Стосовно реєстрації факту народження це зумовлено, очевидно, тим, що згідно з ч. 4, ч. 9 ст. 13 Закону підставою для проведення державної реєстрації народження є визначені центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я документи, що підтверджують факт народження, а в разі їх відсутності - рішення суду про встановлення цього факту.

За відсутності актового запису про народження за заявою особи, щодо якої втрачено запис, відділ реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний поновити актовий запис про народження, в якому на підставі зібраних доказів (паспорта, військового квітка, пенсійного посвідчення тощо) зазначає дату та рік народження. Вік особи в поновленому актовому запису про народження зазначається на підставі поданих документів, якщо вони не мають суперечностей. Якщо встановити день та місяць народження неможливо, датою народження зазначається 1 липня відповідного року, а якщо неможливо встановити лише день народження, то зазначається 15-те число відповідного місяця. Якщо з поданих документів убачається, що заявник народився у першій половині року, то днем його народження зазначається 1 квітня відповідного року, а якщо у другій половині року - 1 жовтня цього року (див.: пп. 3.5; 3.9; 3.10 Положення). Якщо внаслідок перевірки заяви про поновлення актового запису про народження з'ясувалося, що народження заявника не реєструвалося, відділ реєстрації актів цивільного стану провадить реєстрацію народження із пропущенням строку (п. 3.6 Положення). Таким чином, орган реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний поновити втрачений актовий запис про народження чи провести реєстрацію народження, навіть якщо реєстрація не проводилася. Уявляється, що за таких обставин виключається необхідність встановлення факту реєстрації народження у судовому порядку.

Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі:

1.  документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою;
2.  рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.

Поновлення актового запису про реєстрацію факту смерті відбувається за дещо іншими правилами порівняно з поновленням актового запису про реєстрацію факту народження. Так, поновлення втрачених актових записів про смерть проводиться тільки за наявності документів, які підтверджують, що відповідний актовий запис був раніше складений в органах реєстрації актів цивільного стану України (свідоцтва про реєстрацію акта цивільного стану, його копії, засвідченої нотаріально, штампа про реєстрацію акта цивільного стану в паспорті або паспортному документі), або на підставі рішення суду (п. 3.4 Положення). Враховуючи, що у судовому порядку, крім фактів, перелічених у ч. 1 ст. 256 ЦПК, можуть бути встановлені й інші факти, від яких залежать виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не передбачено іншого порядку їх встановлення, можна дійти висновку, що не виключається можливість встановлення в порядку окремого провадження факту реєстрації смерті особи, у разі втрати актових записів цивільного стану, відсутності необхідних документів, які підтверджують, що відповідний актовий запис був раніше складений в органах реєстрації актів цивільного стану України, що могло би служити підставою для поновлення втраченого актового запису та видачі повторного свідоцтва про реєстрацію акта цивільного стану. Зроблений висновок підтверджується й судовою практикою.

Так, Оболонський районний суд м. Києва, розглянувши 20.01.2009 р. у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою Особи-1 про встановлення факту реєстрації смерті Особи-3, ухвалив рішення про задоволення заяви з таких підстав. Заявник є онуком Особи-3, свідоцтво про смерть якого під час війни було втрачено. Заявнику необхідно встановити факт реєстрації смерті Особи-3 для отримання дозволу на підхоронення на місці поховання Особи-3 померлих родичів. Відділом РАЦС Оболонського РУЮ м. Києва було відмовлено у поновленні актового запису про смерть Особи-3 на підставі повідомлення Головного управління юстиції у м. Києві відділу РАЦС від 06.12.2008 р. про те, що запис акта про смерть Особи-3 по м. Києву за 1941 р. не виявлено у зв'язку з тим, що книги реєстрації актів про смерть у м. Києві за період 1938-1944 рр. збереглися частково, та відсутністю необхідних документів, за наявності яких проводиться поновлення втрачених актових записів про смерть.

Підтвердженням факту смерті та її реєстрації є незавірена копія свідоцтва про смерть Особи-3, яка містить дані, що свідоцтво про смерть було видане 03.09.1941 р. у м. Києві Народним комісаріатом внутрішніх справ УРСР, акт обстеження місця поховання від 01.12.2008 р., з якого вбачається, що Особа-3 похована на Куренівському кладовищі в м. Києві у 1941 р.^[217]

Відповідно до пп. 7, 8 ч. 1 ст. 256 ЦПК у судовому порядку за правилами окремого провадження підлягають встановленню факти народження та смерті в певний час за неможливості їх реєстрації органами реєстрації актів цивільного стану.

Державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі:

1.  документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою;
2.  рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою (ст. 17 Закону).

Реєстрація смерті особи здійснюється в передбаченому Правилами порядку за наявності доданих до заяви необхідних документів, що підтверджують цей факт.

Такими документами є:

- лікарське свідоцтво про смерть форми № 106/о, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 р. № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. за № 1150/13024 (далі - форма 106/о)^[218];

•  фельдшерська довідка про смерть форми № 106-1/о, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 р. № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. за № 1150/13024 (далі - форма 106-1/о);
•  лікарське свідоцтво про перинатальну смерть форми № 106-2, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від

08.08.2006   р. № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України

25.10.2006   р. за № 1150/13024 (далі - форма 106-2/о);

•  рішення суду про оголошення особи померлою;
•  рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час;
•  повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України, у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням не- судових та судових органів;
•  повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом із лікарським свідоцтвом про смерть.

Неможливість реєстрації органами реєстрації актів цивільного стану факту смерті може бути пов'язана з відсутністю первинних документів, що підтверджують цю подію, та неможливістю їх отримання з тих чи інших причин. У цьому випадку зазначений факт може бути встановлений судом у порядку окремого провадження. Рішення суду про встановлення факту смерті особи є підставою для реєстрації цього факту органами реєстрації актів цивільного стану. Реєстрація факту смерті особи, встановленого у судовому порядку, якщо з часу настання смерті не минуло одного року, провадиться у книгах актових записів про смерть як первинна; якщо минуло більше року - у книгах поновлених актових записів (п. 9.2 розд. III Правил).

Наприклад, Святошинський районний суд м. Києва, розглянувши цивільну справу за заявою Особи-1, ухвалив рішення про задоволення заяви про встановлення факту смерті Особи-2 з таких підстав. Мати заявника Особи-2 померла 21.01.2006 р. у с. Поташня Бородянського району Київської області, де її і поховали. Заявник звертався до За- гальцівської медичної амбулаторії та до селищної ради з повідомленням про смерть Особи-2, однак лікаря не було на робочому місці на день смерті Особи-2 і довідка про смерть не була видана. У зв'язку з цим селищною радою було відмовлено у реєстрації смерті, що підтверджується повідомленням Загальцівської селищної ради Бородян- ського району Київської області про те, що про смерть Особи-2 було повідомлено та надано дозвіл на поховання на селищному кладовищі, проте за відсутності довідки про смерть у реєстрації смерті було відмовлено і свідоцтво про смерть не було видане. При неможливості реєстрації факту смерті уповноваженими органами за відсутності первинних документів, що підтверджують цю подію, зазначений факт встановлюється в судовому порядку^[219].

Пленум Верховного Суду України у Правових позиціях щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ зауважив, що при визначенні підсудності цивільних справ, у яких одні учасники правовідносин проживають на території України, а інші - на території держави - члена СНД, необхідно виходити з положень Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної державами СНД 22 січня 1993 р і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 р. (Україна підписала Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладену державами - учасницями СНД 7 жовтня 2002 р. у м. Кишиневі, із набранням чинності якої припинила дію Мінська конвенція 1993 р.), згідно з якою справи про встановлення факту смерті підсудні суду держави, громадянином якої була особа в той час, коли вона за останніми даними була жива, а щодо інших осіб - суду за останнім місцем їх проживання. Суди України в таких випадках можуть встановлювати факт смерті громадянина іншої держави - учасниці Конвенції, який проживав на території України, за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на території України, якщо їх права й інтереси ґрунтуються на її законо- давстві^[220].

Звертає на себе увагу те, що закон відрізняє встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану цього факту (п. 8 ст. 256 ЦПК) від встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (п. 9 ст. 256 ЦПК). В останньому випадку, на нашу думку, може йтися про визнання особи померлою, а не про встановлення факту смерті особи. Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови № 5 від 31 березня 1995 р. "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" зазна- чив, що на відміну від факту смерті особи, який встановлюється судом за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та з певних обставин, оголошення особи померлою робиться на підставі вірогідного припущення про смерть особи, коли немає безспірних доказів про факт її смерті^[221]. Отже, встановлення факту смерті фізичної особи можливе, якщо суд на підставі доказів з'ясує: а) обставини, які вірогідно стверджують смерть конкретної особи в точно встановлений час (година, день, місяць, рік); б) обставини, за яких настала смерть;

в)  факт відмови органів державної реєстрації актів цивільного стану в реєстрації смерті особи з тих або інших причин.