Такий погляд нами не сприймається. Кримінально-правове регулювання обставин, що виключають злочинність діяння, чітко визначає умови правомірності зазначеної соціальної корисної поведінки. Дії, що виходять за визначені кримінальним законом межі, за будь-яких умов їх "соціально-корисної мотивації і спрямованості" не можуть бути нічим іншим як злочином. Тому й недоречним є постановка питання щодо заохочення чи стимулювання. Кримінальний закон не може заохочувати вчинення злочинів, навіть за умов вчинення злочину з пом'якшуючими обставинами (т. з. "привілейований злочин"). З іншого боку, наявність пом'якшуючих обставин, що введені законодавцем у юридичну конструкцію складу злочину у якості обов'язкових, при вчиненні умисного вбивства або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, з перевищенням меж необхідної оборони або в разі перевищення заходів, що необхідні для затримання злочинця (ст. 118, 124 КК) та злочинів, що вчинені особою, яка, відповідно до закону, виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою запобігання чи розкриття їх злочинної діяльності (ч. 2, ч. 3 ст. 43 КК), суттєво знижують суспільну небезпеку злочину. Правові наслідки закріплення в кримінальному законі вказаних привілейованих ознак знаходять своє відбиття у встановленні нових, значно нижчих від типових, заходів кримінального покарання.

Відтак доходимо висновку: обставини, що виключають злочинність діяння, є різновидом заохочувальних кримінально-правових норм, які стимулюють суспільнокорисне та правомірне завдання необхідної і достатньої шкоди об'єктам правової охорони, за умов безпосередньо визначених кримінальним законом.