Ліцензування може бути складовою частиною процесу квотування або бути самостійним інструментом державного регулювання. В першому випадку ліцензія є лише документом, що підтверджує право ввезти або вивезти товар в рамках отриманої квоти; у другому - набуває інших форм.

За кількістю можливих операцій, які можна здійснити, ліцензії поділяються на [195]: відкриті (індивідуальні), генеральні та разові (індивідуальні).

За характером дії ліцензії, як і квоти, можна поділити на: антидемпінгові, компенсаційні та спеціальні.

Для кожного виду товару, відповідно до ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" [195] встановлюється лише один вид ліцензії.

Зараз ліцензування в Україні проводиться за заявницьким принципом, але ліцензування також може здійснюватися у формі автоматичного і неавтоматичного ліцензування, що стало одним з етапів завершення підготовки до вступу України в СОТ шляхом гармонізації національного законодавства з нормами та вимогами угод СОТ.

Встановлено, що рішення про введення режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), які підпадають під режим ліцензування та квотування, і термінів дії цього режиму [187].

Кабінет Міністрів України щорічно своїми постановами затверджує перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню та квотуванню у поточному році [213-225]. Інформація про перелік товарів та/або країн, що підпадають під режим ліцензування та квотування, із зазначенням виду ліцензії або квоти для кожного товару (або кожної групи товарів) має бути доведена до відома суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не менш як за 60 днів до дати запровадження режиму ліцензування (квотування) шляхом опублікування її в офіційних загальнодоступних засобах інформації України, а також негайно доводитись до відома органів державного митного контролю України.

Кількісне обмеження імпорту в країну може бути досягнуте не тільки за рахунок дій її уряду щодо введення імпортного тарифу або імпортних квот, а й у результаті заходів, вжитих урядом країни експорту, в рамках так званих добровільних обмежень експорту/імпорту. Добровільне обмеження вводиться, зазвичай, під політичним або економічним тиском більш сильної країни імпорту, що погрожує застосуванням односторонніх обмежувальних заходів до імпорту в разі відмови самостійно обмежити експорт, що завдає збитки її місцевим виробникам.

Добровільне обмеження експорту/імпорту - кількісне обмеження, засноване на зобов'язанні одного з партнерів по торгівлі обмежити або, принаймні, не розширювати обсягів постачань, прийняте в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт/імпорт певного товару.

Крім того, введення добровільних обмежень експорту однією країною часто призводить до розширення експорту такого ж товару іншими країнами, з якими не укладена угода про добровільне обмеження експорту і які прагнуть зайняти нішу, що утворилася на ринку країни-імпортера.

Добровільні обмеження експорту є частиною більш широкої групи заходів, віднесених до поняття обмежувальної ділової практики, спрямованих на завоювання панівного положення на ринку і зловживання ним. На практиці добровільне обмеження застосовується як засіб торговельної політики здебільшого розвиненими країнами в конкурентній боротьбі між собою.

Обмежувальна ділова практика - це здійснення індивідуальних або колективних заходів, спрямованих на обмеження конкуренції та монополізацію виробництва, розподілу, обміну, споживання товарів і отримання надприбутків ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" [195].

Наприклад, у Росії та Україні добровільним обмеженням експорту зумовлені квоти та ліцензії на експорт певних видів товарів (деякі категорії плоского та сортового прокату, текстильні вироби та ін.), які прийняті під загрозою санкцій та застосування антидемпінгових процедур. Найбільшого поширення набули добровільні обмеження у взаємовідносинах США, Японії та ЄС. Можна вважати прикладом багатосторонньої угоди про добровільні обмеження експорту Угоду міжнародної торгівлі текстильними виробами, підписану 50 країнами в 1974 році.

Поряд з кількісними методами істотну роль серед нетарифних засобів торговельної політики відіграють засоби прихованого протекціонізму, що є різноманітними бар'єрами, які зводять на шляху торгівлі органи центральної державної і навіть місцевої влади:

• технічні бар'єри;
• політика в рамках державних закупівель;
• вимоги до вмісту місцевих компонентів;
• внутрішні податки і збори.

Велика кількість засобів прихованого протекціонізму є найбільш яскравим порушенням визнаних принципів міжнародної торгівлі. За деякими оцінками, існує декілька сотень видів прихованого протекціонізму, з допомогою яких країни можуть в односторонньому порядку обмежувати імпорт або експорт. До них належать:

• Технічні бар'єри - приховані засоби торговельної політики, що виникають через те, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону.

Відповідно до ст. 18 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" [195], на територію України дозволяється імпорт лише тих товарів, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними, екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів та вимог, що діють на її території. Розглянемо детальніше деякі види технічних бар'єрів, що мають місце в Україні.

Першим прихованим технічним бар'єром в нашій країні можна назвати облік - реєстрацію деяких видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), правову основу застосування якого заклав Указ Президента України "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні" [226], у інших нормативно-правових актах встановлювався порядок реєстрації деяких видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), залежно від того, які товари, до яких країн та за якими видами зовнішньоекономічних операцій експортуються [227-228].

Наступним прихованим технічним бар'єром є сертифікація імпортованої продукції, що проводиться з метою реалізації єдиної технічної політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації, захисту інтересів споживачів і держави у питаннях безпеки продукції для життя, здоров'я і майна громадян, охорони навколишнього середовища.

У разі відсутності національних стандартів та вимог України на певний товар при його імпорті застосовуються відповідні міжнародні стандарти та вимоги або іноземні стандарти та вимоги, що діють у провідних країнах-експортерах зазначених товарів. Нормативно-правову основу цього процесу було покладено Декретом Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10 травня 1993 року, ст. 18 якого передбачає сертифікацію імпортної продукції, яка переміщується через митний кордон України з метою її подальшої купівлі-продажу або обміну [229]. Як за кордоном, так і в Україні існують два види сертифікації: обов'язкова та добровільна.

Підставою для імпорту товарів (продукції) 01-24 груп УКТЗЕД, що підлягають обов'язковій сертифікації, та для митного їх оформлення [230] є сертифікат відповідності, виданий уповноваженим органом, або свідоцтво про визнання іноземного сертифікату [231, 232]. Конкретні переліки товарів, що підлягають обов'язковій сертифікації, встановлені наказами Комітету України зі стандартизації, метрології та сертифікації. Зараз в цьому списку понад 20 категорій різних товарів, у тому числі: усі імпортні продукти харчування (імпортна харчова продукція), відеотехніка, дитячий одяг та взуття, радіоелектронне побутове обладнання, легкові автомобілі, іграшки, синтетичні мийні засоби та ін.

Отже, товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації на предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам. У разі, якщо відповідні вимоги діють і стосовно аналогічних товарів національного виробництва згідно з законами України, то до товарів, що імпортуються на територію України, застосовується національний режим їх сертифікації.

Ветеринарний контроль є різновидом технічних бар'єрів, який передбачає, що пропуск через митний кордон України товарів, продуктів тваринного походження, готових харчових продуктів, сировини тваринного походження, кормів тваринного та рослинного походження, кормових добавок, штамів мікроорганізмів, засобів захисту тварин, засобів ветеринарної медицини, предметів і матеріалів, що можуть бути носіями збудників інфекційних захворювань тварин вирішується лише після проходження обов'язкового ветеринарного контролю, який проводять фахівці регіональних служб державного ветеринарного контролю (ст. 22 Закону України "Про ветеринарну медицину" [233]).

Увезення, вивезення і транзит вантажів, що підлягають обов'язковому ветеринарному контролю, допускається за наявності документів, передбачених міждержавними угодами, та за умови дотримання вимог ветеринарного контролю.

Для запобігання виникнення небезпечних захворювань тварин ввезення може здійснюватися лише за умови [234]:

• врахування епізоотичного стану країни-експортера;
• наявності ветеринарного сертифіката країни-експортера;
• обов'язкового проведення державного ветеринарного контролю на кордоні.

Митне оформлення може бути здійснене лише після закінчення ветеринарного контролю.

Фітосанітарний контроль запроваджується з метою охорони території України від проникнення через кордон карантинних та інших небезпечних шкідників, хвороб рослин і бур'янів (карантинні об'єкти), що можуть завдати значних збитків народному господарству України.

Ввезення в Україну підкарантинних матеріалів проводиться за наявності фітосанітарного сертифіката, що видається державними органами з карантину та захисту рослин країни-експортера, карантинного дозволу на імпорт (транзит), що видається Головною державною інспекцією з карантину рослин Мінсільгосппроду України, відповідно до ст. 11 Закону України "Про карантин рослин" [235].

Таким чином, у разі переміщення через митний кордон матеріалів та об'єктів, що підлягають фітосанітарному контролю, їх митне оформлення може бути закінчено лише після проведення фітосанітарного контролю, свідченням чого є відповідні відмітки на товаросупроводжувальних, товаротранспортних та інших документах.

Екологічний контроль має на меті гарантування екологічної безпеки при ввезенні (транзиті) на територію України небезпечної для здоров'я населення і навколишнього середовища продукції [236].

Екологічному контролю підлягають: транспортні засоби, у тому числі літаки, судна, військові кораблі; вантажі, що містять промислову сировину [237], відходи виробництва [238, 239], хімічні сполуки, токсичні, хімічні, радіологічні та інші небезпечні для навколишнього природного середовища і здоров'я людей речовини [240]; засоби захисту рослин, стимулятори їх росту, добрива; усі види риб, диких тварин і рослин, зоологічних, ботанічних, мінеральних колекцій, мисливських трофеїв.

Для захисту населення від застосування недоброякісної продукції передбачено проведення санітарно-гігієнічного контролю [241], під який також підпадає і сільськогосподарська продукція, що ввозиться на митну територію України [231].

Виконання функцій санітарно-епідеміологічного контролю, у тому числі під час імпорту сировини і товарів, покладено на органи Державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.