Разом з тим, цей же автор підкреслює, що враховуючи сучасну ситуацію в світі "ступінь ефективності національних інтересів буде багато в чому залежати від здатності координації різних відомств" і навіть існування певної "міжвідомчої спільноти" за якої різні органи влади спільно або скоординовано діють для досягнення конкретної мети в сфері безпеки.

Співпраця цілої низки органів державної влади при проведенні державної політики в інформаційній сфері передбачена і в українському законодавстві. Так, зокрема згідно норм ч. 3 ст. 6 Закону "Про інформацію", "державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції"[77].

Таким чином ми підходимо до аналізу формалізованої складової механізму політики безпеки, яка представлена органами публічної влади. Ґрунтуючись на проведеному вище аналізі, ми можемо стверджувати, що цей механізм як раз і представляє певну "міжвідомчу спільноту", точніше ієрархічну сукупність органів різних гілок влади та різних рівнів, які в рамках своєї компетенції вирішують конкретні завдання з формування та реалізації політики інформаційної безпеки.

Згідно ст. 4 Закону України "Про основи національної безпеки"[90] до складу цієї частини механізму інформаційної безпеки входять наступні органи:

• Президент України,
• Верховна Рада України,
• Кабінет Міністрів України,
• Рада національної безпеки і оборони України,
• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади,
• Національний банк України,
• суди загальної юрисдикції,
• прокуратура України,
• місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;
• Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Першим питанням, яке потребує вирішення при аналізі цього механізму є визначення керівного органу або органів у цій ієрархії. Не дивлячись на свою простоту, в умовах невизначеності в правовому регулюванні питань інформаційної безпеки, відповідь на це питання багато в чому залежить від позицій, на яких стоїть той чи інший дослідник. Основних "претендентів" же на керівну роль в сфері інформаційної безпеки фактично можна виділити два: Верховну Раду та Президента.

При цьому слід зважати, що більшу частину сучасної української історії формування законодавства, що регулює питання побудови апарату держави, проходило в умовах досить жорсткої політичної боротьби. І одним з векторів цієї боротьби було, і певною мірою залишається, протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади. Це протистояння відбилося і в розбудові інститутів інформаційної безпеки, адже інформація є найефективнішою зброєю політичної боротьби.

В результаті ми можемо констатувати той факт, що розбудова механізму інформаційної безпеки відбувається зі значним ухилом в бік органів виконавчої влади. Так, згідно того ж Закону, функції Верховної Ради та Президента у сфері безпеки, інформаційної включно, розподілено наступним чином:

Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України;

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України.

Таким чином, попри те, що Верховна Рада згадана першою, її функції виглядають значно "врізаними", а Президенту навпаки віддається керівна роль у сфері національної безпеки. До того ж щодо Верховної Ради підкреслюється, що вона здійснює свої повноваження виключно в межах Конституції, щодо Президента вимоги діяти виключно в рамках Конституції не ставиться. І це при тому, що саме Верховна Рада є тим органом що приймає Конституцію і може її при необхідності змінювати.

Це випадкова неточність чи свідома спроба створити застереження що відкриває президентським структурам шлях до того первинного розуміння національної безпеки, яким виправдовувалися будь-які дії влади що виходять за рамки правових норм?

А, по-друге, спроби поставити Президента на чолі системи національної, зокрема й інформаційної, безпеки не відповідають, на нашу думку, Конституції України.

Розглядаючи систему забезпечення національної безпеки України, на чолі якої поставлено Президента, не можна не помітити певне помилкове розширювальне тлумачення норм ч. 2. ст. 102 Конституції, які встановлюють, що "Президент України є гарантом державного суверенітету територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина"[142]. Ця норма може стати предметом спекуляцій щодо можливості здійснення необмеженого втручання у будь-які сфери суспільного життя задля "гарантування Конституції". На нашу думку, таке положення повинно розглядатися виключно як обов'язок даної посадової особи, який не надає їй ніяких додаткових або екстраординарних повноважень. Так само як, ані п. 1 ст. 106, згідно якої Президент "забезпечує... національну безпеку", ані ч. 1. ст. 107, згідно якої "Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України" не дають підстав однозначно стверджувати, що Президент очолює систему забезпечення національної безпеки України. Прямої вказівки на це Конституція не містить, інших законодавчих актів з цього приводу не існує, а згідно ч. 2. ст. 6 Конституції, органи державної влади здійснюють свої повноваження виключно в межах Конституції і у відповідності до законів. Таким чином, законних підстав для визначення Президента головним суб'єктом забезпечення національної безпеки, або головою системи її забезпечення не існує. Швидше таку роль можна відвести Верховній Раді, оскільки у відповідності до п. 17 ст. 92 Конституції, основи національної безпеки визначаються виключно законами України.

Взагалі значним недоліком слід вважати, що в Розділі V Конституції не визначено окремо обов'язки Президента України як глави держави. В ст. 106 Конституції визначено лише його повноваження. Досить суперечливою виглядає норма, яка безпосередньо торкається нашої теми і міститься в п. 1. 106, згідно якої Президент "забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави". Адже що це насправді означає: обов'язок чи право (повноваження) Президента? Якщо порівнювати з деякими наступними нормами цієї ж статті, згідно з якими Президент, наприклад "звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України" (п. 2), або "приймає рішення про визнання іноземних держав" ( п. 4), то останні можна розуміти саме як право. Тобто Президент може звернутися до Верховної Ради з позачерговим посланням, а може і не звертатися, може визнати іноземну державу, а може і не визнавати. Чи повинні ми аналогічно тлумачити, що Президента може за власним розсудом забезпечувати державну незалежність і національну безпеку, а може цього і не робити? Іншими словами в Конституції відсутнє правове регулювання сфери відання Президента України, його завдань і обов'язків. Те що прописане в ст. 106, важко однозначно віднести або до прав або до обов'язків. Таким чином, ми маємо найвищу посадову особу держави з невизначеною компетенцією.

Вихід з такої ситуації можливий або шляхом конкретизації відповідних положень Конституції в рамках конституційної реформи яка провадиться нині, або прийняттям законодавчого акту, що регулює повноваження Президента. Адже, наприклад, діяльність Верховної Ради регулюються її Регламентом, Кабінету Міністрів відповідним Положенням (хоч це не знімає необхідності прийняття окремого закону, як того вимагає Конституція).

На нашу думку, ця проблема має штучну природу. Адже до механізму (системи) безпеки і у відповідному Законі, і в тлумаченні положень Конституції застосовується структурний підхід. А слід було б застосовувати структурно-функціональний. Адже і законодавча, і виконавча, і судова гілки влади в цій системі виконують абсолютно різні функції. Намагання ставити Президента на чолі системи безпеки, і говорити, що він здійснює "керівництво у сфері національної безпеки" порушує встановлену нормами ст. 6 Конституції України систему побудови державної влади "на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову". Адже керівництво передбачає прийняття обов'язкових для всіх управлінських рішень.

Судові органи на які, згідно ст. 124 Конституції України, покладено лише одну функцію - правосуддя, слід розглядати поза рамками системи безпеки. В іншому випадку судові органи виконуватимуть невластиву їм функцію, що поставить під сумнів передбачені ст. 129 Конституції такі принципи судочинства, як: незалежність суддів, рівність сторін і змагальність. А саме завдяки додержанню цих принципів суди відіграють важливу роль у забезпеченні балансу законних інтересів різних суб'єктів та об'єктів політики інформаційної безпеки [177].

Таким чином, логічним було б запропонувати побудову інституціонального механізму інформаційної безпеки України як системи в управлінні якої врівноважена компетенція законодавчої та виконавчої влади.

При визначенні розподілу повноважень між виконавчим і законодавчим центрами цього механізму слід звернути увагу на існуючий вже в Україні досвід. А він свідчить, що прийняття доленосних рішень щодо реалізації національних інтересів та зміцнення національної безпеки, є заслугою саме законодавчої влади. Це і прийняття Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р., і Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., чи таких історичних документів як ІІІ та VI Універсали Центральної Ради, Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії, прийнятий Українською Національною Радою тощо [119].

Таким чином можна говорити, що за законодавчою владою в Україні історично закріпилася роль виразника національних інтересів. Або, виражаючись мовою програмування - "постановки завдань" щодо ключових аспектів безпеки. Так, наприклад, згідно норм ст. 92 Конституції України [142], виключно Законами України визначаються:

• права і свободи людини і громадянина,
• порядок застосування мов,
• засади організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку,
• засади утворення засобів масової інформації,
• організація державної статистики та інформатики,
• основи національної безпеки.

Тобто до функцій Верховної Ради входить визначення основних параметрів інформаційних процесів в державі та можливих форм і способів забезпечення цих параметрів. Іншими словами Верховною Радою визначаються зміст інформаційної безпеки та можливі форми і способи її захисту.

Для виконання цих завдань Верховна Рада має широкі повноваження. Серед таких повноважень, визначених ст. 85 Конституції України, є: прийняття законів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; затвердження Державного бюджету України, в якому передбачаються кошти на реалізацію заходів політики інформаційної безпеки; ратифікація міжнародних договорів в інформаційній сфері тощо.