За останнє десятиріччя ХХ ст. система регулювання зовнішньоекономічної діяльності України значно трансформувалася. Почата в середині 1980-х років "перебудова" економіки, розпад Радянського Союзу, перехід від планової до ринкової системи господарювання, вибір курсу на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності та найшвидше включення України до світогосподарських зв'язків, а також деякі інші політичні, економічні, соціальні факторів докорінно змінили кількісні та якісні характеристики об'єктів і суб'єктів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, стратегію та тактику, характер, напрями, інструментарій регулюючого впливу.

Зовнішньоторговельну політику України умовно можна поділити на етапи: становлення зовнішньої торгівлі (1992-1994 рр.), її лібералізація (1994-1996 рр.) та вичерпання можливостей екстенсивного розвитку (1996-1999 рр.), кожному з яких властивий певний стан економіки, рівень її ринкової трансформації, особливості умов зовнішньої торгівлі та методів її регулювання.

Етап становлення зовнішньої торгівлі характеризувався поєднанням, в умовах поглиблення системної трансформаційної кризи, політики беззастережної лібералізації імпорту з регламентацією експорту за рахунок жорсткої системи квотування та ліцензування [187] і введення інституту спецекспортерів [188, 189].

Переважно адміністративні форми прямого контролю над вивезенням супроводжувались надмірною лібералізацією імпорту [190], який до січня 1993 року взагалі не знав обмежень. Запізніле запровадження незначних митних ставок не сприяло істотному поліпшенню стану внутрішніх виробників [191]. На цьому етапі позначились практична відсутність митно-тарифного законодавства, формування митного контролю [192] та відставання у ринковому реформуванні економіки, що проявилося у затримці лібералізації цін, демонополізації торговельної діяльності, субсидуванні виробництва низки споживчих товарів та у спробах тривалого збереження розриву між успадкованим рівнем внутрішніх і світових цін.

З січня 1993 року заходи з регламентації експорту були доповнені впровадженням вивізного мита [193], яким передбачалась компенсація 50 відсотків різниці між внутрішніми та світовими цінами експортованих товарів, з часом - зі зменшенням розриву цін між ними. Внаслідок подорожчання продукції критичного імпорту, яке поклало початок ринковій переоцінці експортних та імпортних товарів і послуг, та зміни внутрішніх цінових пропорцій, відбувалось поступове послаблення адміністративного та фіскального тиску на експортерів, експортне мито було скасовано та зменшено переліку товарів, що підлягали квотуванню та ліцензуванню, з 390 товарних груп, до 104 [194].

Отже, формування нової системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні фактично почалося з Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" [195], що став відправною точкою початку радикальних реформ у зовнішньоекономічній сфері. Цим документом дозволено усі види зовнішньоекономічної діяльності та обрано курс на остаточну ліквідацію монополії держави на здійснення експортно-імпортних операцій, перехід до ринкових принципів господарювання. На основі цього курсу була пізніше сформована система державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що діє дотепер.

Основним принципом формування нової системи регулювання зовнішньоекономічних зв'язків стала поступова відмова від пріоритету адміністративних методів регулювання над економічними, але зі збереженням контролю держави за діяльністю експортерів та імпортерів з метою підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності. Така система повинна була, з одного боку, сприяти адаптації країни до умов ринкової економіки, з другого - вирішити завдання інтеграції до світового господарства. В результаті, менш ніж за 5 років була сформована досить ліберальна система регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що поєднувала у собі тарифні та нетарифні методи й інструменти, відповідні світовій практиці.

Етапу лібералізації зовнішньоторговельних відносин властиве спрощення умов експорту за одночасного зміцнення захисних бар'єрів щодо імпорту.

Загострення зовнішньої конкуренції внаслідок лібералізації зовнішньої торгівлі дало поштовх збільшенню у 1994 році рівня тарифного захисту внутрішнього ринку [196, 197] з 10-20 до 40-100 і більше відсотків. На хутро і шкіру митні ставки зросли до 150, а на лікеро-горілчані і тютюнові вироби - до 200-250 відсотків. У 1995 році захисні заходи поширились і на сільськогосподарські та хімічні товари, машини для АПК, будівельні матеріали, дорожньо-будівельну техніку, автомобілі, меблі та одяг. Згодом вони були доповнені введенням акцизних зборів та ПДВ, що стягувалися на відверто дискримінаційних умовах. Також з 1995 року набула поширення диференціація ставок ввізного мита, встановлюваних з урахуванням рівня насиченості внутрішнього ринку продукцією власного виробництва і доповнених з часом введенням на деякі споживчі товари специфічного та комбінованого мита [198-203].

Надалі механізм регулювання імпорту не зазнав істотної трансформації, оскільки більшість змін стосувались переліку товарів, розміру мита, ставок акцизного збору та ПДВ [204-206].

Відмова від панівної на етапі становлення зовнішньої торгівлі концепції захисту внутрішнього ринку за рахунок обмеження вивезення супроводжувалась різким скороченням переліку товарів, експорт яких підлягав режиму квотування та ліцензування.

У період до 1995 року тривали становлення даної системи, розробка інструментів безпосереднього, як правило, тарифного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, відпрацювання їх взаємодії між собою, затвердження та розмежування повноважень, прав та обов'язків суб'єктів, що беруть участь у регулюючих заходах. Останнім часом удосконалювався механізм управління зовнішньоекономічною діяльністю, здійснювалося законодавче забезпечення його функціонування.

Етапу вичерпання можливостей екстенсивного розвитку зовнішньоторговельних зв'язків властиве зменшення обсягів торгівлі товарами і послугами за відсутності істотних змін у методах її регулювання. Такий розвиток подій відображає наслідки тривалого погіршення стану економіки та умов торгівлі, вагома роль у якому належить зростанню цін на продукцію критичного імпорту та зниженню внаслідок цього ефективності виробництва та експорту.

Розвиток зовнішньої торгівлі України дає підстави для висновку, що подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів, світовим ринкам яких властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон'юнктури, залишається вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Це підтверджує справедливість тверджень, що на ранніх стадіях переходу до ринку швидка лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а може їх ускладнити [207].

Як свідчать реалії, поряд із проявами зловживань тарифними бар'єрами, ПДВ та акцизами, що створюють перешкоди вступу України до СОТ, у вітчизняній практиці так і не знайшли відповідного застосування можливості введення кількісних обмежень імпорту та адміністративних його заборон, зміни валютного курсу гривні, диференціація внутрішніх податків та зборів на експортно-імпортні операції залежно від відповідності їх потребам економічного розвитку, технічні та санітарні норми і стандарти. Значних економічних збитків завдало відставання зі створенням нормативно-правової бази заходів щодо захисту національних товаровиробників від демпінгового та субсидованого імпорту, розробка якої тривала до кінця 1998 року [208-210].

У діях державних органів не знаходять своєчасного вирішення проблеми стимулювання експорту високотехнологічних товарів і послуг. Не втрачає актуальності й потреба посилення захисту внутрішнього ринку від демпінгового експорту та реекспорту товарів, виробництво яких не має надійної ресурсної бази, а також протидії спробам монополізації експортно-імпортної діяльності за рахунок сприяння розвитку конкуренції в цій сфері. Не дають належного ефекту також спроби контролю за отриманням валютної виручки від експорту та поліпшення режиму функціонування національного й іноземного капіталу. Свідченням цього є відплив валютних коштів за кордон і збереження несприятливого інвестиційного клімату.

Основною причиною недовикористання низки поширених у міжнародній практиці засобів і методів захисту внутрішнього ринку та стимулювання експорту більшість аналітиків небезпідставно вважає "пробуксовку" трансформаційних процесів, значною мірою зумовлену пасивністю держави. Все це призвело до накопичення взаємопов'язаних інституційно-правових, економічних, соціальних, організаційно-управлінських, фінансових та інших проблем. Нерідко дії органів законодавчої та виконавчої влади суперечать системному характеру ринкових перетворень та породжують правовий вакуум, який заповнюється неформальною інституціоналізацією. Підтвердженням служить відсутність чіткого правового регулювання відносин власності, належної прозорості процесів приватизації, зовнішньоекономічної діяльності та гостра нестача інвестицій при звуженні внутрішнього ринку і недостатній реакції виробничої сфери на процеси макроекономічної стабілізації. Наслідком тривалого протистояння прихильників еволюційної і революційної парадигм суспільного розвитку та відсутності ефективної взаємодії між виконавчою і законодавчою владою стала затримка у створенні розвиненого інституційного середовища, орієнтованого на сприяння підприємництву та введення його в чітке правове русло. Все це зумовило надмірну зарегульованість економічного життя та невиправдане втручання органів влади у підприємницьку діяльність.

Виходячи з реалій, до найважливіших пріоритетів сучасної зовнішньоторговельної політики слід віднести приведення структури та умов імпортно-експортних операцій у відповідність до потреб економічного зростання як базису зменшення ресурсної, фінансової і технологічної залежності від імпорту та захисту внутрішніх виробників від надмірного зовнішнього конкурентного тиску за рахунок:

• підтримки, оновлення і розвитку виробничого, науково-технологічного та експортного потенціалу як основних умов активізації й підвищення ефективності зовнішньої торгівлі;
• розширення зовнішньоторговельних зв'язків та забезпечення їх збалансованості завдяки поліпшенню структури і умов імпортно-експортних операцій, їх товарної та географічної диверсифікації;
• забезпечення узгодженості та скоординованості системи зовнішньоторговельного регулювання з іншими складовими програми ринкового реформування та розвитку економіки.

На нинішньому етапі основним завданням зовнішньоторговельної політики стає розвиток та підвищення ефективності зовнішньої торгівлі для посилення її позитивного впливу на стан економіки. Першочерговим завданням регулювання імпорту в перехідний період стає забезпечення економічно доцільного захисту внутрішнього ринку і приведення номенклатури та умов імпорту у відповідність до потреб розвитку економіки та досягнення в ній позитивних структурних змін за рахунок географічної і товарної диверсифікації імпорту. Це потребує збільшення в структурі поставок інвестиційної складової та оптимізації рівня захисту внутрішнього ринку на основі вдосконалення методів регулювання імпорту з урахуванням вимог міжнародного торговельного права.