До фактів, що мають юридичне значення для реалізації соціальних прав та інтересів фізичних осіб, встановлення яких у порядку окремого провадження передбачено ст. 273 ЦПК, можна віднести факт перебування фізичної особи на утриманні, факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Факт перебування фізичної особи на утриманні, як відмічається у процесуальній літературі, може бути підтверджений документами житлово-експлуатаційних органів, виконавчих органів сільських Рад, інших організацій (довідками про склад сім'ї, про доходи, що надавалися особами для отримання субсидій; документами про причину тимчасової незайнятості, що подавалися непрацюючими членами сім'ї працездатного віку при укладанні договору реструктуризації заборгованості; довідкою навчального закладу про те, що фізична особа віком від 18 до 23 років навчається за денною формою навчання; довідкою навчального закладу інтернатного типу про те, що член сім'ї потерпілого, який має право на відшкодування шкоди, перебуває на утриманні цього закладу тощо)^[209]. За відсутності відповідного документа чи неможливості одержати або відновити загублений чи знищений документ такий факт можна встановити у судовому порядку.

Факт перебування фізичної особи на утриманні може, наприклад, встановлюватися з метою одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди у зв'язку із втратою годувальника. При цьому отримання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не може бути безумовною підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні.

Правові наслідки перебування особи на утриманні залежать від передбаченого законом юридичного складу (сукупності юридичних фактів), із яким пов'язується їх настання. Так, для встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину необхідно, щоб утриманець був неповнолітнім або непрацездатним на день смерті спадкодавця, перебував на його утриманні не менше п'яти років та одержував від нього матеріальну допомогу, що була єдиним або основним джерелом засобів до існування. При цьому не має значення - чи був утриманець членом сім'ї спадкодавця, чи перебував з ним у родинних або шлюбних відносинах тощо (ч. 2 ст. 1265 ЦК).

Право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання. Встановлення факту перебування на утриманні з метою відшкодування шкоди внаслідок втрати годувальника за загальним правилом не пов'язане ані з наявністю між непрацездатним утриманцем і годувальником родинних відносин, ані зі строком перебування на утриманні (ч. 1 ст. 1200 ЦК).

Для виникнення права на пенсію факт перебування на утриманні набуває юридичного значення, якщо утриманець на момент смерті годувальника був членом його сім'ї та непрацездатним, перебував на його повному утриманні або одержував від нього допомогу, яка була постійним і основним джерелом засобів до існування. Строк перебування на утриманні за загальним правилом значення не має. Коло осіб, які належать до членів сім'ї, що мають право на пенсію та умови, за яких член сім'ї визнається утриманцем, встановлюються відповідно зі статтями 37-40 Закону України від 05.11.1991 р. № 1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", ст. 36 Закону України від 09.07.2003 р. № 1058 "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Так, Деснянський районний суд м. Києва, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою Особи-1 про встановлення факту перебування на утриманні померлого, ухвалив рішення про задоволення заявленої вимоги, виходячи з такого. У грудні 2008 р. Особа-1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту перебування на утриманні померлого чоловіка, оскільки це дає їй право на отримання пенсії у зв'язку із втратою годувальника. У судовому засіданні було встановлено, що з 15.02.1950 р. Особа-1 та Особа-2 перебували в зареєстрованому шлюбі, проживали однією сім'єю та вели спільне господарство. На момент смерті чоловіка - Особа-1 була непрацездатною, її пенсія у шість разів менша за пенсію, яку отримував чоловік, що підтверджено довідками, виданими Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві та Деснянським районним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві. Таким чином, Особа-1 одержувала від померлого - Особи-2 допомогу, яка була постійним і основним джерелом засобів до існування, тобто перебувала на утриманні останнього^[210].

У порядку окремого провадження згідно з п. 3 ч. 1 ст. 256 ЦПК може бути встановлений факт каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Необхідно звернути увагу на те, що в законі чітко визначено мету, з якою може бути встановлено цей факт, а саме: призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Це означає, що з іншою метою встановлення факту каліцтва в судовому порядку закон не передбачає. Відмітимо, що у ЦПК України 1963 р. до судової юрисдикції було віднесено встановлення факту каліцтва на виробництві або у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по соціальному страхуванню (п. 3 ст. 273 ЦПК). Порівняно з цим чинний ЦПК передбачає можливість встановлення як факту каліцтва на виробництві, так і факту каліцтва, не пов'язаного з роботою. Утім Пленум Верховного Суду України у п. 9 постанови від 31 березня 1995 р. № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" зазначив, що при застосуванні цієї норми судам слід мати на увазі, що з дня введення в дію Закону України "Про охорону праці" справи про встановлення таких фактів не розглядаються в порядку окремого провадження. Указані рекомендації обумовлені тим, що питання, пов'язані із встановленням факту каліцтва, коли з приводу цього виникає спір, а також якщо на підставі факту нещасного випадку призначається пенсія особам, які внаслідок цього стали інвалідами, вирішується в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів^[211].

У контексті цього слід зазначити, що відповідно до статей 9, 23 Закону України від 09.07.2003 р. № 1058 "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначається, зокрема, пенсія по інвалідності, внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства), спори, що виникають із цього приводу можуть вирішуватися органами Пенсійного фонду або судом. Згідно зі ст. 31 цього Закону причина, група, час настання інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством. Органи Пенсійного фонду та застрахована особа мають право в порядку, встановленому законом, оскаржити рішення органів медико- соціальної експертизи. Отже, встановлення факту каліцтва, не пов'язаного з роботою, з метою призначення пенсії згідно із зазначеним Законом має встановлюватися разом із вирішенням відповідного спору про право органами Пенсійного фонду або судом.

Законом України від 29.09.1999 р. № 1105-ХІУ "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" встановлено перелік осіб, які підлягають обов'язковому страхуванню від нещасного випадку (ст. 8 Закону). Згідно з ч. 1 ст. 36 цього Закону справи про відповідні страхові виплати розглядає Фонд соціального страхування від нещасних випадків на підставі заяви потерпілого або заінтересованої особи за наявності усіх необхідних документів. Одним з основних документів, потрібних для здійснення необхідних страхових виплат, є акт розслідування нещасного випадку (ст. 35 Закону). Згідно зі ст. 22 Закону України від 14.10.1992 р. № 2694 "Про охорону праці" у редакції Закону України № 229-УІ від 21.11.2002 р.^[212] роботодавець повинен організувати розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України за погодженням із всеукраїнським об'єднанням профспілок. За підсумками розслідування нещасного випадку, професійного захворювання або аварії роботодавець складає акт за встановленою формою, один примірник якого він зобов'язаний видати потерпілому або іншій заінтересованій особі не пізніше трьох днів із моменту закінчення розслідування. У разі відмови роботодавця скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого з його змістом питання вирішуються посадовою особою органу державного нагляду за охороною праці, рішення якого є обов'язковим для роботодавця (ст. 55 Закону, п. 38 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професіональних захворювань та аварій на виробництві, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112)^[213]. В окремому провадженні, таким чином, факт каліцтва не встановлюється і у разі, якщо особі відмовлено у складанні акта про нещасний випадок або незгоди потерпілого або іншої особи (утриманця померлого потерпілого) зі змістом цього акта. Рішення посадової особи органу державного нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку за правилами адміністративного судочинства.

Водночас, згідно зі ст. 55 зазначеного Закону, якщо виник спір щодо суми страхових внесків, розміру шкоди та прав на її відшкодування тощо, він вирішується в судовому порядку, а за бажанням заінтересо

ваної особи - спеціальною комісією, при виконавчій дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків.

У юридичній літературі відмічається, що оскільки Закон України від 14.10.1992 р. № 2694 "Про охорону праці" зворотної сили не має, у порядку цивільного судочинства за правилами окремого провадження за відсутності спору про право може бути встановлено факт каліцтва, що відбувся до вступу цього Закону в дію, а також коли виключається можливість його підтвердження в іншому порядку, наприклад, якщо: