український та російський законодавці реанімували таку ознаку підсудності як тяжкість покарання за вчинений злочин, та ряд правил визначення підсудності пов'язаних із нею. Історичний досвід законодавчої діяльності є неоднозначним і тому завжди містить як позитивні, так і негативні риси, характерні для сучасного йому періоду та минулого, успадкованого ним. Отже, є сенс звернутись і узагальнити історичний розвиток кримінального судочинства, критично оцінити його з позиції сьогодення, творчо використати там, де необхідний позитивний досвід і запобігти допущенню помилок минулого у сучасній кодифікаційній практиці.

Заслуговує уваги, зокрема, позиція укладачів Статутів щодо зміни спеціальної підсудності справи при сукупності злочинів внаслідок суб'єктивного зв'язку. Так, у випадку обвинувачення кого-небудь в скоєні двох або більше злочинів, з яких один злочин підлягає розгляду цивільного, а інший військового суду, питання про порядок розгляду справ в них повинно бути вирішено відповідно до тяжкості цих злочинів (статті 1250, 1251 СКС). Статут вказував, що в цих випадках, проведене в цивільному та військовому відомствах слідства, направляються або до прокурора окружного суду, якщо найважливіший злочин скоєно в цивільному побуті, або до військового керівництва, якщо більш важливий злочин підлягає розгляду військовому суду. Суд, якому підсудний найважливіший із інкримінованих злочинів, розглядає справу в повному об'ємі і визначає покарання підсудному за правилами про сукупність злочинів. Сучасне українське законодавство визначає підсудність справи військовому суду, якщо хоча б один із декількох злочинів, вчинених особою, підсудний цьому суду (ч. 2 ст. 40 КПК України).

Теорія кримінального процесу та законодавча практика знає і випадки, коли об'єднання справ в одному провадженні визнається недоцільним. Досліджуючи випадки підсудності за зв'язком справ, І.Я. Фойницький вказував, що при сукупності злочинних діянь, з яких одні належать провадженню в порядку публічного, а інші - в порядку приватного обвинувачення, кожне з них провадиться окремо, за своєю підсудністю внаслідок глибокої різниці цих порядків [260, c.150]. Доцільніше розглядати ці справи, на думку В.К. Случевського, окремо і потім, коли вирок по кожній справі набуде законної сили, постановити один загальний вирок за сукупністю злочинів [213, c.287].

Розглянувши загальні правила підсудності за зв'язком справ, виникає питання: чи має в даному випадку зміна підсудності імперативний характер або ж залежить від суб'єктивного розсуду судді. З цього питання висловлювались різні думки. Так, М.М. Розін стверджував, що, так як існування цих правил викликається міркуваннями зручності, то і саме здійснення їх ставиться у залежність від практичної можливості і не може бути визнано завжди обов'язковим для суду [200, c.244]. В свою чергу В.К. Случевський займав більш жорстку позицію з цього приводу: "Судъ не можетъ по произволу своему допускать раздельное разсмотрение делъ, а долженъ оправдать его мотивированымъ определениемъ" [213, c.286]. Дещо інакшу відповідь давав на це питання І.Я. Фойницький. Він розглянув окремо підсудність у випадку об'єктивного і суб'єктивного зв'язку. Так, ним був зроблений висновок, що правило про підсудність всіх співучасників у вчиненні злочину одному суду підлягає обов'язковому виконанню. Злочинне діяння, скоєне ними, є загальна їх справа; дати йому правильну оцінку можна не інакше як маючи на увазі діяльність усіх співучасників; уривчастий розгляд справи ускладнює розкриття істини і підготовлює ґрунт для небезпечних протиріч у рішеннях судів. Варто також додати, що згідно пояснення до ст. 26 у науково-практичному коментарі КПК УРСР справи по обвинуваченню співучасників злочину не тільки можуть, але і повинні об'єднуватись в одне провадження [251, c.51]. Однак у випадку суб'єктивного зв'язку І.Я. Фойницький зайняв іншу позицію: "... зміна нормативної підсудності при сукупності злочинів повинна бути визнана не безумовним обов'язком суду, а його правом, яке застосовується або не застосовується вищим судом або судом, відомству якого підлягає найважливіший злочин, дивлячись на те, який з цих шляхів він знаходить більш зручним для провадження справи у даному випадку" [260, c.144]. Ця точка зору була підтримана за радянських часів М.О. Чельцовим, який стверджував, що у випадку сукупності злочинів скоєних однією особою, справи про них можуть бути об'єднані в одне провадження, але об'єднання це не обов'язкове і підпорядковується засаді доцільності [272, c.219].

Аналіз судової практики вказує, що суди йдуть по шляху розгляду таких кримінальних справ звичайно в одному суді і до окремого розгляду в різних судах звертаються досить рідко. Роздільний розгляд двох справ у відношенні осіб, пов'язаних між собою спільними діями, що інкримінуються ним, може призвести до неповноти та необ'єктивності судового розгляду. Прикладом може слугувати постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 19 грудня 1949 року по справі Ч. та інших та по справі Г. Внаслідок роздільного розгляду обох справ не була в повній мірі досліджена низка суттєвих обставин, які мали значення для вирішення питання про винуватість обвинувачених. При розгляді справи Г. виявились нові обставини до розглянутої раніше справи Ч. та інших. По обом справам були допитані в основному одні і ті ж свідки, у показах яких були суттєві протиріччя на першому і другому процесі. Вся ця неповнота дослідження доказів в судових засіданнях по двох справах і наявності суттєвих розбіжностей в показаннях свідків привели до того, що ці дві справи багаторазово розглядались в різних судових інстанціях і нарешті ними вимушений був зайнятися Пленум Верховного Суду СРСР, який відмінив усі судові рішення по обом справам, обидві справи об'єднав в одне провадження і направив її на новий розгляд зі стадії попереднього слідства [65, c.41-43]. Отже, забезпечення завдань кримінального судочинства є тим критерієм, що визначає необхідність об'єднання справ в одному провадженні.

Розглядаючи правила підсудності за зв'язком справ в контексті об'єднання і виділення справ слід звернути увагу на зміст правила про неподільність основного питання справи. Це правило, як пише Я.О. Мотовіловкер, полягає в тому, що на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи суд зобов'язаний винести рішення, яке охоплює питання про кримінальну відповідальність обвинуваченого в повному об'ємі, включаючи як його фактичну, так і юридичну сторону. Фрагменти одного і того ж діяння, події, обвинувачення (в матеріальному розумінні) не можуть розглядатися в різних процесах. Вирок щодо частини діяння означає вирішення основного питання справи в цілому (res judicata); не вирішується двічі те, що входить до предмету основного питання справи (neb is in idem). Я.О. Мотовіловкер робить висновок, що правило про неподільність основного питання слід тлумачити широко. По-перше, основне питання справи неподільне, доки мова йде про єдине діяння як в його фізичному, так і в юридичному розумінні. По-друге, кількість основних питань справи не завжди співпадає з кількістю скоєних єдиним діянням злочинів. Тому при ідеальній сукупності злочинів потрібно виходити з того, що, оскільки діяння єдине, йдеться про єдине основне питання справи, хоч страждають від цього діяння різні групи суспільних відносин. По-третє, кількість основних питань справи може (в залежності від тих чи інших вказівок кримінально-матеріального закону) не співпадати з кількістю не тільки однорідних (при продовжуваних злочинах), але і неоднорідних злочинних діянь (при "составных" злочинах).