У наукових дослідженнях виділяють два види обстановки, що існували на час вчинення певною особою злочину. Перший вид - це обстановка вчинення злочину в широкому розумінні цього слова - як об'єктивних умов, що характеризують соціальні, економічні, політичні, духовні, міжнаціональні, воєнні, міжнародні, природні, організаційні, виробничі та інші процеси в масштабах країни, регіону, області, міста, району, підприємства, установи, організації, побуту, сім'ї тощо. Другий вид - це обстановка, що склалася навколо особи під час вчинення нею злочину, тобто об'єктивні (зовнішні) умови життя та діяльності, в яких перебувала дана особа під час вчинення злочину і які значною мірою впливали на її суспільну небезпечність. "Вочевидь, в такий спосіб, - звертає увагу Ю. В. Баулін, - відповідна обстановка і повинна бути встановлена на момент вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості з тим, щоб порівняти й оцінити її зміну на час розслідування або розгляду справи в суді. При цьому необхідно встановити безпосередній зв'язок між зміною відповідної обстановки, що відбулася протягом певного часу з дня вчинення злочину до моменту розслідування або розгляду справи в суді, та втратою діянням або особою суспільної небезпечності" [8, с. 149-150].

Згідно з тлумаченням ч. 2 ст. 11 КК, суспільна небезпека, яка притаманна злочину, має місце там, де діяння заподіяло чи могло заподіяти істотну шкоду фізичній або юридичній особі, суспільству або державі. Тому для застосування ст. 48 КК необхідно встановити, що після вчинення певного злочину обстановка змінилася таким чином, що вчинене діяння вже не є суспільно-небезпечним. Особу можна визнати такою, що перестала бути суспі- льнонебезпечною, в разі, коли вона сама або обстановка навколо неї зазнала таких змін, що унеможливлюють вчинення нею нового злочину. Зміна обстановки повинна бути настільки суттєвою, щоб вплинути на суспільну свідомість, яка в нових умовах не сприймає суспільнонебезпечним діяння, яке в старій обстановці становило значну суспільну небезпечність. Так, значна кількість кримінальних справ, порушених у час дії КК 1960, за спекуляцію, комерційне посередництво, порушення правил про валютні операції тощо були закриті, а особи звільненні від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки в умовах переходу економіки на ринкові відносини.

Звільнення від кримінальної відповідальності при втраті діянням характеру суспільнонебезпечного слід відрізняти від випадків декриміналізації даного діяння, при який законодавець виключає його з числа кримінально протиправних. У такому разі діють правила про зворотну дію кримінального закону, що усуває караність діяння (ч. 1 ст. 5 КК). Але незважаючи на таку декриміналізацію, окремі органи досудового слідства та місцеві суди Запорізької,

Дніпропетровської областей у постановах про закриття справ усупереч вимогам ч. 1 ст. 5 КК продовжували посилатися на ст. 7 КПК (зміна обстановки), а не п. 2 ст. 6 КПК (відсутність складу злочину), через що порушувалися права громадян. Так, закриваючи справу щодо Б. та Я., обвинувачених за ч. 2 ст. 80-3 КК 1960 р., Жидачівський районний суд Львівської області помилково зазначив, що справа підлягає закриттю внаслідок зміни обстановки, оскільки вчинене діяння втратило суспільну небезпечність у зв'язку з декриміналізацією. Такі ж помилки допускали Дрогобицький міський суд Львівської області, Мелітопольський і Хорти- цький районні суди Запорізької області, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська та ін. Військовий місцевий суд Ужгородського гарнізону помилково закрив справу стосовно К. у зв'язку зі зміною обстановки, тоді як необхідно було закрити справу у зв'язку з його смертю (п. 8 ст. 6 КПК) [44, с. 29-30].

У правозастосовчій практиці сталим є положення, що суспільна небезпечність особи знаходить своє віддзеркалення у вчиненому злочині. Під змінами обстановки, внаслідок якої особа втратила суспільну небезпечність, слід розуміти зміни об'єктивної дійсності, які унеможливлюють вчинення нового тотожного чи однорідного злочину. За звичай до змін обстановки навколо особи, яка вчинила злочин, відносять події, які настали як з її волі (наприклад, перехід на іншу роботу, не пов'язану з матеріальною відповідальністю, переїзд на інше місце мешкання та розрив з кримінальним оточенням, реєстрація шлюбу з потерпілою особою, проведений добровільно курс лікування від алкоголізму чи наркоманії тощо), так і незалежно від її волі (звільнення особи з посади, що унеможливлює вчинення службового зловживання, призив на військову службу, нещасний випадок, внаслідок якого особа стала інвалідом тощо). Так, постановою судді Енергодар- ського місцевого суду Запорізької області на підставах ст. 48 КК, у порядку ст. 7 КПК у зв'язку із втратою суспільної небезпечності особою, яка вчинила злочин, була звільнення від кримінальної відповідальності Д., 1931 р. н., яка з лютого по квітень 2002 р. незаконно виробляла, зберігала та збувала алкогольні напої у м. Енергодарі Запорізької області (ч. 1 ст. 204 КК), при цьому в якості фактичних обставин було враховано похилий вік, інвалідність та стан здоров'я винної особи, які, на думку, судді свідчать про втрату нею суспільної небезпечності [51].

Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК, якщо з дня вчинення нею злочину до набрання вироком законної сили минули такі строки: 1) два роки - в разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; 2) три роки - в разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; 3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину; 5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років (ч. 2 ст. 49 КК). Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин (ч. 3 ст. 49 КК).

Відповідно до ст. 11-1 КПК таке звільнення носить імперативний (обов'язковий) та безумовний характер, за винятком випадку застосування давності, передбаченого ч. 4 ст. 49 КК. Підставами для звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності є наявність трьох умов у сукупності: 1) вчинення особою злочину, на який поширюється давність; 2) закінчення строків давності після вчинення конкретного злочину; 3) строк давності після вчинення злочину не переривався й не зупинявся.

Строк давності є певним проміжком часу, із закінченням якого припиняються кримінально-правові відносини, що виникли з моменту вчинення злочину. У теорії і практиці важливим є правильне визначення початку і закінчення строку давності. Початковим моментом витоку строку давності є "день вчинення злочину" (ч. 1 ст. 49). У літературі є дискусійним питання початку обчислювання строку відносно злочинів з матеріальним складом. Висловлено дві позиції: згідно з першою, строк давності треба обчислювати з моменту настання суспільнонебезпечних наслідків [13, с. 140], прибічники другої вважають, що цей строк починається з часу, коли особа вчинила дію (бездіяльність), яка є ознакою об'єктивної сторони злочину [20, с. 207]. Перша точка зору, на нашу думку, є більш ґрунтовною й послідовною. Початковим моментом обчислювання строків давності має бути момент закінчення злочину, який, у свою чергу, залежить від законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину. Для формальних складів злочину це час вчинення суспільно-небезпечних діянь, для матеріальних - настання суспільнонебезпечних наслідків, для усічених цей час перенесений на стадії готування або замаху на злочин. Саме зі сталою позицією визначення моменту закінчення злочину більшість дослідників пов'язують початок строку давності для триваючих й продовжуваних злочинів. Строк давності у відношенні триваючих злочинів обчислюється з дня фактичного припинення дії чи бездіяльності з волі або мимо волі особи, а у відношенні продовжуваних злочинів - з дня вчинення останнього тотожного діяння з числа тих, що об'єднані єдиним злочинним наміром і складають продовжуваний злочин. Отже, початковим моментом строку давності є початок нової доби, яка настає після доби, протягом якої був вчинений злочин. Кінцевим моментом спливу строків, що зазначених у п. 1-5 ч. 1 ст. 49 КК і обчислюються повними календарними роками, є закінченні останньої доби відповідного року.

У судовій практиці закриття кримінальних справ у зв'язку з витоком строків давності притягнення до кримінальної відповідальності посідають значне місце. Так, в узагальненні, опрацьованому суддею Апеляційного суду Запорізької області І. М. Не- золою, вказується, що місцевими судами Запорізької області у 2002 р. за цих обставин було закрито 1075 кримінальних справ у відношенні 1279 осіб. Якість постанов про закриття справ у цілому відповідає вимогам кримінально-процесуального законодавства: в описовій частині викладається зміст обвинувачення, вказується стаття (частина статті) КК, за якою кваліфіковано вчинене винною особою, підстави закриття кримінальної справи тощо. Разом з тим деякі судді у постановах про закриття справ не вирішують питання про скасування запобіжного заходу, відшкодування судових витрат, зберігання речових доказів тощо [52]. При вирішенні питання про закриття кримінальної справи відповідно до ст. 7, 7-1,7-2, 8, 9, 10, 11-1 КПК та звільнення особи від кримінальної відповідальності суд зобов'язаний з'ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника. Потерпілий або його представник (адвокат) можуть оскаржити рішення про закриття справи в апеляційному порядку. У відповідності до ч. 3 ст. 248 і ч. 4 ст. 282 КПК апеляції, касаційні подання чи скарги (якщо справу розглядав апеляційний суд по першій інстанції) на постанову або ухвалу про закриття справи у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності сторони можуть подати протягом семи діб із дня винесення цього рішення.

Питання для самоперевірки та контролю засвоєння знань до III розділу

 
1.          Які норми Загальної частини КК відносяться до заохочувальних? 

2.          У чому полягає стимулюючий ефект добровільної відмови від доведення злочину до кінця?

3.          Що передбачає заохочувальний припис при добровільній відмові?

4.          Яка умова звільнення вів кримінальної відповідальності при добровільній відмові?

5.          Що стимулюють заохочувальні приписи про обставини, що виключають злочинність діяння?

6.          Які обставини, що виключають злочинність діяння, відносяться до заохочувальних?

7.          Що є предметом правого регулювання у заохочувальних приписах обставин, що виключають злочинність діяння?

8.          Які умови правомірності та суспільної корисності відносяться до необхідної оборони?

9.          Які умови правомірності та суспільної корисності відносяться до крайньої необхідності?