На самому початку нового тисячоліття можна переконатися в тому, наскільки стійкі й одночасно рухливі деякі аспекти функціонування держав. В умовах оновлення предмета, методу та системи адміністративного права та в контексті сучасних правових концепцій знов посилюється увага до управління, стає популярною ідея державного управління, реалізація якої передбачає правильний вибір стратегічних напрямів подальшого розвитку державно-управлінських інститутів, які головним чином закріплено в положеннях Концепції адміністративної реформи в Україні [7, с. 8-34] та конкретизовано нормами Закону України "Про місцеві державні адміністрації" [198], Указів Президента України від 15 грудня 1999 р. "Про зміни в структурі державних органів виконавчої влади" [193], від 15 грудня 1999 р. "Про систему центральних органів виконавчої влади" [212], від 29 травня 2001 р. "Про заходи щодо подальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" та іншими нормативними актами.

Норми адміністративної поведінки, що реґулювали управлінські відносини ще в первісному суспільстві, по суті, виявилися тими джерелами (звичаями), на основі яких шляхом історичної та послідовної диференціації виникли й розвинулися традиційно існуючі в системах права галузі (цивільне, кримінальне, державне, адміністративне). Базова галузь адміністративного права, яка характеризується "материнським началом" відносно інших галузей, на погляд Ю.О. Тихомирова, по суті, є несучою конструкцією в системі права та має могутній імперативно-регулюючий потенціал, який забезпечує функціонування виконавчої влади, дотримання публічних інтересів, охорону й реалізацію прав громадян. Це є особливо актуальним в сучасних умовах, пріоритетно відображено в проекті Концепції реформи адміністративного права в Україні [7, с. 35-60] і стало предметом наукових дискусій у рамках трьох національних науково-теоретичних конференцій: "Напрями реформування адміністративного права України" (18-21 червня 1998  р., м. Яремче Івано-Франківської області), "Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування" (26-27 травня 2000 р., м. Суми), "Стан і перспективи реформування адміністративного права" (23-25 травня 2003 р., м. Одеса) [151; 10; 152].

Становленню й розвитку національного адміністративного права багато в чому сприяли роботи вчених-адміністративістів В.Б. Авер'янова, Ю.П. Битяка, О.С. Васильєва, С.Т. Гончарука, І.П. Голосніченка, Л.В. Коваля, В.К. Колпакова, В.Д. Сущенка та ін. Проте витоки української адміністративно-правової науки - в національних системах законодавства інших держав, у тому числі тих, які припинили своє існування.

Незважаючи на те, що з правом завжди пов'язують упорядкованість і стабільність суспільних відносин, воно виступає ще й динамічним чинником, який відображає зміни, що відбуваються в державі з урахуванням оновлення існуючих і виникнення нових суспільних відносин. У таких умовах постає нагальна необхідність у перегляді багатьох догм, які, за словами А.Я. Берченка, гальмують їх розвиток і пов'язані часом з некритичним сприйняттям ряду положень марксизму, що усталились у вітчизняному правознавстві як загальнообов'язкові теоретичні стереотипи [37, с. 75-82]. Проте це не заперечує в правовій науці наступництва, можливості використовування досягнень попереднього періоду як ґенератора прогресу в усіх галузях юридичних знань.

На думку Ю.О. Тихомирова, вплив змін характеру суспільних відносин на право дуже відчутний, а чинником, який сприяє підтриманню сталого правового стану в сучасних умовах є правонаступництво, яке означає збереження чинних раніше адміністративно-правових реґуляторів і норм та визнання їх ролі в новій суспільній ситуації. З урахуванням того, що правові норми нерідко "живуть" довше за держави, у рамках яких вони з'явилися, і часом надовго переживають органи, які їх створили, ними перш за все заповнюється вакуум, що виникає в перехідні періоди. Тому головним критерієм адміністративного правонаступництва вчений визначає відповідність колишніх норм та інститутів новітній політиці й деклараціям, концепціям і конституціям, що вводяться новою владою [109, с. 92-93].

Для визначення закономірностей розвитку окремих інститутів, інших складових елементів системи українського адміністративного права, на наш погляд, важливо обґрунтувати в ній місце поліцеїстики. Адже прототипом сучасної адміністративно-правової науки була наука про поліцейське право, що знайшло відображення в роботах російських і зарубіжних поліцеїстів [3, с. 54].

Призначенням поліцейської діяльності практично до XIX сторіччя вважалося забезпечення добробуту й безпеки громадян, тому з терміном "поліція" ідентифікувалося внутрішнє управління, а відповідна література іменувалася як поліцейська. Ю.М. Старилов відзначає внесок у розвиток російського поліцейського права  дослідників І.Е. Андрієвського, М.М. Шпилевського, О.С. Окольського і стверджує, що важливим теоретичним положенням, яке розвивається останніми роками особливо помітно, є поступове виокремлення вчення про специфічні владні відносини з адміністративного права та заміна їх правовідносинами щодо забезпечення правопорядку, безпеки суспільства й добробуту громадян [238, с. 203-215]. При цьому акцент робиться не на аналізі владних повноважень органів управління, а на правильному та законному їх використовуванні представниками правоохоронних структур, що докорінним чином змінює зміст поліцейської частини адміністративного права. Розвиток же відповідної галузі адміністративно-правової науки повинен базуватися на ідеї про те, що держава і суспільство в сучасних умовах не тільки взаємодіють, а й обслуговують один одного. Удосконалення адміністративного права відбувається через надання йому чіткіших організаційно-правових форм і якісне поліпшення адміністративних процедур правоохоронного характеру.

Разом із тим, становлення і розвиток суспільної поліцеїстики XIX століття головним чином ґрунтувалося на рецепції німецького наукового досвіду, основоположником якого був Роберт фон Моль, і практично всі російські поліцеїсти другої половини XIX століття були прихильниками саме його концепції про управління та поліцейське право. Так, розмежування предметів ведення поліцейського й адміністративного права обґрунтував професор Імператорського Московського університету І.Т. Тарасов, який серед владних повноважень поліції з забезпечення громадської безпеки й охорони правопорядку вирізнив заходи державного примусу як самостійну та важливу складову її діяльності. А лейтмотивом дослідження І.Е. Андрієвського стало обґрунтування теоретичних і прагматичних основ діяльності органів внутрішніх справ, перш за все поліції безпеки, що багато в чому тотожне сучасним поглядам на поліцейську частину адміністративного права, особливо актуальну для сьогоднішнього перехідного періоду, коли суспільство через слабкість держави занурюється в безодню беззаконня [36, с. 119].

Принцип єдності концепцій поліцейського й адміністративного права обґрунтував видатний поліцеїст кінця XIX - початку XX століття ординарний професор Казанського університету В.В. Івановський. Не протиставляючи їх основоположних постулатів, учений ототожнював дефініції права внутрішнього управління і поліцейського права, а останнє визначав як науку про реґламентацію змісту примусових заходів із метою організації умов безпеки й добробуту [3, с. 58-59]. Проте проблема співвідношення та розмежування адміністративного і поліцейського права досі залишається невирішеною. Тому своєрідність поточного періоду для адміністративно-правової науки полягає в тому, що вона повинна розвивати такі її елементи, як термінологія та історія, уточнювати предмет й упорядковувати систему адміністративного права [32, с. 18-19], забезпечувати й попереджувати можливі неґативні аспекти адміністративної реформи в частині організації та діяльності поліцейських структур.

Уточнення предмета сучасного українського адміністративного права поєднане з необхідністю в подоланні істотних розбіжностей у поглядах вітчизняних адміністративістів [8, с. 19-21; 69, с. 4-5; 83, с. 53-54], які пропонують інколи дещо різні моделі побудови цієї галузі публічного права. Разом із тим, думки практично всіх учених сходяться в тому, що розроблені наукою радянського адміністративного права уявлення про предмет і систему адміністративно-правових норм потребують істотного коригування.

Необхідність цього коригування зумовлюється тим, що властива ще першим рокам радянської влади ейфорія адміністрування закономірно привела до поширення адміністративного права (адміністративно-правового методу) на сфери, які йому невластиві, до втручання у сферу цивільних правовідносин, що, у свою чергу, вело до розмивання галузі, до втрати нею свого справжнього правового призначення. А вже радянське адміністративне право як наука державного управління замкнулося головним чином на вивченні та вдосконаленні управлінських відносин та розглядалося через призму піднесених ідеологічних уявлень. І, як справедливо відзначає С.О. Єгоров, радянська адміністративно-правова наука соромливо відверталася від непривабливих реалій поліцейської дійсності, відносячи в кращому разі існування суспільних ексцесів до пережитків проклятого минулого [55, с. 113], які, усупереч оптимістичним прогнозам, продовжували зростати.

К.С. Бєльський, виділяючи в адміністративному праві дві його підсистеми - реґулятивну й охоронну, вирішального значення надає поліцейському праву, яке покликане реґулювати громадський правопорядок в країні та владно впливати на надто "вулканізуючу" сферу суспільних відносин [34, с. 124]. Ці відносини він називає (при цьому "без хибного сорому") поліцейськими, а верхом лицемірства він визнає відмову від терміна "поліція", який має ряд безперечних прерогатив і випробуваний як історично й філологічно, так і юридично. Мабуть невипадково, що в більшості країн апарат, який забезпечує охорону правопорядку та є універсальним інструментом примусу щодо додержання такого порядку, називається поліцією.

Сучасні довідкові видання з адміністративного права визначають поліцію як систему адміністративних органів, що мають у своєму розпорядженні озброєні формування для охорони життя, здоров'я, прав і свобод громадян, майна, установленого в країні правопорядку, суспільного й державного устрою від злочинних посягань [109, с. 246]. І, як відомо, у державах колишнього Радянського Союзу (Азербайджані, Грузії, Латвії, Литві, Молдові та ін.) міліція перейменована в поліцію без будь-яких істотних змін її завдань і функцій.

У цілому громадянське суспільство згодне з тим, що Україні потрібна сильна виконавча влада, а її посилення повинне відбуватися явно не за рахунок обмеження суб'єктивних прав, а шляхом їх належного забезпечення і надійної охорони якісно оновленими за формою і функціональним змістом правоохоронними структурами. Адже ми збираємося жити в умовах демократії, тому повинні орієнтуватися на демократичні цінності, найвищими серед яких є права людини. Вони, як головний стрижень демократії, правової державності, узагалі не підлягають законодавчому обмеженню, тому що даровані вищою, ніж держава, інстанцією.

На погляд професора В.Б. Авер'янова, формування ідеології служіння держави людині можливе за умов практичної реалізації конституційного принципу верховенства права, що передбачає орієнтацію діяльності державних органів на захист прав людини, забезпечення їх пріоритетності перед всіма іншими цінностями демократичної держави [1, с. 7]. Тому в діяльності органів виконавчої влади, разом з управлінською і поліцейською (каральною) функціями, повинні адекватно поєднуватися функції, які пов'язані з забезпеченням реалізації прав і свобод людини (правозабезпечувальна) та захистом його порушених прав (правозахисна).