На місцевому рівні проведення політики інформаційної безпеки здійснюється регіональними і місцевими відділеннями зазначених нами центральних органів виконавчої влади, обласними та районними державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.

Досить вагомим, хоча і не формалізованим, елементом в механізмі проведення державної політики є вже загаданий нами інститут радників як постійних так і на громадських засадах. Практично всі органи виконавчої влади, місцевого самоврядування мають право залучати сторонніх фахівців для вирішення тих або інших завдань в рамках їх компетенції. Радники та консультанти можуть як входити до штату того чи іншого органу так і бути позаштатними. Вони забезпечують органи влади і їх посадових осіб аналітичною інформацією, залучаються до здійснення експертиз проектів нормативно-правових актів, розробки перспективних програм і концепцій. Радниками та консультантами можуть призначатися вчені, провідні фахівці різних галузей економіки, соціальної сфери з числа громадян України, та іноземних громадян. Вони можуть здійснювати свою діяльність як безоплатно так і на договірній основі. При чому, радники можуть співпрацювати як с конкретною посадовою особою так і утворювати робочі групи при відповідних органах державної влади і для допомоги у вирішенні поточних справ, і для роботи над конкретним завданням, проектом, програмою тощо.

Запрошення іноземних радників може здійснюватись міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування (далі - замовники) для надання консультаційної допомоги у розробленні державних, регіональних та галузевих програм ринкових перетворень, розвитку самоврядування, координації роботи з виконання міжнародних проектів тощо [260].

Запрошення вищеназваними органами, на які поширюється чинність Закону України "Про державну службу", іноземних радників, що прибувають в Україну по міжвідомчих зв'язках, погоджується з Головним управлінням державної служби при Кабінеті Міністрів України. З цією метою до Головдержслужби подаються лист-погодження і відомості про кандидатуру іноземного радника, а також програма його діяльності і необхідні матеріали про домовленість. У програмі діяльності іноземного радника зокрема зазначається: мета запрошення; перелік питань, до вирішення яких він залучається; перелік структурних підрозділів та список посадових осіб, які співпрацюватимуть з ним; очікувані результати; умови оплати праці, проживання, транспортного обслуговування, медичного та інших видів страхування; кошторис витрат, пов'язаних з перебуванням іноземного радника (з переліком джерел їх покриття).

Замовники щокварталу, а також по закінченні строку перебування  іноземного радника в Україні, подають до Головдержслужби відповідно звіти про результати роботи іноземних радників та підсумковий звіт про виконання програми його діяльності та можливість практичного використання результатів цієї діяльності. Головдержслужба узагальнює подані звіти і надсилає інформацію Кабінетові Міністрів України по закінченні року.

Але разом з тим не слід абсолютизувати значення аналітично-консультаційного забезпечення для прийняття політичних рішень. В цьому аспекті і сьогодні залишається актуальною думка Н. Макіавеллі, який зазначав, що: "Багато хто вважає, що дехто з государів, які славляться мудрими, славою своєю зобов'язаний не собі самому, а добрим порадам своїх наближених, але ця дука помилкова. Адже правило, що не знає виключень, каже: государю, який сам не володіє мудрістю, даремно давати благі поради, якщо тільки такий государ випадково не довіриться мудрому раднику, який буде приймати за нього всі рішення. Але, хоча подібний стан і можливий, йому швидко прийшов би кінець. Адже радник сам би перетворився на государя"[203, 50]. Бо, по-перше, прийняття конкретного рішення залежить безпосередньо від осіб, які наділені владними повноваженнями, а по друге, від кваліфікації цих самих посадових осіб залежить підбір радників та здатність оцінити їх поради.

Крім того, унікальність політики інформаційної безпеки полягає і в тому, що на певному етапі вона може існувати самостійно від держави і її органів. Так, кожен із недержавних суб'єктів інформаційної безпеки може встановлювати відносно себе, своєї діяльності власні стандарти цієї безпеки. Це стосується способів збереження персональних даних, комерційної і професійної таємниці тощо. Хоч мова йде про захист права власності, самі по собі режими доступу до інформації, що знаходиться у цій приватній власності, справляють великий вплив на загальну ситуацію в інформаційній сфері.

В цілому ж, можна стверджувати, що в Україні за останні роки було сформовано систему органів, яка здатна вирішувати складні завдання в галузі забезпечення інформаційної безпеки. Але, необхідно розуміти, що органи, які складають цю систему, є складовою системи влади, що сформувалася в Україні з усіма властивими їй проблемами та вадами.

Серед основних факторів, що впливають на ефективність та адекватність механізму політики інформаційної безпеки слід назвати, насамперед, загальні негативні тенденції системи державного управління, які, в більшості, були наслідувані ще від колишньої радянської системи, а нині набули гіпертрофованих і найбільш потворних форм. До цієї категорії можна віднести такі явища як бюрократизм, корупція неймовірних масштабів, низькі моральні і професійні якості певної кількості керівників та їх загальна орієнтованість на задоволення власних потреб, а не потреб громадян і суспільства.

По-друге, слід відзначити, яка пов'язана із неузгодженістю, незбалансованістю або недостатньою визначеністю компетенції багатьох органів влади, що призводить до зіткнення їх інтересів і багатьох колізій.

І, нарешті, третьою, характерною для багатьох пострадянських країн проблемою є низька політична активність та нерозвиненість механізмів і інститутів громадянського суспільства, яка призводить до практичної відсутності або неефективності громадянського контролю за сферою інформаційної діяльності держави і її органів. Це негативно відбивається передусім на інформаційній безпеці людини і суспільства, оскільки їх інтереси дуже часто не враховуються.

На наш погляд, проблема розподілу компетенції органів влади є найпростішою, оскільки її вирішення знаходиться виключно у площині законотворчої і нормо творчої діяльності.

А от дві інші проблеми потребують для свого вирішення, насамперед, політичної волі як вищого керівництва держави так і самого суспільства, що пов'язано з багатьма суб'єктивними і об'єктивними факторами і набагато складніше. Але, багато в чому, вирішення всього кола питань залежить від вдосконалення форм та методів забезпеченні інформаційної безпеки.