• суб’єктами прийняття рішень повинні виступати начальники або заступники начальників органів місцевої міліції по справах про адміністративні правопорушення, передбачених ч. 1 ст. 222 Кодексу України про адміністративні правопорушення [183], крім справ, передбачених в абзаці 2 п. 1 ч. 2 ст. 222 КУпАП;
• для забезпечення централізованого характеру адміністративної практики, повноваження підрозділів ДАІ та дорожньо-патрульної служби, передбачені в п.п. 2, 3 ч. 2 ст. 222 КУпАП, необхідно обмежити, зосередивши право накладення адміністративних стягнень на рівні начальника органу місцевої міліції або його заступника;
• начальник або заступник начальника підрозділу дорожньої міліції повинен мати право розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення щодо правопорушень, передбачених п.п. 2,3 ч. 2 ст. 222 КУпАП, у випадку їх вчинення на автошляхах (території), що не входять до сфери повноважень органу місцевої міліції;
• право розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення щодо правопорушень, передбачених абзацом 3 п. 1 ч. 2 ст. 222 КУпАП слід надати начальнику або заступнику начальника органу місцевої міліції або дільничному (старшому дільничному) інспектору міліції.

Окремо треба зупинитись на питанні визначення статусу керівника ОММ як начальника органу дізнання. На наш погляд, з метою чіткого розмежування функцій між органами кримінальної та місцевої міліції, єдиної системи реєстрації і обліку кримінальних справ, що є в провадженні міліції, право порушення кримінальної справи начальником ОММ видається нам не зовсім доцільним. Але така позиція суперечить вимогам ч. 1 статті 108 Кримінально-процесуального кодексу (КПК), де зазначено, що “за наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу, і керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила” [182]. Найоптимальнішим варіантом для місцевої міліції, звичайно ж, є здійснення провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ст. 425 КПК України). Але, вона здійснюється до моменту порушення кримінальної справи. Тому, на наш погляд, начальник органу місцевої міліції як начальник органу дізнання, все-таки повинен мати право порушення кримінальної справи, але порядок реєстрації та обліку повинен бути уніфікованим, реєстрація здійснюватись в обліковій документації органу кримінальної міліції, контроль і нагляд повинен здійснюватись штабними підрозділами кримінальної міліції та, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про прокуратуру” [267].

Узагальнюючи запропоновані вище пропозиції щодо організації діяльності місцевої міліції в Україні, ми вважаємо, що вони повинні забезпечувати механізм дисциплінарних проваджень в ОММ та визначати повноваження Департаменту громадської безпеки МВС в сфері управління персоналом органів місцевої міліції, які фінансуються з місцевих бюджетів, визначати адміністративно-правовий статус їх керівника. Зокрема, на наш погляд, ДГБ повинен мати право: видавати обов´язкові для виконання приписи з усунення недоліків в організації діяльності цих підрозділів щодо виконання своїх функцій; подавати Міністру внутрішніх справ України для узгодження обов´язкові до виконання подання голови ОМС щодо кандидатури начальника місцевої міліції, пропонувати головам ОМС такі кандидатури; приймати обов’язкові до виконання подання голови ОМС про звільнення за результатами діяльності начальника місцевої міліції та подавати їх Міністру внутрішніх справ України; здійснювати дисциплінарне провадження за поданнями органів місцевого самоврядування (а у визначених випадках без такого подання) щодо начальника органу місцевої міліції та клопотати до Міністра внутрішніх справ України про притягнення його до відповідальності або звільнення.

За поданням ДГБ Міністр внутрішніх справ України повинен мати право: прийняти вмотивоване рішення щодо звільнення керівника та працівників місцевої міліції, яка утримується за рахунок коштів органів місцевого самоврядування, без погодження з відповідною радою, лише у разі вчинення ними злочину, встановлення їх невідповідності вимогам щодо проходження служби в міліції, грубого порушення ними вимог Закону України “Про міліцію (поліцію)”, статутів та інших галузевих нормативних актів, які регламентують порядок проходження служби в міліції, безпідставного невиконання ними розпорядження Міністра внутрішніх справ України або начальника регіонального управління (Головного комісаріату поліції), щодо дій підрозділів місцевої міліції в межах плану комплексного використання сил та засобів по охороні громадського порядку, плану спеціальної операції чи оперативного плану. Звільнення з місцевої міліції, яка утримується за рахунок коштів органів місцевого самоврядування, слід оскаржувати в судовому порядку.

На нашу думку, для забезпечення ефективності владних вказівок керівник повинен мати можливість діяти раціонально, а не лише виходити з позицій необхідності виконання норм. Це стосується можливості зміни структури підрозділу, задля підвищення його ефективності. Штат та структура підрозділу місцевої міліції може залишатись типовою лише для забезпечення нормативного навантаження на працівника відповідної служби та дотримання норм трудового законодавства.

Крім зазначених вище характеристик адміністративно-правового статусу керівника ОММ, слід зупинитись на проблематиці гендерної рівності в керівництві місцевою міліцією.

У контексті адміністративної реформи, недостатній рівень представництва жінок на керівних посадах у правоохоронних органах неминуче призводить до зниження їх впливу на прийняття важливих рішень. А це – один з найочевидніших аспектів втрати позитивного впливу на підвищення ефективності державної служби. Адже з ширшою участю компетентних, освічених жінок у владних структурах можливо не лише ставити життєво важливі для них питання, посилювати вплив жінок на зміну свого соціального статусу, а й у цілому забезпечити більш ефективну діяльність державних органів, успішну реалізацію визначених цілей і завдань адміністративної реформи [268, c. 57]. Досліджуючи суспільні стереотипи і догми, а також їх вплив на особливості управлінської діяльності жінки-керівника, можна зробити наступні висновки: по-перше, аналіз управлінської діяльності значної кількості керівників підтверджує існування статево-рольових стереотипів, при цьому з´ясовано, що багато відмінностей між керівниками-чоловіками і керівниками-жінками зумовлені саме цими стереотипами; по-друге, існують психологічні і, зокрема, комунікативні особливості керівників залежно від статі [269, c. 214]. Подолання названих стереотипів та перешкод, що впливають на прагнення і самооцінку жінок й чоловіків, сприяють упередженій оцінці їх дій і здібностей, особливо стосовно ставлення до жінок-управлінців, як найбільш дискримінованої, з точки зору гендерної рівноваги, групи, є одним з нагальних завдань сучасної етики державного службовця [270].

Отже, для нашого перехідного суспільства важливо знайти оптимальний баланс між правами та свободами працівника міліції як громадянина та новими вимогами до служби в органах міліції, зумовленими створенням якісно нової та ефективної системи державного управління [271, c. 116].

Аналіз сучасної літератури вказує на залежність ефективності адміністративно-правового регулювання діяльності влади (в тому числі – керівника ОММ) та сучасних форм і методів управління. Виникає необхідність нового підходу до підготовки фахівців-управлінців у міліції. На допомогу цьому повинен прийти менеджмент. Менеджмент – є тим, як працюють і як повинні працювати керівники [272, c. 12].

На нашу думку, для підготовки фахівців-керівників органів місцевої міліції, слід використовувати алгоритми реалізації стратегій ефективного менеджменту в ОВС, які запропоновані С.В. Пєтковим: стратегію обґрунтованих рішень, стратегію ризику, ідеї менеджменту, стратегію дієвості, стратегію ефективних працівників-професіоналів, стратегію спрощення, стратегію якості, стратегію лояльності і відданості, стратегію співробітництва [273, c. 61-62].

На наш погляд, враховуючи вищевказані алгоритми, основними управлінськими функціями керівника органу місцевої міліції, які потребують адміністративно-правового регулювання є організація, координація, контроль, мотивація, забезпечення організаційної культури (раціональна організація праці, стиль керівника тощо).

Характеризуючи функцію організації, слід зазначити, що ефективність управління в органах міліції завжди базувалась на принципі єдності керівництва. При забезпеченні відповідної структури влади керівник повинен враховувати переваги кваліфікації підлеглих у прийнятті рішень. Для їх вироблення необхідно залучення знань не лише в сфері охорони громадського порядку, а й в галузях техніки, зв’язку, транспорту та ін. Цю проблему слід вирішувати з використанням кваліфікованого персоналу галузевих структур органів місцевого самоврядування. Проте, ці вимоги складають лише базові умови для успішності організації діяльності керівником ОММ. Він повинен у своїй діяльності правильно ставити цілі, планувати діяльність підрозділу, раціонально використовувати час. Делегування повноважень в підрозділі повинно здійснюватись із врахуванням особистості підлеглого керівника, обставин, характеру виконуваних завдань та можливостей для організаційного, фінансового, юридичного і психологічного маневру. Серед керівників міліції існує точка зору, що важливість роботи однозначно зумовлює відповідальність. Проте слід зауважити, що важливість роботи зумовлює частішого використання делегування повноважень і більшої кількості виконавців.

Отже, організаційна ефективність адміністративного-правового регулювання діяльності керівника, характеризує якість побудови організації, її системи управління, прийняття управлінських рішень, реакцію системи управління на стреси, конфлікти, організаційні зміни тощо. Організаційна ефективність оцінюється за показниками, які відображають якість побудови організації та її системи управління, а саме: рівень централізації функцій управління, співвідношення чисельності управлінських працівників між різними рівнями управління, питому вагу керівників в загальній чисельності апарату управління, швидкість прийняття управлінських рішень тощо [274, c. 160].

Важливою функцією керівника є координація. Врахування позицій різних рівнів та об’єктів керованої системи, їх власних потреб допомагає у прийнятті управлінського рішення. На нашу думку, координація повинна стосуватись окреслення сфери діяльності та влади кожного підлеглого, а також змісту організаційної діяльності.

Відповідальність керівника забезпечується засобами контролю. Контроль є одним з найпоширеніших і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб’єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об’єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції [100, c. 662]. Контролю підлягають не тільки результати діяльності органів внутрішніх справ, окремих служб, підрозділів, виконавців, але й засоби і способи, застосування яких дозволило досягти результатів. Специфіка форм і методів роботи органів внутрішніх справ вимагає постійного контролю за законністю їх використання, негайного усунення будь-яких порушень закону [275, c. 144].

До основних напрямків контрольної діяльності керівника, можна визначити напрями контролю за: