Метод правового регулювання, що використовується законодавцем, полягає у схваленні і стимулюванні корисного для особи, суспільства і держави варіанту правомірної поведінки. Основними методами у сфері кримінально-правового регулювання є примус (покарання) та стимулювання (заохочення). У кримінальному праві абсолютна більшість норм сформульована з використанням імперативного методу кримінально-правових заборон і відповідно правового обов'язку утримання від вчинення заборонених діянь (охоронні норми) [27, с. 163], але використовується й диспозитивний метод, що надає особі можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки та стимулюється кримінально- правовими засобами (заохочувальні норми). "Метод кримінального права, - зазначає Ю.Є. Пудовочкін, - може бути визначений через вказівку на форму впливу на кримінально-правові відносини (імперативний і диспозитивний), або через вказівку на його зміст (заборона, зобов'язання, дозволяння, заохочення)" [28, с. 181].

Інакше вирішує питання про методи кримінального права Ю. В. Голік. Він вважає основними методами правового регулювання у сфері дії кримінального закону примус і переконання. "Примус, - вказує цей дослідник, - застосовується до осіб, які переступили межу дозволеного. Він проявляється в позбавлені особи деяких благ (від майна до свободи і навіть життя). Заохочення - до осіб, що виявили каяття, бажання повернутися до чесного, законослухняного життя та здійснюють у цьому напрямі конкретні, схвальні суспільством кроки. Виражається воно у звільненні від обтяжень, що накладаються (чи можуть накладатися) на особу у зв'язку з вчиненим діянням" [29, с. 75].

Різне вирішення питання про заохочувальний метод кримінально-правового регулювання визначається, на нашу думку, тим, що дослідники неоднаково визначають правову природу і зміст заохочувальних норм. Так, зазначений погляд Ю. В. Голіка, природно, обмежує заохочувальний метод лише посткримінальною поведінкою особи, коли держава звільняє особу від кримінальної відповідальності чи покарання або пом'якшує кримінальне покарання чи його відбуття. Проте обмежувати заохочувальний кримінально-правовий вплив виключно "посткримінальною поведінкою особи" - значить суттєво збіднювати його зміст. Як уже зазначалося, висновок про те, чи відноситься та чи інша кримінально-правова норма до заохочувальної, насамперед, визначається диспозитивним методом правового регулювання, яким особа заохочується до правомірної, суспільнокорисної кримінально-правової поведінки.

Відносно обставин, що виключають злочинність діяння, Ю. В. Баулін висловив обґрунтовану думку, що особливо цінною є поведінка, коли у основі її збуджувальних мотивів лежать досліджувані норми. У цьому випадку суб'єкт передбачає наслідки свого діяння, знає позицію закону з цього питання. Усі ці норми закликані впливати на свідомість і волю суб'єктів таким чином, щоб останні прагнули без страху бути притягнутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов'язані із завданням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, ґрунтуючись при цьому на суб'єктивному праві, правовому обов'язку або службовому повноваженні [9, с. 90].

Вчинення діянь, що виключають злочинність діяння, за загальним правилом, не є обов'язком громадян. На цю обставину неодноразово зверталась увага. Так, у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику у справах про необхідну оборону" зазначається, "що, відповідно до закону, кожна особа має право на необхідну оборону від суспільнонебезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади" [30]. Проте в деяких випадках вчинення діянь у ситуації необхідної оборони, затримання особи, яка вчинила злочин та інших обставин, що виключають злочинність, діяння є правовим обов'язком особи. Йдеться про так звані випадки "спеціального суб'єкта" правомірної суспільнокорисної поведінки. Так, при затриманні особи, яка вчинила злочин, суб'єктами правомірного затримання можуть бути і представники влади та інші посадові особи, для яких затримання злочинця визначається як правовий обов'язок [31, с. 48-49]. Невиконання спеціально уповноваженими посадовими особами службового обов'язку щодо затримання злочинця розглядається як правопорушення, що тягне дисциплінарну або кримінальну відповідальність. Спеціальним суб'єктом правомірного вчинку повинна визнаватися особа, яка відповідно до закону виконує (виконувала) спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою запобігання чи розкриття їх злочинної діяльності. "Спеціальний суб'єкт виконання обов'язкового наказу, - зазначає С. І. Дячук, - визначається з урахуванням специфічності сфери управлінських відносин. Наприклад, суб'єктами виконання наказу в умовах військової служби, інших видів служб, у сфері трудових правовідносин тощо є різні за своїм правовим статусом особи (підлеглий по службі, працівник конкретного підприємства, пересічний громадянин у стосунках з представником влади і таке інше)" [32, с. 103].

Висловлювалася думка, що в системі обставин, що виключають злочинність діяння, необхідно виділяти обставини з більшою та меншою соціальною корисністю. Так, Л. М. Смирнова стверджує, що необхідна оборона або затримання злочинця будь-коли суспільно-корисні, якщо не порушені умови їх реалізації. Менше про це можна говорити в стані крайньої необхідності, у зв'язки з тим, що в зазначеному випадку шкода завдається невинним громадянам або державі, а відтак суспільна корисність різко знижується. Навряд чи можна вважати суспільнокорисними діяння, що завдали шкоди, вчинені при фізичному або психічному примусі [33, с. 23]. Ще більш радикальну позиції висловлює П. П. Андрушко, коли вказує, що "іноді правомірні вчинки за обставин, які виключають злочинність діяння, загалом можуть бути суспільно- небезпечними" [34, с. 10-11].

З останнім твердженням не можна погодитися. Відомо, що правомірність чи протиправність поведінки є юридичним віддзеркаленням соціального змісту вчинку. Не втратило актуальності зауваження Ю. В. Бауліна, зроблене ще в 1991 р.: "Якщо вважати, що найвищою соціальною цінністю і критерієм суспільного прогресу є особистість, її благополуччя, відношення до світу і собі побідним, то оцінка суспільної корисності або некорисності того чи іншого вчинку в сучасних умовах визначається мірою її відповідності інтересам гуманізації суспільства, демократії, свободи, всебічного розвитку особистості, тим загальнолюдським нормам поведінки, які знайшли своє світове визнання, в тому числі, соціальним ідеалам і цінностям, звільненим від деформацій і догматизму" [9, с. 33].

Правомірність та соціальна корисність поведінки за обставин, що виключають злочинність діяння, може зумовлюватися як об'єктивними, так і суб'єктивними ознаками. Об'єктивні ознаки лежать у площині соціальної цінності захищеного охоронювано- го правом блага, відвернутих суспільнонебезпечних наслідків, затриманні особи, яка вчинила злочин, законності наказу чи розпорядження, умов виправданого ризику, виконання спеціального завдання та ін. Суб'єктивні - характеризують усвідомленими та вольовими діями (бездіяльністю), спрямованими на завдання необхідної і достатньої шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, що мають в основі збуджувальних процесів виключно суспільно корисну мотивацію, яка зазначена у відповідних кримінально-правових приписах. Мета вчинення діянь за обставин, що виключають злочинність діяння, повинна бути настільки соціально корисною, щоб "виправдати" завдання шкоди.

Природно, слід погодитися з дослідниками, що поряд із суспі- льнонеобхідною і суспільно-небезпечною поведінкою право передбачає й такі різновиди вчинків, котрі неможливо прямо віднести до зазначених категорій, проте їх можливо оцінити з позицій більшої чи меншої бажаності або небажаності для суспільства [35, с. 40]. Більше того, навіть у межах однієї й тієї ж самої обставини, що виключає злочинність діяння, можливі вчинки, що відрізняються різною ступінню суспільної корисності. Так, при крайній необхідності, ступінь корисності прямо залежить від зіставлення фактично завданої і відвернутою шкоди правоохоро- нюваним інтересам. Завдана шкода не може бути більшою від відвернутої шкоди, але деякі особливості емоційного стану особи, яка знаходиться в стані сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, внаслідок чого вона не могла оцінити відповідності заподіяної шкоди цій небезпеці, навіть за найгірших умов унеможливлюють кримінальну відповідальність (ч. 2, ч. 3 ст. 39 КК).

Проте ця обставина не є нездоланною перепоною для визнання обставин, що виключають злочинність діяння як суспільно корисних, правомірних, а відтак, таких, що заохочуються кримінальним законодавством. Ми не поділяємо погляду М. І. Блум, яка вважає, що кримінальний закон не може і не повинен визначати суспільнокорисні вчинки [36, с. 45]. Ця позиція ґрунтується на домінуючому погляді, що предметом кримінально-правового регулювання є виключно суспільні відносини, що виникають у зв'язку з вчиненням злочину. Проте це не так. Кримінальне право регулює також суспільні відносини, що виникають із суб'єктивного права громадян на заподіяння шкоди при обставинах, що виключають злочинність діяння: при захисті від суспільно-небезпечних і злочинних посягань, завданні шкоди за умов безпосередньої загрози, затриманні особи, яка вчинила злочин та ін. З цього приводу ґрунтовною є позиція А. В. Наумова, який виділяє особливий різновид суспільних відносин, що входять до предмету регулювання кримінально-правовими нормами саме обставини, що виключають злочинність діяння. "Ці відносини, - вказує А. В. Наумов, - можна назвати регулятивними кримінально- правовими відносинами (на відміну від охоронних кримінально- правових відносин), оскільки вони утворюються на підставах регулятивних (уповноважуючих) норм і регулюють правомірну поведінку особи, яка одночасно є і соціально корисною" [37, с. 8].

Кримінальний закон, заохочуючи вчинки за обставин, що виключають злочинність діяння, надає важливе значення умовам їх правомірності. Навмисне завдання об'єкту кримінально-правової охорони невиправдано тяжкої шкоди вихолощує, "нівелює" соці- альнукорисність, а відтак - і правомірність таких вчинків та перетворює, трансформує, за загальним правилом, соціально корисну поведінку в суспільнонебезпечну, протиправну. Перевищення меж необхідної і достатньої шкоди, за умов зазначених обставин, є умисним суспільнонебезпечним діянням, що за наявності інших ознак утворює злочин, соціальний зміст якого полягає саме у "несанкціонованому" заподіянню об'єкту кримінально-правової охорони тяжкої шкоди.

Деякі вчені, що досліджують злочини, вчинені з перевищенням меж необхідної оборони або перевищення заходів, які необхідні для затримання злочинця (ст. 118, 124 КК), та злочини, що вчинені особою, яка, відповідно до закону, виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ч. 2, ч. 3 ст. 43 КК), вважають суттєве пом'якшення кримінальної відповідальності в цих випадках проявом заохочувального впливу, а відповідно, зазначені норми заохочувальними. Так, Ю. В. Голік, аналізуючи вчинення злочину при захисті від суспільнонебезпечного посягання, з перевищенням меж необхідної оборони, доходить висновку, що пом'якшенням кримінальної відповідальності в цьому випадку законодавець стимулює і реально заохочує активну життєву позицію громадян, що проявилась у незвичному вигляді - при вчиненні злочину [38, с. 47-48].