На тлі процесів глибокого реформування фундаментальних економічних, політичних, духовних основ суспільства все виразніше стали проявлятися кризові явища, що охопили державну владу, правоохоронні органи, у тому числі й міліцію. Ситуація ускладнюється неґативними тенденціями, які пов'язані зі зростанням злочинності: за добу в Україні реєструється більш ніж півтори тисячі злочинів, близько семисот з них - тяжкі, майже дев'ятсот - крадіжки різних видів. Криміногенна обстановка вимагає від держави прийняття адекватних, часом непопулярних, неординарних, швидких та ефективних заходів, скоординованих дій, що реально захищають життя, здоров'я, честь і гідність людей, їх майно.

За таких умов кожна підсистема державного управління, у тому числі МВС України, певний час ще існує за рахунок внутрішніх резервів, цілісності та саморозвитку. Соціальна фрустрація на державному рівні може призвести до того, що сила зовнішніх впливів на системи нижчого рівня переважить силу внутрішньосистемних зв'язків. Тоді ці системи наблизяться до розпаду. Небезпека посилюється в тому разі, коли професійна система, якою є МВС України, виконує силові функції держави. У цьому разі виникає загроза для самої держави, оскільки система, яка покликана боротися з насильством, сама може стати насильницькою або знищити себе як таку. Про це особливо важливо пам'ятати сьогодні, коли незаконний обіг грошей, тіньовий капітал, торгівля живим товаром, насильство щодо оточуючих стали невід'ємною складовою збагачення певної категорії населення. Певні владні структури задовольняє "кишенькова міліція" з мізерною заробітною платою, яку можна використовувати як заманеться. Це створює психологічний "бар'єр", який перешкоджає самореалізації індивіда в системі ОВС, нівелює формування його як особистості, створює умови, що провокують прояви насильства як стосовно інших, так і стосовно самого себе.

Аналіз статистичних даних МВС України за останнє десятиріччя свідчить про зростання фактів скоєння особовим складом ОВС тяжких злочинів, порушень законності та інших надзвичайних подій і про об'єктивний характер динаміки злочинності серед працівників міліції. Таке становище викликано загостренням соціально-економічної кризи в суспільстві, зростанням тіньового капіталу та зубожінням працівників бюджетної сфери, а з ними й працівників міліції, окремі з яких уважають свій адміністративно-правовий статус незадовільним.

За таких умов, на нашу думку, заслуговує на увагу аналіз результатів соціологічного дослідження, що проводилося протягом останніх шести років у Луганській області та присвячувалося вивченню впливу таких чинників, як підвищення заробітної плати, поліпшення відбору працівників міліції, посилення контролю за ними тощо, на ефективність діяльності підрозділів міліції. Так, переважний вплив рівня заробітної платні працівників міліції на підвищення ефективності їх діяльності відзначають особи віком 26-35 років (31%), інтелігенція (35%) та інженерно-технічні працівники (38%). 24% опитаних безробітних та 28% робочих головним чинником уважають поліпшення відбору кадрів для міліції. Необхідність посилення контролю за правоохоронцями переважає у відповідях молоді 18-25 років (23%), підприємців (25%) та осіб з неповною середньою освітою (26%) [128, с. 17-18].

На наш погляд, для нормального функціонування суспільства необхідно мати компетентний, високопрофесійний і високоморальний державний апарат. Однак такий апарат не можна створити без підвищення престижу державної служби, без відродження ідеї службового патріотизму, дотримання професійної етики, удосконалення адміністративно-правового статусу державних службовців.

Головним елементом будь-якого апарату є кадри. Саме вони визначають ефективність його функціонування. Тому підґрунтя стратегії й тактики органів внутрішніх справ, у тому числі міліції громадської безпеки, становить її кадрове забезпечення. Це добре усвідомлюється й за рубежем, про що свідчать висловлювання окремих учених. Так, відомий італійський дослідник А. Гріліні підкреслює визначальну роль діяльності особового складу сил охорони правопорядку поряд із законодавчими та організаційними заходами, спрямованими на захист демократичних інститутів і боротьбу зі злочинністю [273, с. 414]. Важливим питанням, на думку американського поліцеїста Б. Лоу, є управління поліцейськими щодо повноцінного використання їх у забезпеченні правоохоронної політики [280, с. 300]. Поряд із тим, теорія, нормативно-правове реґулювання та практика кадрового забезпечення діяльності поліції в зарубіжних країнах відзначаються певною специфікою, аналіз якої є дуже цікавим для всебічної й об'єктивної характеристики сутності інституту поліції в сучасному світі.

У вищих іноземних ешелонах влади склалося переконання в тому, що стан правопорядку багато в чому залежить від чисельності поліції. На це вказує екс-канцлер ФРН Г. Коль і підкреслює необхідність заходів щодо збільшення сил охорони правопорядку та поліпшення їх діяльності [282, с. 40]. Тому зростання чисельності поліції є тенденцією загальносвітового рівня. Але й у сучасній зарубіжній поліцеїстиці немає обґрунтованих критеріїв визначення потреб поліцейських органів в особовому складові. Вироблення ж таких критеріїв слід віднести до перспективних напрямків наукових досліджень, а пошук їх, на нашу думку, треба починати з місцевого рівня.

Ефективна робота державного апарату, зокрема підрозділів міліції, багато в чому залежить від вирішення завдань щодо активізації людського фактору, основними складовими якого є рівень загальної професіональної підготовки, соціальна активність і громадянська відповідальність державних службовців. При цьому виникає проблема взаємозв'язку і взаємозалежності якості виконання функцій державних органів і системи забезпечення інтересів службовців, що торкається аспектів організації державної служби. Рішення цієї проблеми, на наш погляд, слід шукати у відпрацюванні дієвої системи застосування як засобів переконання, заохочення, так і відповідальності державних службовців. Мова йде про створення такого механізму взаємоузгоджених стимулів, який би сприяв якіснішому виконанню службовцями державних функцій і зумовлював би їх активну, творчу працю.

Саме тому бачиться доцільним приділити значну увагу питанням щодо формування й удосконалення адміністративно-правового статусу працівника органу внутрішніх справ.

Ряд нормативних актів, прийнятих в Україні за останнє десятиріччя, склали основу правового і соціального статусу працівників міліції [196; 161; 167; 53; 72; 177] та стали важливим кроком на шляху виконання ними своєї дійсно соціальної ролі - ефективного захисту людини і суспільства, певною ґарантією прав працівника міліції і як людини, що займається небезпечною та важливою працею, і як представника державної влади.

Разом із тим, окремі положення вищезазначених актів не відповідають сучасним суспільним відносинам, здебільшого мають декларативний характер, а механізм ґарантованої реалізації багатьох із них недостатньо відпрацьований. Тому, на нашу думку, є підстави стверджувати, що адміністративно-правовий статус особового складу міліції не відповідає рівневі й характеру злочинності, а захист прав і свобод самого працівника міліції є недостатнім і потребує посилення. Важливість цих питань підкреслюють і окремі вчені [20]. Застосовуючи владні примусові повноваження (затримання, арешт, огляд, вилучення речей і документів тощо), працівники міліції нерідко опиняються в екстремальних ситуаціях, часто зустрічають не тільки протидію, але й аґресію з боку правопорушників, через що вони вимушено діють на грані порушення закону, а інколи й самі стають жертвами злочинів, бо застосування зброї є крайнім і надзвичайним заходом.

Однак перш ніж говорити про шляхи вдосконалення адміністративно-правового статусу працівників міліції громадської безпеки в тому вигляді, у якому вони закріплені в нормах об'єктивного права, слід визначити його теоретичні та методологічні основи.

Як відомо, елементами правового статусу працівників міліції є права і обов'язки, що закріплені в нормах права. Адміністративно-правовий статус працівників міліції є результатом дії цих норм в умовах конкретного соціального середовища та характеризується значною видовою різноманітністю. У структурі їх єдиного соціально-правового статусу слід виокремити загальний, спеціальний та індивідуальний, соціально-економічний, культурний і політико-правовий, а також статус особистої свободи. У рамках деяких видів статусу можна виділити підвиди соціально-правового статусу, що характеризується певною сталістю, груповою відокремленістю та специфікою. Як юридичні умови функціонування статусу працівників міліції слід розглядати систему заходів, котрі забезпечували б реалізацію й охорону їх прав, обов'язків та інтересів як посадових осіб.

Напрями вдосконалення адміністративно-правового статусу працівників міліції випливають із закономірного процесу вирішення об'єктивних і суб'єктивних, зовнішніх або внутрішніх відносно статусу працівників міліції суперечностей.

Сучасний період відзначається тенденцією відставання нормативно-правової форми від об'єктивних суспільних потреб у якісному реґулюванні змісту статусу працівників міліції. Це спричиняє невпевненість окремих працівників у правомірності, доцільності та раціональності своїх дій, що приводить до соціальної та професіональної апатії посадових осіб міліції, до відпливу кадрів і загального зниження ефективності діяльності міліції громадської безпеки.

Розглядаючи зв'язок статусу працівника міліції з ефективністю діяльності й соціальним авторитетом міліції, можна зробити висновок про реальну єдність соціального і правового (адміністративно-правового) компонентів у статусі працівників міліції. Виходячи з цього, адміністративно-правовий статус працівника міліції громадської безпеки, на нашу думку, можна визначити як зумовлену реально існуючими суспільними відносинами сукупність спеціальних юридичних прав, обов'язків і законних інтересів працівників, пов'язану з завданнями й функціями повсякденної службової діяльності та їх соціальним призначенням.

Адміністративно-правовий статус працівників міліції ґрунтується на загальному соціально-правовому статусі людини й громадянина і не повинен суперечити йому. Правове становище працівників міліції відзначається перш за все тим, що, залишаючись громадянами своєї держави, вони наділені загальними правами, свободами, обов'язками, які належать усім незалежно від будь-яких групових особливостей. Це є істотною ґарантією політико-юридичної рівноправності суб'єктів. Конституційні права та обов'язки є ядром, основою соціально-правового статусу особи, усіх його видових проявів. У разі ж колізії між загальними (у тому числі основними) й іншими юридичними правами, свободами та обов'язками громадян пріоритет перших повинен бути безперечним. Отже, перевага в загальному порядку повинна віддаватися їм.

У кожній державі поряд зі звичайними законами існує Основний Закон, який формулює та закріплює засади суспільного і державного устрою, політичну систему, форму правління, правове становище особи тощо. Але, без сумніву, головним завданням конституції є насамперед захист прав і свобод громадян. І незважаючи на те, що в Конституції України немає розподілу громадян за їх професійною належністю, так само як і за іншими категоріями, та якщо вважати, що її положення відповідають вимогам Декларації прав і свобод людини, то такий розподіл все ж таки проявляється під час розгляду безпосередньої реалізації конституційних прав і свобод. Виявляється, що не всі категорії громадян можуть реально користуватися закріпленими в Основному Законі, тобто теоретично наданими всім людям, правами й свободами: політичними, економічними, соціальними. Ці обмеження передусім стосуються працівників міліції, а також деяких інших категорій службовців.